Новини Золочівщини
ДОРОГА ЦІНА НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Gazeta
Кажуть, що велике бачиться на відстані. Але нині, на відстані 30 років ми помічаємо не тільки велич події, яка змінила все наше життя. Ми бачимо й інше: яким коротким був люфт між двома імперіями зла – СРСР і путінською Росією, яким стислим в історичних масштабах був проміжок часу для того, аби встигнути стати незалежними.
Тоді ми вірили, що отримана свобода – вже назавжди і нова державність – як гранітна скеля, тверда і непорушна. А сьогодні, з височини років, ми бачимо якою вона була крихкою і тендітною, як потребує захисту й донині. І скільки було за 30 років усього такого, що могло водночас зруйнувати всі наші мрії, і як ми все ж втримали її, нашу незалежність, нашу Українську державу.
Сьогодні гостем нашої редакції є бойовий полковник, котрий відбув чотири ротації у найгарячіших точках України, заступник голови Золочівської райдержадміністрації Віктор Володимирович Олійник.
Віктор Володимирович разом із старшим сином зі зброєю в руках захищав нашу територіальну цілісність України, то ж про ціну нашої незалежності знає не зі слів.
– Яким пригадуєте Ви період проголошення Незалежності?
– Проголошення Незалежності не було таки гладким. Думки про те, що нам подарували Незалежність – хибні. Проукраїнська частина депутатів у складі Верховної ради УРСР скористалися фактом ГКЧП, і в Акті проголошення Незалежності наголошувалося: «Перед лицем смертельної небезпеки…». Саме смертельна небезпека була над українським народом. Ідея проголошення незалежності – вона втілилася 24 серпня 1991 року, але витала в повітрі вже кілька місяців. Суспільство поступово дозрівало до Незалежності. В той період по всій Україні відбувались мітинги. Процеси йшли природним чином. Але факт, проголошення Акту Незалежності, був не до кінця надійним. Все ж таки ми були Українською Радянською Соціалістичною Республікою у складі Радянського Союзу: на той час діяли владні органи СРСР, була Верховна Рада Радянського Союзу, була комуністична більшість у складі Верховної Ради... Сьогодні я розумію, що депутати в той час діяли цілком у правовому полі: конституція СРСР передбачала, що кожна республіка мала право на вільний вихід із СРСР, на створення незалежної держави. Але тоді те, що ми проголосили Незалежність, те, що ми одержали дві третини голосів у Верховній Раді, – ще не означало ніяких гарантій. І вже референдум 1 грудня 1991 року остаточно закріпив нашу Незалежність. Бо якщо після проголошення Незалежності нас визнали лише дві держави, то після референдуму нас визнав цілий світ. Якщо говорити про емоційні відчуття, то це була хвиля всенародного піднесення, відродження української церкви, української пісні, «Ще не вмерла Україна», «Ой у лузі червона калина»… Україною замайорів наш прапор… Пригадую той період і здається, що навіть квіти інші не цвіли – тільки жовто-блакитні…
– Що, на вашу думку, стало причиною того, що поступово той запал почав згасати?
– Це вже питання про те, як розвивалась Україна потім. Україна розвивалася не дуже успішно, і тому цей неуспіх у розвитку України призвів до того, що у людей виникала отака певна байдужість. Нам дуже сильно перешкоджало те, що у Верховній Раді були комуністи. 25 років нам заважали комуністи. Слава Богу, що була Революція Гідності, бо її результат – що в парламенті не стало жодного комуніста, хоча у проукраїнських сил і надалі немає більшості. Ми маєм «п'яту колону», яка весь час, усі 30 років, тримає нас на місці… А тепер вже сьомий рік змушені вести боротьбу за нашу Незалежність. Старші люди стверджували, незалежність дається державі важкою кров'ю. І те, що ми одержали Незалежність отаким мирним шляхом, означало, що ми за неї ще довго будемо платити…
– Ви зачепили тему війни, боротьби за Незалежність. Мені завжди важко спілкуватись з її учасниками на цю тему, адже є дуже багато болючих моментів…
– Про теперішню війну треба говорити. Говорити, як про війну за Незалежність, як про війну за територіальну цілісність і це буде набагато точніше. Росія зі своїм імперіалізмом становить загрозу не тільки для нас. Україна на передньому рубежі цього протистояння, яке загрожує іншим країнам, і врешті усій Європі. Путін не зупиниться в Україні. Тому, коли ми говоримо про боротьбу за Незалежність, то це означає і захист вільної Європи.
