Новини Золочівщини
Воює не лише армія, воює народ
Gazeta
Війна, що її вже продовж десяти років веде проти незалежної України росія, вкотре підтвердила, що лише згуртований, єдиний український народ зможе перемогти агресора і побудувати дійсно незалежну соборну суверенну державу Україну. А повномасштабне вторгнення рф стало випробуванням усіх сил українського народу: на патріотизм, згуртованість, милосердя, професійність, здатність згуртувати світ, винахідливість, лють… і волю до ПЕРЕМОГИ.
Як проживає ці випробування Золочівська громада? Чи маємо сили і прагнення здобути перемогу над ненависним ворогом? Що варто врахувати в житті громади? На наші запитання відповідає міський голова Золочева Ігор Гриньків.
– Минуло довгих 532 дні з часу активної фази війни рф проти України. Як працює в умовах воєнного стану Золочівська міська рада? Як ти відчуваєш цю війну?
– Війна – це зло, а ті, хто її планують та розпочинають – злочинці. Начебто не кажу нічого нового. Але вкотре акцентую на тому, що кожне зло, навіть найменше, має бути покаране. Начебто на земній кулі прагнуть миру, створюють організації на зразок ООН. Більш потужні та заможні організації створили для своєї безпеки військовий блок НАТО. Але тривалий час закривали очі на зло, яке поглинало території і народи, і сьогодні є викликом для нас та всього цивілізованого світу. Саме так. Пригадаймо першу (1994–1996 рр.) та другу (1999–2009 рр.) війни росії проти Чечні. Російські окупанти вбивали мирних людей. Стерли з лиця Землі міста і села. Частина сильного чеченського народу донині на чужині. Світ проковтнув цю агресію. За чеченців ніхто не заступився.
Наступне, 15 років тому відбулась російсько-грузинська війна. За п’ять днів російські окупанти здолали опір грузинів. Це знову для них пройшло безкарно. Світ не заступився за Грузію.
А тепер повернемось до лютого 2022 року. Пригадуєте російське – Україну здолаєм за три дні. І перші дні світ також вичікував. Всі дивились, чи будемо ми битись. І лише, коли впевнились у цьому, – стали нам допомагати. А тепер про день нинішній. Ми достатньо оговтались. Пригадайте лютий 2022 року. Нам допомагають. Хоч недостатньо, але якби не ця допомога, важко уявити, що з державою і нами було б зараз. Перемога, перемога над російським агресором – це єдине, що має значення для нас усіх. Попри весь жах цієї війни. Якщо говорити про нашу громаду, то з першого дня ми підтримуємо наше військо. Близько двох тисяч чоловіків та жінок з громади сьогодні воюють в різних військових підрозділах Збройних Сил України. Є відомий вислів – воює не лише армія, воює народ. Це – очевидно. Вже всі розуміємо, що війна триватиме, а кожен день воюючій державі потрібні ресурси. Потрібні навчені військові, зброя, набої, їжа, одяг, лікарні для допомоги скаліченим, їх реабілітація та багато іншого. Але все пізнається в порівнянні. У нас зовсім не ті проблеми, що стоять перед Золочівською селищною радою Харківської області. Там в громаді знищено третину усіх житлових та громадських будівель. Майже усі прифронтові громади піддаються регулярним обстрілам. Гинуть військові і цивільні. Але, якщо ми справді великий український народ, що гідно сприйняв цей виклик, то кожен з нас має знайти своє місце у цьому строю українського війська. Для нашої перемоги нам потрібна згуртованість, єдність і чітке розуміння потреб війська та наших можливостей. Особисто часто буваю чи то на Півдні, чи на Сході у наших військових. Абсолютна більшість з них живе в польових умовах. Командиром однієї з артилерійських батарей є мешканець с. Вороняки Віктор Заболотний. Хлопці живуть у лісосмузі. Звідти виїжджають на бойові позиції на певний час, тиждень чи більше, і знищують живу силу і техніку ворога. Про військові речі говорити не буду. У розмові він мені каже, що так нам виглядає, що всі вже вдома звикли до цієї війни і про нас потрохи забувають. Це тривожить! І це говорять військові з різних підрозділів. Якби однокласники, друзі, односельчани турбувались, поцікавились, як там нашим воїнам, може їм щось потрібно, хлопці так би не говорили. Після приїзду додому зустрів знайомих. Розповідаю, що був у Запорізькій області біля Оріхова. А мене запитують: що там наші хлопці кажуть, коли п’ємо за перемогу? Мабуть, вони особисто допомагають війську і мають право так питати. Але ще раз наголошую, щоб відчути цей смак перемоги, пам’ятайте про обов’язок боронити державу у цей складний час.
