Новини Золочівщини
Любити – це значить жити
Gazeta
24 лютого 2022 року росія напала на Україну. Війна!!! рускій мір наніс криваві та смертельні удари. Цю дату ніхто з українців не забуде. «сусідські брати» принесли в Україну велике горе – смерть людей принесла важку ношу для всієї країни, неспокій всього світу.
Рідна земля, де колосились пшениці і житні поля, застогнала від болю, змішалась із людською кров’ю, скрізь вирви, вибоїни, глибокі яри, понівечена ворожа техніка.
Ці нелюди нищать міста, села, все живе топчуть своїми лапищами, вбивають мирне населення, не дивлячись на вік, вбивають дітей, ґвалтують, грабують їхнє майно, магазини, кафе. Спалюють ракетними снарядами житлові будинки, школи, дитячі садки, лікарні, музеї, театри, навіть церкви. За собою лишають криваві сліди, фашисти катують, знущаються з населення, забирають в полон.
Чому? Навіщо? Ми ж «сусіди», «слов’яни»! Де ж мораль? Їхня брехня не має меж, чернять Україну, обзивають, розносять різні наклепи, образи. Хочуть зробити нас рабами, знищити український народ.
Наші Збройні Сили дали вагому відсіч, але рускій мір не зупинився, і вже 9 місяців йде війна. Україна відстоює свою незалежність та свободу. Ніколи не стане на коліна! Тебе сюди ніхто не кликав. Воїни крок за кроком визволяють міста і села від ворожої орди. Україна живе, бореться, Україна молиться. З українським народом цілий світ, бо цьому помагає Бог, велика любов до рідної Вітчизни, любов до ближнього, любов до рідної землі. В таких людей, воїнів – сила незламності, відваги, мужності. Україна понад усе!
Село Якторів, Львівщина, теж відчули страхіття війни. Правда, на щастя, без втрат мирного населення. Враз притихли, посмутніли, лишень оживали у церкві, на Богослужінні, слухали Божі слова, а серця їх плакали від болю. А коли в селі з’явились перші біженці зі східних областей, всі зрозуміли, що війна надовго. Поселяли їй у пустуючі хати, допомагали чим могли. Це були люди, що втікали від війни, бо втратили все: дах над головою, майно. Це були люди з Кривого Рогу (три сім’ї, шестеро діток), з Херсону, Миколаєва, Слов’янська. Вони дуже скоро зрозуміли, що Якторів прийняв їх у свою сім’ю, а їхні діти подружились з дітьми і молоддю села, всім дуже сподобались не тільки жителі, а й надзвичайна краса, яка оточує наше село. Деякі біженці повернулися в рідні місця, виїхали за кордон. Та все ще є сім’ї, які живуть інтересами села і чекають Перемоги.
Усе моє життя проходило у рідному селі, серед такої краси, працьовитих односельчан. Від своїх батьків, жителів села, навчилась любити рідну землю, любити одне одного, поважати, цінувати мудрість селян. Головне, підносити велич Божого слова, боротись за чистоту, порядність думок.
Чи бували ви в нашому селі? Чи бачили ту зелену красу? Село невеличке, тягнеться однією вулицею- дорогою на Франківськ. Вулиці чисті, охайні, ведуть на пагорби, що вкриті лісом, біжать струмочки з лісу, дають джерельну воду. А над селом, у Божій ласці, височить фігура Матінки Божої, що є покровителькою не тільки села, а й для усіх людей, що їдуть вулицею- дорогою, яка з’єднується з містами і селами. В центрі села – церква св. Миколая, якій понад 100 років, тут віряни моляться за мир і спокій в Україні.
З самого початку війни мої односельчани стали згуртовані, дружні, допомагають одне одному, розуміють свідомо становище війни. Немає такої сім’ї, жителя, щоб не долучились до справ, щоб прискорити Перемогу над ворогом. А почалось все ось так.
Далі я поведу розповідь про людей, які зробили с. Якторів – осередком благодійних справ.