– Про що думаєте зараз, напередодні 30-ї річниці Незалежності України?
– У переддень свята Незалежності не можу не згадати свого товариша, Героя України, Генерал-майора Сергія Кульчицького. Він завжди з гідністю виконував військовий обов’язок, свято беріг честь військового мундира та до останнього подиху був відданий Україні. Він присвятив 32 роки життя військовій службі. З першого дня війни на Донбасі генерал Кульчицький був разом зі своїми бійцями: жив у наметі, їв солдатську їжу, воював пліч-о-пліч з підлеглими. У травні 2014-го окупований бойовиками Слов’янськ став найгарячішою точкою АТО. 29 травня, після розвантаження продуктів харчування на один з блокпостів та проведення ротації особового складу, під час повернення з району гори Карачун, був обстріляний з лісосмуги і підбитий терористами з ПЗРК гелікоптер Мі-8МТ Національної гвардії України, на борту якого перебував генерал-майор Сергій Кульчицький. У результаті події загинули 12 осіб… Генерал-майор Сергій Кульчицький назавжди залишиться в серцях бойових товаришів, рідних та всього українського народу. Його обняло небо над Карачун-горою… З 2014 у переддень свята згадую своїх бойових побратимів, котрих, на жаль немає вже з нами… Намагаюсь перетелефонувати і привітати тих, хто боровся поруч зі мною і продовжує цю боротьбу.
– Що побажаєте нашим читачам з нагоди Дня Незалежності України?
– Перемоги над ворогом, найперше. Перемоги і миру в державі. Також маємо всі повернутись до людських цінностей, історично притаманних українцям – це повага до людини, моральність, відповідальність, працелюбство, любов до України. Спираючись на ці сильні риси наших людей, об’єднуючи їхні зусилля заради високої мети, зможемо забезпечити піднесення українського народу, формувати спільноту відповідальних і активних громадян. Які знають свої права і вміють спільно їх захищати, які люблять свою країну і спільно дбають про її розвиток.
Тоді ми вірили, що отримана свобода – вже назавжди і нова державність – як гранітна скеля, тверда і непорушна. А сьогодні, з височини років, ми бачимо якою вона була крихкою і тендітною, як потребує захисту й донині. І скільки було за 30 років усього такого, що могло водночас зруйнувати всі наші мрії, і як ми все ж втримали її, нашу незалежність, нашу Українську державу.
Сьогодні гостем нашої редакції є бойовий полковник, котрий відбув чотири ротації у найгарячіших точках України, заступник голови Золочівської райдержадміністрації Віктор Володимирович Олійник.
Віктор Володимирович разом із старшим сином зі зброєю в руках захищав нашу територіальну цілісність України, то ж про ціну нашої незалежності знає не зі слів.
– Яким пригадуєте Ви період проголошення Незалежності?
– Проголошення Незалежності не було таки гладким. Думки про те, що нам подарували Незалежність – хибні. Проукраїнська частина депутатів у складі Верховної ради УРСР скористалися фактом ГКЧП, і в Акті проголошення Незалежності наголошувалося: «Перед лицем смертельної небезпеки…». Саме смертельна небезпека була над українським народом. Ідея проголошення незалежності – вона втілилася 24 серпня 1991 року, але витала в повітрі вже кілька місяців. Суспільство поступово дозрівало до Незалежності. В той період по всій Україні відбувались мітинги. Процеси йшли природним чином. Але факт, проголошення Акту Незалежності, був не до кінця надійним. Все ж таки ми були Українською Радянською Соціалістичною Республікою у складі Радянського Союзу: на той час діяли владні органи СРСР, була Верховна Рада Радянського Союзу, була комуністична більшість у складі Верховної Ради... Сьогодні я розумію, що депутати в той час діяли цілком у правовому полі: конституція СРСР передбачала, що кожна республіка мала право на вільний вихід із СРСР, на створення незалежної держави. Але тоді те, що ми проголосили Незалежність, те, що ми одержали дві третини голосів у Верховній Раді, – ще не означало ніяких гарантій. І вже референдум 1 грудня 1991 року остаточно закріпив нашу Незалежність. Бо якщо після проголошення Незалежності нас визнали лише дві держави, то після референдуму нас визнав цілий світ. Якщо говорити про емоційні відчуття, то це була хвиля всенародного піднесення, відродження української церкви, української пісні, «Ще не вмерла Україна», «Ой у лузі червона калина»… Україною замайорів наш прапор… Пригадую той період і здається, що навіть квіти інші не цвіли – тільки жовто-блакитні…
– Що, на вашу думку, стало причиною того, що поступово той запал почав згасати?