Інша історія цього тижня мене вразила до глибини душі. Жінка звернулась до мене, щоб допомогти її сину виїхати закордон. Як волонтер він поїде, нібито за гуманітарною допомогою і не повернеться. Я пояснюю їй, що це неможливо, оскільки із Львівською ОВА ми працюємо на довіру з початку війни. І в нас нема жодного випадку, щоб хтось з громади виїхав у такий спосіб і не повернувся. Але вона – ніяк. З розмови розумію, що вона готова заплатити, аби її син втік закордон, бо всі чоловіки з родини вже там. Вона мені довірливо розповіла, що через війну вони покидають Україну, бо жити в умовах постійного стресу не можуть. Я думав про це, бо таких випадків, на жаль, багато. Я не дивуюсь їй як жінці і мамі, але чоловікам? Нагадав підвал господарської будівлі села Мала Токмачка в Запорізькій області. Провідували військових, одним з котрих наш Назар Хома. Під час розмови і перекусу зупинився на погляді Назара. Дуже врівноважений, сильний і добрий. Кремезний на зріст він – такий правдивий захисник рідної землі. Пригадав моїх приятелів Володю Пуківського, Романа Сороку, котрі сьогодні з іншими нашими воїнами мужньо б’ють ворога, звільняючи Херсонщину, і багатьох-багатьох інших наших військових. Жодного сумніву в очах – вони добре роблять свою чоловічу роботу, ризикуючи повсякчас своїм життям. Як думаєте, що вони хотіли б сказати тим, хто у цей складний час повтікали з держави і вдають, що не знають, що тут відбувається. Що хотіли б згаданій жінці сказати ті, хто втратив чоловіка, батька, сина? А якщо б всі пішли навтьоки? Хто б тоді мав здобувати нашу перемогу?
Є інші позитивні приклади – наприклад родина Солтівських. Ірина та Андрій, перебуваючи тимчасово в Англії, вже два автомобілі через міську раду передали на фронт. А якби так кожен, хто має можливість…
– Якщо повернутись до буденних справ, то що першочергово було б слід виділити?
– Про справи щоденні, буденні можна говорити багато. Важливою є підтримка внутрішньо переміщених осіб. Тут виникає ряд проблем, які поточно слід вирішувати. Одне з найважливіших – забезпечення житлом. Саме в цей час, коли пишемо ці рядки, зателефонувала дружина військового. У них четверо дітей. Двоє – в дитячому садочку, двоє – в школі. Вкрай потрібне недороге або безкоштовне житло у Золочеві. Зголосіться, хто може! Відразу вирішимо цю проблему. Бо по дев’ять тисяч за місяць є багато. Але ж житло це не основне. Завжди кажу до фахівців міської ради, котрі працюють з внутрішньо переміщеними особами: «Уявіть себе на місці цих людей». Окрім того, що вони втратили житло, можливо, рідних, у них є внутрішня потреба відчути себе затребуваним у громаді. Адже багато з них до війни працювали в різних сферах і приїхали до нас із різним досвідом. І їхній досвід також може бути корисним нашій громаді. Тому робимо акценти на соціальній адаптації, працевлаштуванні тощо.
– Як працює місцевий бізнес в умовах повномасштабної війни?
– Я дякую бізнесу за те, що він працює у таких складних умовах. Це дає нам можливість за рахунок українських платників податків ще більше допомагати війську і підтримувати життєдіяльність громади на задовільному рівні, зважаючи на умови воєнного стану. Хоча бізнесу об’єктивно складно. Зараз дуже важливо підтримувати бізнес, бо це – робочі місця, зайнятість, податки до нашого і державного бюджетів. Уявіть собі, що наше підприємство «Електроконтакт Україна» зліквідувало би все обладнання і перевезло виробництво в іншу державу. Як це вплинуло б на нашу громаду. Скільки б людей залишились без роботи. Ми б втратили кошти у бюджеті, а люди – так потрібен дохід до сімейного бюджету і так потрібну стабільність. Я сьогодні вдячний Андрію Гаврильчику, Володимиру Юрцану та іншим відповідальними керівникам, від котрих залежало рішення не згортати виробництво у Золочеві. Дякую всім тим свідомим заможним бізнесменам, котрі вірять і наближають нашу перемогу. Маючи гроші, вони могли б точно виїхати закордон і там будувати щасливе майбутнє. А будують тут, в нашій громаді. Дуже хочу, щоб сучасні виробництва відкрились в с. Сасів та біля с. Хмелева, м. Золочеві, с. Струтині, Плугові та інших населених пунктах громади.