З бічної вулиці йде жінка, це – Марія Іванівна Городецька. Прискорює крок, багато у неї справ, вона – дружина, бабуся і невістка чоловікових батьків, працює молодшою медсестрою у військовому госпіталі. Здавалось, має багато діл і відповідальності, але ж натура та характер у Марії Іванівни – енергійні, любить людям допомагати, ділитись своїми рецептами випічок, готуванням страв. Та не тільки це, будь з ким заведе розмову, і в ній бачимо доброту, любляче серце, полум’яний та бойовий дух. Говорить вона: «Не пам’ятаю, але вже йшла війна, зустріла знайомого, який сказав, що на передову, на схід, потрібні прапори України. Зразу ж забігла у магазин, закупила синьо-жовтої тканини, привезла додому. Я спати не могла, бо треба було швидко пошити. Допомогли сусіди – Люба Шевчук, Стефа Федина, Іра Юрчик, Оля Дмитришин. Віднесла, передала 38 великих і 5 малих синьо-жовтих прапорів».
Ось так почалась у нашому селі благородна справа. Пані Марія, порадившись з рідними, почала ліпити вареники, пекти хліб, печиво, варити тушонки. І знову тут як тут – Люба Шевчук, Оксана Регета, Ганна Городецька, Іра Дідух, Ониськів Тетяна. Сама незчулася, як її почали підтримувати односельчани: Мар’яна Рибак, Василина Камінська, Люба Жукровська, Світлана Роборчук, Марія Гнатів, Ганна Юрдига, Ірина Чеховська, Наталя Боднар, Ірина Городецька, Анна Козина, Люба Сенчишин, Ольга Дмитришин, Марія Левків, Людмила Довбецька, хто грошима, хто продуктами, хто своєю допомогою. В список можна занести всіх людей села, які сильно згуртувались і всіляко допомагають. Все приносили у її хату, з кожним днем збільшувалось охочих помагати, довозити та доносити продукти. Щодва тижні приїжджали волонтери, з якими Марія Іванівна навела добрий зв’язок.
З часом жінка зрозуміла, що місце для такої справи – замале. Тоді звернулась до завідувача Народного Дому – Руслани Сеник, яка працювала і вела велику роботу з дітьми та молоддю села. Вирішили об’єднатись, праця закипіла ще більш посилено та організовано.
Перебрались до Народного Дому. Морозильну камеру надав Ростислав Залуський, а Андрій Артемович купив сушку для овочів і фруктів. Обидва допомогли грошима і продуктами. Завдяки Марії Іванівні до благодійної справи долучились вже нові жителі не тільки свого села, а й навколишніх сіл. Вони приносили і привозили готову їжу, необхідні речі санітарії, теплого одягу, бо йде зима. Передавали і для воїнів , і для жителів східних областей. Щира подяка жителям сіл Перегноєва, Кривич, Словіти, Заставного, Солови, Митулина за таку плідну і благородну справу.
Так село Якторів стало осередком сіл допомоги ЗСУ та жителям Сходу.
Дивлюсь на пані Марію і думаю: «Звідки у такої тендітної жіночки береться стільки здоров’я, сил та часу. Тому хай Бог і надалі посилає їй міцного здоров’я, енергії і тої рішучості для благого спокою, миру, перемоги.
Моя розповідь не закінчена. Хочеться, і треба знати всім, що велику роботу ведуть діти села, серед них – переселенці, діти, які відчули подих війни. Під керівництвом завідувача Народного дому Руслани Сеник діти відчули підтримку дорослих, і щоб вони не робили, справи їхні дуже потрібні для миру, спокою в Україні. Наша молодь – це майбутнє нашої країни, які житимуть і будуватимуть нову, багату Вітчизну. Хочеться послати їм домашнього тепла, щоб мрії збулись у кожного, щоб з ними завжди були слова мудрості, єдності, і дружби, любові і поваги. Щоб і надалі їх життя йшло з девізом: «Бог і Україна».
Наша молодь це – Оля Боднар, Анна Смотрова, Марія Смотрова, Софія Дец, Софія Моляща, Софія Фітак, Дмитро Партика, Анастасія Зелінська, Уляна Роборчук, Галина Ганець, Анна Сахман, Борис Ониськів, Лукіян Кутний, Олександр Зелінський, Ілля Сеник, Юлія Левків, Катерина Левків, Дмитро Левків, Роман Фітак, Вікторія Перейма, Богдан Дмитришин. Скільки зроблено їхніми руками добра і корисних справ!
