Новини Золочівщини
За перлами треба пірнати – творчий шлях письменниці Галини Козак
Gazeta
У Золочівській міській бібліотеці ім. І. Франка відбулася цікава літературна подія – зустріч із львівською письменницею, істориком, педагогом Галиною Козак, яка презентувала свій творчий доробок.
Галина Козак народилася на Тернопіллі у мальовничому селі Урмань, що розкинулося в долині річки Золота Липа. Закінчила історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка, багато років присвятила викладацькій роботі. Живе і пише у Львові. Редактором її декількох книг була наша землячка, золочів’янка Світлана Андросюк.
– Пані Галино, розкажіть, коли та з якого твору ви розпочали вашу творчість?
– Перша моя збірка «Таємниця» побачила світ у 2019 році. До неї увійшло дві повісті: «Таємниця» і «Не заблукати в мережі». У першій повісті у центрі подій – сільська жінка Марія, яка прожила чесне християнське життя, однак по смерті чоловіка дізнається про те, що у нього є позашлюбний син. Її душа болить… Чому так сталося? Ця повість про складну жіночу долю, адже Марія багато страждала, однак зуміла пробачити вчинок чоловіка вже по смерті. Тема прощення дуже актуальна, адже в сучасному жорстокому світі люди не завжди готові пробачати.
Повість «Не заблукати в мережі» я написала для молодих жінок та дівчат, які шукають щастя на сайтах знайомств. Я описала багато реальних історій, інтерв’ювала кілька жінок (анонімно), які пройшли цей шлях – шлях пошуку щастя на міжнародних сайтах знайомств. Моя героїня Анна знайомиться з італійцем, французом, німцем, голландцем, але її чекає тільки розчарування. В цій повісті я піднімаю суспільну проблему – стосунків з токсичними людьми. Однак моя героїня не заблукала в мережі і її тернистий шлях у стосунках закінчився щасливо. Осмислюючи пройдений шлях, Анна каже: «За перлами треба пірнати». Повість я закінчую такими словами: «Жінка завжди буде з тим чоловіком, який малює усмішку на її обличчі». Одна моя колишня студентка після прочитання сказала, що ця повість – це енциклопедія для молодих дівчат.
Драматична повість «Дорога терном заросла» присвячена вчителям, які змушені були покинути рідний край і виїхати на заробітки. У життя вчительської сім’ї одне за одним стукає лихо… Моїх героїв випробовує доля, наостанок – відчуття очищення, хоча нічого уже не повернеш. Книга занурює читача в атмосферу непростих людських стосунків, збурює багато почуттів: любові, надії, спокуси, каяття.
– Ваші книги усі популярні, але зараз в інтернеті найбільше обговорюють історичну повість «Вигнанці». Як і коли виникла ідея написати цю книгу?
– Коли я ознайомилася з архівами про репресованих до Сибіру, зокрема про мою родину, то зрозуміла, що повинна це написати. Я не знаю жодного художнього твору в українській літературі, в якому було б показано шлях депортації західних українців до Сибіру через призму людських емоцій та переживань. Моя повість починається з того моменту, коли депортованих одного морозяного ранку посадили на сани і доправили в пересильну тюрму. Потім була важка і виснажлива дорога у товарному потягу, робота на лісоповалах, життя в бараках… «Вигнанці» визрівали довго, тому що це болюча сторінка історії моєї родини. Я народилася вже після повернення родини з Сибіру, зростала в атмосфері різних розповідей, спогадів. І цей досвід мені, як історику, письменниці, зараз дуже згодився. Я старалася зрозуміти психологію вигнанців: як вони витримали всі незгоди, поневіряння, як проживали тугу за рідною землею, як народжували і виховували там дітей… Сьогодні, на жаль, можна навести паралель: які страждання терплять сучасні біженці, переселенці, а отже – вигнанці. Я хочу зрозуміти тих людей, які вимушені були покинути Україну під час війни. Я не раз задумувалася: чи вони повернуться? Моя родина повернулася, як і більшість людей, можливо тому, що вони були занадто далеко від дому, світ не був ще таким мобільним, як зараз. Також це були інші історичні умови. Сьогодні я зберігаю оптимізм і вірю, що більшість людей повернеться додому, тому що ніде ми так твердо не стоїмо, як на своїй рідній землі, ніде не можна виховати дітей українцями так, як в нашій мальовничій Україні, ніде немає таких традицій, багатства мови і культури, як у нас. Держава повинна створити такі умови, щоб люди повернулися, але спочатку нам треба перемогти ненаситного і жорстокого ворога. Я не знаю, як це буде робити держава, але я, як письменниця, зроблю все, що від мене залежить. На всіх моїх виступах я кажу людям: «Лелеки повертаються до свого гнізда, не знаючи про небезпеку, так і людина повертається до родинного гнізда –додому». Я раджу кожному прочитати повість «Вигнанці», щоб знати свою історію, адже «Хто не знає свого минулого, приречений пережити його знову».