– Невдовзі починається новий навчальний період. З якими викликами стикнулась громада?
– Напередодні навчального періоду робимо все для того, щоб наші діти навчались в очному режимі. Насамперед, мова йде про укриття в школах. Прикро, що змушені призупинити діяльність окремих шкіл через відсутність дітей, як наприклад, у селі Кругів. Через те, що лише двоє діток у школі, змушені були призупинити діяльність школи на один навчальний період, забезпечивши підвезення цих дітей до Колтова новим школяриком. Шкода, що потребу прийняття такого рішення не до кінця розуміють батьки, адже йдеться про якість освіти саме для їхніх дітей. Якщо говорити про інші виклики, що спричинені війною, то враховуємо, що значна частина учнів все ж перебуває закордоном, проте їхні батьки проявили бажання, щоб вони навчались у рідній школі. Якісні знання і якісна освіта для таких діток на тому ж місці, що й для діток, які навчатимуться за очною формою навчання. Окрему увагу освітяни зосереджують на наданні якісних освітніх послуг для дітей із числа осіб, які потребують додаткової постійної чи тимчасової підтримки у навчанні. Окрім того, розглядаємо й можливі форсмажорні обставини. У разі можливих складнощів з електроенергією в осінньо-зимовий період, скористаємось минулорічним досвідом, коли школи в умовах відключення світла працювали дистанційно або були забезпечені генераторами.
– Нещодавно у нашому часописі вийшло інтерв’ю з керівником золочівської лікарні. Якими Ти бачиш перспективи медичної галузі?
– Багато зусиль зосереджено на реформі в нашій медицині. Допомогти завжди хочеться тому, хто працює. Наші медики на чолі з Тарасом Яцунським сьогодні працюють над якістю надання медичних послуг. Крок за кроком лікарня виходить з боргової ями. Ми в різний спосіб отримуємо дуже потрібне сучасне обладнання і по праву претендуватимемо згодом на статус кластерної лікарні. Але це згодом.
– Ігоре, зараз багато галасу в інформаційному просторі з приводу ремонту доріг. Що скажеш з цього приводу?
– В громаді завершується ремонт аварійних відрізків доріг. Попри те, що панує думка, що нічого робити не треба, бо – війна. Робити треба все, що можемо, пам’ятаючи, що першочергово підтримуємо військо. Підслухав репліку – вже роблять дороги – відмивають гроші. Так думають хіба злодії і ті, хто хотіли б вкрасти, якби мали таку можливість. Поважаюча себе людина так говорити не буде. Українцям все ще складно довіряти один одному. Ця недовіра почалася не сьогодні, над цим радянська влада працювала десятиліттями. І тоді, і зараз ворог має спільну мету – не допустити об'єднання людей, щоб вони не створювали спілок, не зустрічалися і не говорили один з одним. Щоб зникла колективна, громадянська дія.
Звісно, через війну і відсутність грошей ми відмовились від великих проєктів по дорогах. А ліквідовувати аварійні ділянки зобов’язані. Хіба не пам’ятаємо як ще нещодавно було на вулиці Бродівській в м. Золочеві, чи яка дорога була між селами Єлиховичі та Зозулі. Похвально, що з ініціативою ремонту доріг сьогодні виступають представники агробізнесу. Керівництво агрофірми «Княжі лани», розуміючи важливість добрих доріг в тому числі і для їхнього підприємства, виділило два з половиною мільйони зі свого бюджету на додаток до коштів обласного бюджету та коштів громади для ремонту аварійних доріг у селах Скварява, Плугів та Підлипці.
– І насамкінець. Нашу розмову ми розпочинали із того, як змінилась громада за час війни. Тепер хочу запитати, як Ти особисто змінився під час війни?
– Переоцінив багато речей у своєму житті. Почав, напевно, більше цінувати кожен день, який я проживаю, тому що, на жаль, ситуація така, що не знаємо, яким буде завтра. Переоцінив історичні події, які переживала наша держава. Заново переосмислив слова Блаженнійшого Любомира Гузара: «Робіть кожен день свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом з іншими і для всіх. В єдності – сила, і вона дозволяє встояти перед будь-якими посяганнями, будь то люди, що прийшли відібрати шматок вашої землі, або люди, які прийшли вас обдурити». Тому закликаю громаду до єдності, до спільної праці заради Перемоги.