Руслана Олегівна зуміла згуртувати дітей, підібрати ключик розуміння, відповідальності до будь якої справи. Разом діти плетуть маскувальні сітки підбирають тканини і узори. Потрібно виконувати багато видів роботи, щоб вони вийшли сильними, міцними. Також діти ціле літо збирали лісові і садові рослини для виготовлення ароматного чаю, сушили, все це дружно і вміло, а потім естетично пакували у пакетики. Колективно малювали малюнки для воїнів, в яких дякували та просили миру та Перемоги, дякували за спокійні сни. А ще діти їздили в сусідні села з концертами, продавали свої сувеніри, випічку, так збирали кошти для нашої армії, і допомагали збирати гроші від населення для ЗСУ.
Руслана Сеник каже: «Я дуже люблю дітей, і мені з ними цікаво, бо вони на свій вік до будь-якої справи ставляться з розумінням. А у вільний час ми граємо в ігри. Діти є діти. А коли ми об’єднались з старшими людьми села, стало ще більше справ: в Народному домі діти ліплять вареники, випікають різні види печива, складають продукцію у коробки, наклеюють малюнки і відправляють нашим воїнам на передову. Я вдячна всім дітям, адже на свій вік вони стали дорослішими, з ними немає проблем. Дякую вам, мої дорогенькі! Гарно спостерігати за ними, як вони чітко, з охотою виконують всяку роботу, все роблять з любов’ю. А ще люблять одне одного, гордяться нашими воїнами, пишуть їм теплі слова подяки за захист, співають пісні про Україну, читають вірші».
А Богдана Ониськів зуміла організувати справу по виливанню окопних свічок, які дуже потрібні воїнам на передовій. Для цього дівчата збирають різні консервні банки, в які закручують картон і заливають парафіном.
Слід сказати також, що дорослим і дітям допомагає Володимир Сеник – депутат Глинянської ОТГ. Він привозить продукти, з яких готується різного роду смаколики, тушонки, допомагає з відправками, а також допомагає переселенцям, які мешкали і й надалі мешкають в нашому селі.
Мої односельчани – це працьовиті, благородні люди. Вони знають, що їх захищають ЗС України, всі вони – герої для них. Тому часто в думках, розмовах згадують свого героя – односельчанина, сержанта Олега Юрдигу, який загинув на сході України, захищаючи її права і свободу. Для нас Олег став ангелом-хоронителем рідного села. Герої не вмирають! Вони з нами, у наших серцях.
Я щиро вдячна Богу, що живу серед таких прекрасних людей рідного села, де перемагає велика любов одне до одного, де розуміння, що скоро зима, і треба ще більш посилити роботу по збору теплого одягу, як для воїнів, так і для мирного населення, які залишилися без свого майна та домівки.
Коли є такі люди, Україна неодмінно переможе. Україна буде, бо має вірних захисників, громадян, які вірно і палко люблять свій рідний край.
Слава Богу! Слава ЗСУ!
Любити – це значить жити,
Без цього немає сенсу життя.
Любов від Бога дарована,
У кожному серці вона!
Любити світанки і роси,
Прим’яту траву полюбити,
Любити сонячні зайчики,
Скошену м’яту в саду.
Любити родину і рідну Вкраїну,
Пшеничне поле,
червону калину.
Любити все: поля, ліси і гори,
Скільки серце
може сприйняти твоє!
Любити – це значить жити,
Без цього немає сенсу життя…
Рідна земля, де колосились пшениці і житні поля, застогнала від болю, змішалась із людською кров’ю, скрізь вирви, вибоїни, глибокі яри, понівечена ворожа техніка.
Ці нелюди нищать міста, села, все живе топчуть своїми лапищами, вбивають мирне населення, не дивлячись на вік, вбивають дітей, ґвалтують, грабують їхнє майно, магазини, кафе. Спалюють ракетними снарядами житлові будинки, школи, дитячі садки, лікарні, музеї, театри, навіть церкви. За собою лишають криваві сліди, фашисти катують, знущаються з населення, забирають в полон.
Чому? Навіщо? Ми ж «сусіди», «слов’яни»! Де ж мораль? Їхня брехня не має меж, чернять Україну, обзивають, розносять різні наклепи, образи. Хочуть зробити нас рабами, знищити український народ.