– Пані Галино, а що для вас означає саме слово «вигнанці»?
– Вигнанці – це люди, яких насправді вигнали з рідної землі: радянська репресивна система не дала їм шансу виїхати за кордон чи десь заховатися. Вони не були заарештовані, але були спецпоселенцями, їх життя у сибірській тайзі суворо регламентувалося, контролювалося спецкомендатурами, а потім міліцією. Люди покинули все на рідній землі і не знали, чи повернуться, хоч усі роки перебування на чужині про це мріяли. Вони змушені були там адаптуватися, здобувати професії, діти навчалися в школі чужинською мовою. Одразу ж після отримання документів про реабілітацію моя родина повернулась. На рідній землі вони почали будувати нову хату і в той же рік прилетіли лелеки.
– З якою метою Ви почали писати: чи це була ваша мрія, чи ви відчули, що це ваше покликання, чи, можливо, хочете донести до читача якісь свої емоції?
– Це була мрія, яку я виношувала ще з юності, але писала зовсім інше: підручники, статті, монографії. Також було бажання донести людям свої думки, почуття, розуміння суспільних проблем. Звичайно, я хвилювалася, коли перші повісті розійшлися по бібліотеках, а також серед читачів. Я не знала, чи буде моя творчість цікавою для людей. Зараз я вже знаю, що люди читають мої книги, бо часто виступаю в бібліотеках і мене запрошують знову й знову. Я пробую себе в різних жанрах. Нещодавно видала збірку оповідань для молодших школяриків «Прибульці з острова Джерсі та інші історії». У кожному із оповідань – любов до рідної землі, навколишнього світу, різні чудернацькі історії. Життя продовжується, не дивлячись на війну, дітям треба багато читати, збагачувати своє мовлення і культуру спілкування.
– Які творчі плани на майбутнє?
– В мене є багато задумів. Маю надію, що моя наступна книга вийде у 2024 році. Це буде глибоко емоційний і зворушливий роман про національно-визвольну боротьбу в 40-50-х роках XX століття на Тернопіллі. Перед читачем постане захоплива історія про патріотичну, господарську родину Бойчуків, яка офірувала для боротьби за Україну п’ятеро дітей. Страждання і сльози, зрада і зневіра, втрата коханих та побратимів, арешти рідних, виселення до Сибіру – чи є шанс вижити у цьому жорстокому вирі подій? Я показую життя людей, їхні емоції, психологію стосунків – все, чим наповнене людське життя. Тому ця книга для тих, хто любить історію, і тих, хто цікавиться психологією людських стосунків. Адже показати психологію упівців, які сиділи по півроку в криївках, виявилося не так просто. Я опрацювала багато джерел, перш ніж зрозуміла, як наші молоді патріоти давали собі раду в цьому замкнутому соціумі, як виживали, як достойно поводилися на допитах. Я захоплена своїми героями і надіюся, що це захоплення перейде і до моїх читачів.
– Дуже дякую вам за розмову, бажаю перемоги і творчих успіхів!