Як проживає ці випробування Золочівська громада? Чи маємо сили і прагнення здобути перемогу над ненависним ворогом? Що варто врахувати в житті громади? На наші запитання відповідає міський голова Золочева Ігор Гриньків.
– Минуло довгих 532 дні з часу активної фази війни рф проти України. Як працює в умовах воєнного стану Золочівська міська рада? Як ти відчуваєш цю війну?
– Війна – це зло, а ті, хто її планують та розпочинають – злочинці. Начебто не кажу нічого нового. Але вкотре акцентую на тому, що кожне зло, навіть найменше, має бути покаране. Начебто на земній кулі прагнуть миру, створюють організації на зразок ООН. Більш потужні та заможні організації створили для своєї безпеки військовий блок НАТО. Але тривалий час закривали очі на зло, яке поглинало території і народи, і сьогодні є викликом для нас та всього цивілізованого світу. Саме так. Пригадаймо першу (1994–1996 рр.) та другу (1999–2009 рр.) війни росії проти Чечні. Російські окупанти вбивали мирних людей. Стерли з лиця Землі міста і села. Частина сильного чеченського народу донині на чужині. Світ проковтнув цю агресію. За чеченців ніхто не заступився.
Наступне, 15 років тому відбулась російсько-грузинська війна. За п’ять днів російські окупанти здолали опір грузинів. Це знову для них пройшло безкарно. Світ не заступився за Грузію.
А тепер повернемось до лютого 2022 року. Пригадуєте російське – Україну здолаєм за три дні. І перші дні світ також вичікував. Всі дивились, чи будемо ми битись. І лише, коли впевнились у цьому, – стали нам допомагати. А тепер про день нинішній. Ми достатньо оговтались. Пригадайте лютий 2022 року. Нам допомагають. Хоч недостатньо, але якби не ця допомога, важко уявити, що з державою і нами було б зараз. Перемога, перемога над російським агресором – це єдине, що має значення для нас усіх. Попри весь жах цієї війни. Якщо говорити про нашу громаду, то з першого дня ми підтримуємо наше військо. Близько двох тисяч чоловіків та жінок з громади сьогодні воюють в різних військових підрозділах Збройних Сил України. Є відомий вислів – воює не лише армія, воює народ. Це – очевидно. Вже всі розуміємо, що війна триватиме, а кожен день воюючій державі потрібні ресурси. Потрібні навчені військові, зброя, набої, їжа, одяг, лікарні для допомоги скаліченим, їх реабілітація та багато іншого. Але все пізнається в порівнянні. У нас зовсім не ті проблеми, що стоять перед Золочівською селищною радою Харківської області. Там в громаді знищено третину усіх житлових та громадських будівель. Майже усі прифронтові громади піддаються регулярним обстрілам. Гинуть військові і цивільні. Але, якщо ми справді великий український народ, що гідно сприйняв цей виклик, то кожен з нас має знайти своє місце у цьому строю українського війська. Для нашої перемоги нам потрібна згуртованість, єдність і чітке розуміння потреб війська та наших можливостей. Особисто часто буваю чи то на Півдні, чи на Сході у наших військових. Абсолютна більшість з них живе в польових умовах. Командиром однієї з артилерійських батарей є мешканець с. Вороняки Віктор Заболотний. Хлопці живуть у лісосмузі. Звідти виїжджають на бойові позиції на певний час, тиждень чи більше, і знищують живу силу і техніку ворога. Про військові речі говорити не буду. У розмові він мені каже, що так нам виглядає, що всі вже вдома звикли до цієї війни і про нас потрохи забувають. Це тривожить! І це говорять військові з різних підрозділів. Якби однокласники, друзі, односельчани турбувались, поцікавились, як там нашим воїнам, може їм щось потрібно, хлопці так би не говорили. Після приїзду додому зустрів знайомих. Розповідаю, що був у Запорізькій області біля Оріхова. А мене запитують: що там наші хлопці кажуть, коли п’ємо за перемогу? Мабуть, вони особисто допомагають війську і мають право так питати. Але ще раз наголошую, щоб відчути цей смак перемоги, пам’ятайте про обов’язок боронити державу у цей складний час.