– Це вже питання про те, як розвивалась Україна потім. Україна розвивалася не дуже успішно, і тому цей неуспіх у розвитку України призвів до того, що у людей виникала отака певна байдужість. Нам дуже сильно перешкоджало те, що у Верховній Раді були комуністи. 25 років нам заважали комуністи. Слава Богу, що була Революція Гідності, бо її результат – що в парламенті не стало жодного комуніста, хоча у проукраїнських сил і надалі немає більшості. Ми маєм «п'яту колону», яка весь час, усі 30 років, тримає нас на місці… А тепер вже сьомий рік змушені вести боротьбу за нашу Незалежність. Старші люди стверджували, незалежність дається державі важкою кров'ю. І те, що ми одержали Незалежність отаким мирним шляхом, означало, що ми за неї ще довго будемо платити…
– Ви зачепили тему війни, боротьби за Незалежність. Мені завжди важко спілкуватись з її учасниками на цю тему, адже є дуже багато болючих моментів…
– Про теперішню війну треба говорити. Говорити, як про війну за Незалежність, як про війну за територіальну цілісність і це буде набагато точніше. Росія зі своїм імперіалізмом становить загрозу не тільки для нас. Україна на передньому рубежі цього протистояння, яке загрожує іншим країнам, і врешті усій Європі. Путін не зупиниться в Україні. Тому, коли ми говоримо про боротьбу за Незалежність, то це означає і захист вільної Європи.
– Про що думаєте зараз, напередодні 30-ї річниці Незалежності України?
– У переддень свята Незалежності не можу не згадати свого товариша, Героя України, Генерал-майора Сергія Кульчицького. Він завжди з гідністю виконував військовий обов’язок, свято беріг честь військового мундира та до останнього подиху був відданий Україні. Він присвятив 32 роки життя військовій службі. З першого дня війни на Донбасі генерал Кульчицький був разом зі своїми бійцями: жив у наметі, їв солдатську їжу, воював пліч-о-пліч з підлеглими. У травні 2014-го окупований бойовиками Слов’янськ став найгарячішою точкою АТО. 29 травня, після розвантаження продуктів харчування на один з блокпостів та проведення ротації особового складу, під час повернення з району гори Карачун, був обстріляний з лісосмуги і підбитий терористами з ПЗРК гелікоптер Мі-8МТ Національної гвардії України, на борту якого перебував генерал-майор Сергій Кульчицький. У результаті події загинули 12 осіб… Генерал-майор Сергій Кульчицький назавжди залишиться в серцях бойових товаришів, рідних та всього українського народу. Його обняло небо над Карачун-горою… З 2014 у переддень свята згадую своїх бойових побратимів, котрих, на жаль немає вже з нами… Намагаюсь перетелефонувати і привітати тих, хто боровся поруч зі мною і продовжує цю боротьбу.
– Що побажаєте нашим читачам з нагоди Дня Незалежності України?
– Перемоги над ворогом, найперше. Перемоги і миру в державі. Також маємо всі повернутись до людських цінностей, історично притаманних українцям – це повага до людини, моральність, відповідальність, працелюбство, любов до України. Спираючись на ці сильні риси наших людей, об’єднуючи їхні зусилля заради високої мети, зможемо забезпечити піднесення українського народу, формувати спільноту відповідальних і активних громадян. Які знають свої права і вміють спільно їх захищати, які люблять свою країну і спільно дбають про її розвиток.
Розмовляла Леся ГОРГОТА