– Ми переможемо, бо ми – нація нескорених! Нехай вас надихають герої моєї повісті «Вигнанці». До нових зустрічей!
Галина Козак народилася на Тернопіллі у мальовничому селі Урмань, що розкинулося в долині річки Золота Липа. Закінчила історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка, багато років присвятила викладацькій роботі. Живе і пише у Львові. Редактором її декількох книг була наша землячка, золочів’янка Світлана Андросюк.
– Пані Галино, розкажіть, коли та з якого твору ви розпочали вашу творчість?
– Перша моя збірка «Таємниця» побачила світ у 2019 році. До неї увійшло дві повісті: «Таємниця» і «Не заблукати в мережі». У першій повісті у центрі подій – сільська жінка Марія, яка прожила чесне християнське життя, однак по смерті чоловіка дізнається про те, що у нього є позашлюбний син. Її душа болить… Чому так сталося? Ця повість про складну жіночу долю, адже Марія багато страждала, однак зуміла пробачити вчинок чоловіка вже по смерті. Тема прощення дуже актуальна, адже в сучасному жорстокому світі люди не завжди готові пробачати.
Повість «Не заблукати в мережі» я написала для молодих жінок та дівчат, які шукають щастя на сайтах знайомств. Я описала багато реальних історій, інтерв’ювала кілька жінок (анонімно), які пройшли цей шлях – шлях пошуку щастя на міжнародних сайтах знайомств. Моя героїня Анна знайомиться з італійцем, французом, німцем, голландцем, але її чекає тільки розчарування. В цій повісті я піднімаю суспільну проблему – стосунків з токсичними людьми. Однак моя героїня не заблукала в мережі і її тернистий шлях у стосунках закінчився щасливо. Осмислюючи пройдений шлях, Анна каже: «За перлами треба пірнати». Повість я закінчую такими словами: «Жінка завжди буде з тим чоловіком, який малює усмішку на її обличчі». Одна моя колишня студентка після прочитання сказала, що ця повість – це енциклопедія для молодих дівчат.
Драматична повість «Дорога терном заросла» присвячена вчителям, які змушені були покинути рідний край і виїхати на заробітки. У життя вчительської сім’ї одне за одним стукає лихо… Моїх героїв випробовує доля, наостанок – відчуття очищення, хоча нічого уже не повернеш. Книга занурює читача в атмосферу непростих людських стосунків, збурює багато почуттів: любові, надії, спокуси, каяття.
– Ваші книги усі популярні, але зараз в інтернеті найбільше обговорюють історичну повість «Вигнанці». Як і коли виникла ідея написати цю книгу?
– Коли я ознайомилася з архівами про репресованих до Сибіру, зокрема про мою родину, то зрозуміла, що повинна це написати. Я не знаю жодного художнього твору в українській літературі, в якому було б показано шлях депортації західних українців до Сибіру через призму людських емоцій та переживань. Моя повість починається з того моменту, коли депортованих одного морозяного ранку посадили на сани і доправили в пересильну тюрму. Потім була важка і виснажлива дорога у товарному потягу, робота на лісоповалах, життя в бараках… «Вигнанці» визрівали довго, тому що це болюча сторінка історії моєї родини. Я народилася вже після повернення родини з Сибіру, зростала в атмосфері різних розповідей, спогадів. І цей досвід мені, як історику, письменниці, зараз дуже згодився. Я старалася зрозуміти психологію вигнанців: як вони витримали всі незгоди, поневіряння, як проживали тугу за рідною землею, як народжували і виховували там дітей… Сьогодні, на жаль, можна навести паралель: які страждання терплять сучасні біженці, переселенці, а отже – вигнанці. Я хочу зрозуміти тих людей, які вимушені були покинути Україну під час війни. Я не раз задумувалася: чи вони повернуться? Моя родина повернулася, як і більшість людей, можливо тому, що вони були занадто далеко від дому, світ не був ще таким мобільним, як зараз. Також це були інші історичні умови. Сьогодні я зберігаю оптимізм і вірю, що більшість людей повернеться додому, тому що ніде ми так твердо не стоїмо, як на своїй рідній землі, ніде не можна виховати дітей українцями так, як в нашій мальовничій Україні, ніде немає таких традицій, багатства мови і культури, як у нас. Держава повинна створити такі умови, щоб люди повернулися, але спочатку нам треба перемогти ненаситного і жорстокого ворога. Я не знаю, як це буде робити держава, але я, як письменниця, зроблю все, що від мене залежить. На всіх моїх виступах я кажу людям: «Лелеки повертаються до свого гнізда, не знаючи про небезпеку, так і людина повертається до родинного гнізда –додому». Я раджу кожному прочитати повість «Вигнанці», щоб знати свою історію, адже «Хто не знає свого минулого, приречений пережити його знову».