Інша історія цього тижня мене вразила до глибини душі. Жінка звернулась до мене, щоб допомогти її сину виїхати закордон. Як волонтер він поїде, нібито за гуманітарною допомогою і не повернеться. Я пояснюю їй, що це неможливо, оскільки із Львівською ОВА ми працюємо на довіру з початку війни. І в нас нема жодного випадку, щоб хтось з громади виїхав у такий спосіб і не повернувся. Але вона – ніяк. З розмови розумію, що вона готова заплатити, аби її син втік закордон, бо всі чоловіки з родини вже там. Вона мені довірливо розповіла, що через війну вони покидають Україну, бо жити в умовах постійного стресу не можуть. Я думав про це, бо таких випадків, на жаль, багато. Я не дивуюсь їй як жінці і мамі, але чоловікам? Нагадав підвал господарської будівлі села Мала Токмачка в Запорізькій області. Провідували військових, одним з котрих наш Назар Хома. Під час розмови і перекусу зупинився на погляді Назара. Дуже врівноважений, сильний і добрий. Кремезний на зріст він – такий правдивий захисник рідної землі. Пригадав моїх приятелів Володю Пуківського, Романа Сороку, котрі сьогодні з іншими нашими воїнами мужньо б’ють ворога, звільняючи Херсонщину, і багатьох-багатьох інших наших військових. Жодного сумніву в очах – вони добре роблять свою чоловічу роботу, ризикуючи повсякчас своїм життям. Як думаєте, що вони хотіли б сказати тим, хто у цей складний час повтікали з держави і вдають, що не знають, що тут відбувається. Що хотіли б згаданій жінці сказати ті, хто втратив чоловіка, батька, сина? А якщо б всі пішли навтьоки? Хто б тоді мав здобувати нашу перемогу?
Є інші позитивні приклади – наприклад родина Солтівських. Ірина та Андрій, перебуваючи тимчасово в Англії, вже два автомобілі через міську раду передали на фронт. А якби так кожен, хто має можливість…
– Якщо повернутись до буденних справ, то що першочергово було б слід виділити?
– Про справи щоденні, буденні можна говорити багато. Важливою є підтримка внутрішньо переміщених осіб. Тут виникає ряд проблем, які поточно слід вирішувати. Одне з найважливіших – забезпечення житлом. Саме в цей час, коли пишемо ці рядки, зателефонувала дружина військового. У них четверо дітей. Двоє – в дитячому садочку, двоє – в школі. Вкрай потрібне недороге або безкоштовне житло у Золочеві. Зголосіться, хто може! Відразу вирішимо цю проблему. Бо по дев’ять тисяч за місяць є багато. Але ж житло це не основне. Завжди кажу до фахівців міської ради, котрі працюють з внутрішньо переміщеними особами: «Уявіть себе на місці цих людей». Окрім того, що вони втратили житло, можливо, рідних, у них є внутрішня потреба відчути себе затребуваним у громаді. Адже багато з них до війни працювали в різних сферах і приїхали до нас із різним досвідом. І їхній досвід також може бути корисним нашій громаді. Тому робимо акценти на соціальній адаптації, працевлаштуванні тощо.
– Як працює місцевий бізнес в умовах повномасштабної війни?
– Я дякую бізнесу за те, що він працює у таких складних умовах. Це дає нам можливість за рахунок українських платників податків ще більше допомагати війську і підтримувати життєдіяльність громади на задовільному рівні, зважаючи на умови воєнного стану. Хоча бізнесу об’єктивно складно. Зараз дуже важливо підтримувати бізнес, бо це – робочі місця, зайнятість, податки до нашого і державного бюджетів. Уявіть собі, що наше підприємство «Електроконтакт Україна» зліквідувало би все обладнання і перевезло виробництво в іншу державу. Як це вплинуло б на нашу громаду. Скільки б людей залишились без роботи. Ми б втратили кошти у бюджеті, а люди – так потрібен дохід до сімейного бюджету і так потрібну стабільність. Я сьогодні вдячний Андрію Гаврильчику, Володимиру Юрцану та іншим відповідальними керівникам, від котрих залежало рішення не згортати виробництво у Золочеві. Дякую всім тим свідомим заможним бізнесменам, котрі вірять і наближають нашу перемогу. Маючи гроші, вони могли б точно виїхати закордон і там будувати щасливе майбутнє. А будують тут, в нашій громаді. Дуже хочу, щоб сучасні виробництва відкрились в с. Сасів та біля с. Хмелева, м. Золочеві, с. Струтині, Плугові та інших населених пунктах громади.
