Спогади як заповіт

Щороку в ці листопадові дні читаємо бодай декілька спогадів про жахливі сторінки історії України, про голодомор 1932–1933 років. Багато не вдається, бо страшно. Невже таке  страхіття могли пережити люди? Невже такими чудовиськами могли бути… люди? Були. І є. Бо ж президент Путін правду сказав, нарешті: «Ми говоримо одне, а робимо – інше.» Хіба ж не готує російська влада черговий геноцид проти українського народу?  Адже сьогодні ми знову пересвідчуємось, що Росія переслідує лише одну мету: перетворити український народ у покірного безмовного раба або знищити його. Саме тому кожен спогад, який живе на цій землі –  неоцінений скарб і для історії, і для майбутнього.

Тому спогади про страхіття голодомору 1932–1933 років моєї бабусі (світлої пам‘яті) Катерини Степанівни ЛІСНИЧЕНКО (багаторічний заступник директора СШ № 1 ім. С. Тудора міста Золочева, вчитель української мови і літератури) допоможуть нам не лише зрозуміти і зберегти пам‘ять про правдиву історію нашого народу. Ці спогади навчать нас цінувати мир, життя, рідну землю, хліб, Україну. Вони допоможуть реальніше подивитись на події сьогодення, дуже тверезо оцінити плани загарбника і можливі наслідки їх втілення. А також зрозуміти, чому населення України ще й сьогодні не є нацією в повному розумінні цього слова.

Катерина Степанівна Лісниченко  народилась на Харківщині 5 листопада 1921 року.  Була свідком колективізації, хоч пам‘ятала про це небагато. А ось голодомор у рідній Новоолександрівці Сахновщанського району одинадцятирічна Катруся вже проживала свідомо:

«Мої батьки-колгоспники виховували чотирьох дітей. Мені було одинадцять років і я добре пам’ятаю ті страшні роки. Пригадую, як селом їздили представники влади з Харкова, заїжджаючи у кожен двір. Люди кричали: «Облава, облава!». Жах наводили ці слова на всіх людей, бо вони знали, що у них забиратимуть невеликі останні запаси зерна. Представники району і області їздили по всіх подвір’ях. Було чути плач жінок, які благали лишити хоч небагато зерна для своїх діточок. До нас на подвір’я зайшло чоловік шість із залізними штиками, тикали ними у землю, шукаючи закопане зерно. Обійшли стодолу і стайню, навіть одна жінка (була з ними) залізла на дах хати, шукаючи сховане. Уповноважені винесли з хати півмішка муки і невелику торбинку зерна кукурудзи. Мої батьки дуже переживали, бо за декілька днів до облави батько з братом Миколою викопали глибоку яму під грушею у садку та заховали зерно, муку, горох і квасолю, притрусивши все це соломою, землею,  листям.

На другий день представники з Харкова проводили з колгоспниками збори. Слово надали Григорію Недільку, який був бригадиром. Нам він доводився близькою людиною, бо був чоловіком моєї старшої сестри. Він сказав: «Люди добрі, пожертвуйте державі хто скільки зможе зерна для посівної, бо колгоспна комора – пуста.» Жінка-представник  при всій громаді розкричалась, що наша держава не бідна і милостині не просить, а за такі слова треба відповісти. Так і сталось. Вона написала доповідну у Харків і райцентр. Через тиждень його засудили на п’ять років виправних робіт і довелось йому будувати метро у Москві.

Батьки мої як могли боролись за життя дітей. Пізно вночі тато перемелював крупу, а мама домішувала сюди муку і пекла млинці. У нас їх називали маторжаниками (також їх готували із червоного, білого (кормового) буряка, добавляли картоплю). Навколо нашого дому росло 12 акацій, цвіт сушили в печі, товкли у ступі, і також додавали до млинців.

Корову доглядали, як мале дитя, і з сусідами ділилися кухлем молока.  Я кожен день носила кухлик молока маминому кумові Омельку Івановичу Костриці. Одного разу зайшла до нього з молоком, а дружина Євдокія мені каже: «Катю, більше не носи, бо все одно помре». Так і сталося. Інший сусід – Павло Іванович Куць, пройшовши через вогонь Першої світової війни, не встояв перед голодною зимою 1933 року. Помирали, у більшості, старші люди і діти.

У 1932–1933 рр. я ходила у четвертий клас нашої сільської школи. Вчителька Віра Семенівна Мурашко (донька священика) приносила нам сушені яблука та груші і роздавала на перервах. З колгоспної їдальні нам привозили першу страву, яку у народі називали  «кандьором».

Ранньою весною дітей магнітом тягнуло на колгоспне поле, де можна було назбирати мерзлої моркви і капусти. Їли просто з землі, щоб хоч трохи притупити голод.

Люди рятувались як могли:  варили чай із цукрових буряків, борщ – з кропиви і лободи без картоплі. Їли горобців, голубів, ворон, ластівок.

Майже кожен день жалібний церковний дзвін сповіщав про чиюсь смерть.

Я добре пам’ятаю, як мама, стоячи біля хати, хрестилась і, дивлячись на небо говорила:  «Господи! Прийми ще одну невинну душу.»

У селі складали різні приказки, віршики про ті важкі роки. Пригадую, один із них:

«– А ти, куме, куди йдеш?

Куди шкандибаєш?

– Та на кухню, за кандьором.

Хіба ти не знаєш?

– Знаю, куме, та не йду,

Бо ноги не носять.

Дожилися до біди,

Що діточки просять.

Помирають щодень Божий,

а владі байдуже.

За людей не дбають,

Правителям догоджають.»

У селі в той час не було чути співу, не грала музика, бо люди були виснажені, голодні. Молодь втікала на Донбас, щоб якось вижити.

Наша родина була велика. З Божою допомогою вижили всі. Вижили, для того, щоб розповісти дітям, внукам та правнукам страхітливу правду про голодомор 1932–1933 років. Нехай ніколи не повториться те, що пережили ми. Хай завжди буде спокій і мир на нашій українській землі.»

Бабуся вчила мене цінувати кожен кусочок хліба і завжди пересвідчувалась чи є на завтра хліб у хаті.

Ще раз заглибимось у суть  голодомору і зрозуміємо велич українського народу і його трагедію. Бо ж голодом нас не просто знищували фізично, як людей. Його наслідками були духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Це добре продумали ті, хто задумав це лихо, хто втілив такий сатанинський план.

Цитую Ярослава Папугу, бо влучніше не скажеш: «Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, гени досконалості фізичної й духовної, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічно живий ланцюжок поколінь: українському народові, якого ніколи не щадила доля, завдано страшного удару. Це була безкровна війна тоталітарної системи проти українського народу. Війна – задля того, щоб підірвати коріння волелюбної нації, винищити цілий етнос. Це був геноцид.»

 То ж, мабуть, і дивуватись не доводиться, у нашому пост-геноцидному українському суспільстві так багато тих, кому все-одно Україна буде, а чи Росія, аби спокій і достаток. Що ж ми за народ такий? Таке питання часто доводиться чути. А народ, націю нам ще потрібно формувати, виховувати, викохувати, плекати. Благо, загарбники помилок роблять багато. Скористатись ними мусимо вміло.

Світлана СИДОРОВИЧ

На фото: Світлана з бабусею Катериною Степанівною