– Пані Галино, а що для вас означає саме слово «вигнанці»?
– Вигнанці – це люди, яких насправді вигнали з рідної землі: радянська репресивна система не дала їм шансу виїхати за кордон чи десь заховатися. Вони не були заарештовані, але були спецпоселенцями, їх життя у сибірській тайзі суворо регламентувалося, контролювалося спецкомендатурами, а потім міліцією. Люди покинули все на рідній землі і не знали, чи повернуться, хоч усі роки перебування на чужині про це мріяли. Вони змушені були там адаптуватися, здобувати професії, діти навчалися в школі чужинською мовою. Одразу ж після отримання документів про реабілітацію моя родина повернулась. На рідній землі вони почали будувати нову хату і в той же рік прилетіли лелеки.
– З якою метою Ви почали писати: чи це була ваша мрія, чи ви відчули, що це ваше покликання, чи, можливо, хочете донести до читача якісь свої емоції?
– Це була мрія, яку я виношувала ще з юності, але писала зовсім інше: підручники, статті, монографії. Також було бажання донести людям свої думки, почуття, розуміння суспільних проблем. Звичайно, я хвилювалася, коли перші повісті розійшлися по бібліотеках, а також серед читачів. Я не знала, чи буде моя творчість цікавою для людей. Зараз я вже знаю, що люди читають мої книги, бо часто виступаю в бібліотеках і мене запрошують знову й знову. Я пробую себе в різних жанрах. Нещодавно видала збірку оповідань для молодших школяриків «Прибульці з острова Джерсі та інші історії». У кожному із оповідань – любов до рідної землі, навколишнього світу, різні чудернацькі історії. Життя продовжується, не дивлячись на війну, дітям треба багато читати, збагачувати своє мовлення і культуру спілкування.
– Які творчі плани на майбутнє?
– В мене є багато задумів. Маю надію, що моя наступна книга вийде у 2024 році. Це буде глибоко емоційний і зворушливий роман про національно-визвольну боротьбу в 40-50-х роках XX століття на Тернопіллі. Перед читачем постане захоплива історія про патріотичну, господарську родину Бойчуків, яка офірувала для боротьби за Україну п’ятеро дітей. Страждання і сльози, зрада і зневіра, втрата коханих та побратимів, арешти рідних, виселення до Сибіру – чи є шанс вижити у цьому жорстокому вирі подій? Я показую життя людей, їхні емоції, психологію стосунків – все, чим наповнене людське життя. Тому ця книга для тих, хто любить історію, і тих, хто цікавиться психологією людських стосунків. Адже показати психологію упівців, які сиділи по півроку в криївках, виявилося не так просто. Я опрацювала багато джерел, перш ніж зрозуміла, як наші молоді патріоти давали собі раду в цьому замкнутому соціумі, як виживали, як достойно поводилися на допитах. Я захоплена своїми героями і надіюся, що це захоплення перейде і до моїх читачів.
– Дуже дякую вам за розмову, бажаю перемоги і творчих успіхів!
– Ми переможемо, бо ми – нація нескорених! Нехай вас надихають герої моєї повісті «Вигнанці». До нових зустрічей!
Розмовляла
Анна БУКОВСЬКА
Фото автора
Анна БУКОВСЬКА
Фото автора