– Невдовзі починається новий навчальний період. З якими викликами стикнулась громада?
– Напередодні навчального періоду робимо все для того, щоб наші діти навчались в очному режимі. Насамперед, мова йде про укриття в школах. Прикро, що змушені призупинити діяльність окремих шкіл через відсутність дітей, як наприклад, у селі Кругів. Через те, що лише двоє діток у школі, змушені були призупинити діяльність школи на один навчальний період, забезпечивши підвезення цих дітей до Колтова новим школяриком. Шкода, що потребу прийняття такого рішення не до кінця розуміють батьки, адже йдеться про якість освіти саме для їхніх дітей. Якщо говорити про інші виклики, що спричинені війною, то враховуємо, що значна частина учнів все ж перебуває закордоном, проте їхні батьки проявили бажання, щоб вони навчались у рідній школі. Якісні знання і якісна освіта для таких діток на тому ж місці, що й для діток, які навчатимуться за очною формою навчання. Окрему увагу освітяни зосереджують на наданні якісних освітніх послуг для дітей із числа осіб, які потребують додаткової постійної чи тимчасової підтримки у навчанні. Окрім того, розглядаємо й можливі форсмажорні обставини. У разі можливих складнощів з електроенергією в осінньо-зимовий період, скористаємось минулорічним досвідом, коли школи в умовах відключення світла працювали дистанційно або були забезпечені генераторами.
– Нещодавно у нашому часописі вийшло інтерв’ю з керівником золочівської лікарні. Якими Ти бачиш перспективи медичної галузі?
– Багато зусиль зосереджено на реформі в нашій медицині. Допомогти завжди хочеться тому, хто працює. Наші медики на чолі з Тарасом Яцунським сьогодні працюють над якістю надання медичних послуг. Крок за кроком лікарня виходить з боргової ями. Ми в різний спосіб отримуємо дуже потрібне сучасне обладнання і по праву претендуватимемо згодом на статус кластерної лікарні. Але це згодом.
– Ігоре, зараз багато галасу в інформаційному просторі з приводу ремонту доріг. Що скажеш з цього приводу?
– В громаді завершується ремонт аварійних відрізків доріг. Попри те, що панує думка, що нічого робити не треба, бо – війна. Робити треба все, що можемо, пам’ятаючи, що першочергово підтримуємо військо. Підслухав репліку – вже роблять дороги – відмивають гроші. Так думають хіба злодії і ті, хто хотіли б вкрасти, якби мали таку можливість. Поважаюча себе людина так говорити не буде. Українцям все ще складно довіряти один одному. Ця недовіра почалася не сьогодні, над цим радянська влада працювала десятиліттями. І тоді, і зараз ворог має спільну мету – не допустити об'єднання людей, щоб вони не створювали спілок, не зустрічалися і не говорили один з одним. Щоб зникла колективна, громадянська дія.
Звісно, через війну і відсутність грошей ми відмовились від великих проєктів по дорогах. А ліквідовувати аварійні ділянки зобов’язані. Хіба не пам’ятаємо як ще нещодавно було на вулиці Бродівській в м. Золочеві, чи яка дорога була між селами Єлиховичі та Зозулі. Похвально, що з ініціативою ремонту доріг сьогодні виступають представники агробізнесу. Керівництво агрофірми «Княжі лани», розуміючи важливість добрих доріг в тому числі і для їхнього підприємства, виділило два з половиною мільйони зі свого бюджету на додаток до коштів обласного бюджету та коштів громади для ремонту аварійних доріг у селах Скварява, Плугів та Підлипці.
– І насамкінець. Нашу розмову ми розпочинали із того, як змінилась громада за час війни. Тепер хочу запитати, як Ти особисто змінився під час війни?
– Переоцінив багато речей у своєму житті. Почав, напевно, більше цінувати кожен день, який я проживаю, тому що, на жаль, ситуація така, що не знаємо, яким буде завтра. Переоцінив історичні події, які переживала наша держава. Заново переосмислив слова Блаженнійшого Любомира Гузара: «Робіть кожен день свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом з іншими і для всіх. В єдності – сила, і вона дозволяє встояти перед будь-якими посяганнями, будь то люди, що прийшли відібрати шматок вашої землі, або люди, які прийшли вас обдурити». Тому закликаю громаду до єдності, до спільної праці заради Перемоги.
Розмовляла
Леся ГОРГОТА
Леся ГОРГОТА