Наші Збройні Сили дали вагому відсіч, але рускій мір не зупинився, і вже 9 місяців йде війна. Україна відстоює свою незалежність та свободу. Ніколи не стане на коліна! Тебе сюди ніхто не кликав. Воїни крок за кроком визволяють міста і села від ворожої орди. Україна живе, бореться, Україна молиться. З українським народом цілий світ, бо цьому помагає Бог, велика любов до рідної Вітчизни, любов до ближнього, любов до рідної землі. В таких людей, воїнів – сила незламності, відваги, мужності. Україна понад усе!
Село Якторів, Львівщина, теж відчули страхіття війни. Правда, на щастя, без втрат мирного населення. Враз притихли, посмутніли, лишень оживали у церкві, на Богослужінні, слухали Божі слова, а серця їх плакали від болю. А коли в селі з’явились перші біженці зі східних областей, всі зрозуміли, що війна надовго. Поселяли їй у пустуючі хати, допомагали чим могли. Це були люди, що втікали від війни, бо втратили все: дах над головою, майно. Це були люди з Кривого Рогу (три сім’ї, шестеро діток), з Херсону, Миколаєва, Слов’янська. Вони дуже скоро зрозуміли, що Якторів прийняв їх у свою сім’ю, а їхні діти подружились з дітьми і молоддю села, всім дуже сподобались не тільки жителі, а й надзвичайна краса, яка оточує наше село. Деякі біженці повернулися в рідні місця, виїхали за кордон. Та все ще є сім’ї, які живуть інтересами села і чекають Перемоги.
Усе моє життя проходило у рідному селі, серед такої краси, працьовитих односельчан. Від своїх батьків, жителів села, навчилась любити рідну землю, любити одне одного, поважати, цінувати мудрість селян. Головне, підносити велич Божого слова, боротись за чистоту, порядність думок.
Чи бували ви в нашому селі? Чи бачили ту зелену красу? Село невеличке, тягнеться однією вулицею- дорогою на Франківськ. Вулиці чисті, охайні, ведуть на пагорби, що вкриті лісом, біжать струмочки з лісу, дають джерельну воду. А над селом, у Божій ласці, височить фігура Матінки Божої, що є покровителькою не тільки села, а й для усіх людей, що їдуть вулицею- дорогою, яка з’єднується з містами і селами. В центрі села – церква св. Миколая, якій понад 100 років, тут віряни моляться за мир і спокій в Україні.
З самого початку війни мої односельчани стали згуртовані, дружні, допомагають одне одному, розуміють свідомо становище війни. Немає такої сім’ї, жителя, щоб не долучились до справ, щоб прискорити Перемогу над ворогом. А почалось все ось так.
Далі я поведу розповідь про людей, які зробили с. Якторів – осередком благодійних справ.
З бічної вулиці йде жінка, це – Марія Іванівна Городецька. Прискорює крок, багато у неї справ, вона – дружина, бабуся і невістка чоловікових батьків, працює молодшою медсестрою у військовому госпіталі. Здавалось, має багато діл і відповідальності, але ж натура та характер у Марії Іванівни – енергійні, любить людям допомагати, ділитись своїми рецептами випічок, готуванням страв. Та не тільки це, будь з ким заведе розмову, і в ній бачимо доброту, любляче серце, полум’яний та бойовий дух. Говорить вона: «Не пам’ятаю, але вже йшла війна, зустріла знайомого, який сказав, що на передову, на схід, потрібні прапори України. Зразу ж забігла у магазин, закупила синьо-жовтої тканини, привезла додому. Я спати не могла, бо треба було швидко пошити. Допомогли сусіди – Люба Шевчук, Стефа Федина, Іра Юрчик, Оля Дмитришин. Віднесла, передала 38 великих і 5 малих синьо-жовтих прапорів».
Ось так почалась у нашому селі благородна справа. Пані Марія, порадившись з рідними, почала ліпити вареники, пекти хліб, печиво, варити тушонки. І знову тут як тут – Люба Шевчук, Оксана Регета, Ганна Городецька, Іра Дідух, Ониськів Тетяна. Сама незчулася, як її почали підтримувати односельчани: Мар’яна Рибак, Василина Камінська, Люба Жукровська, Світлана Роборчук, Марія Гнатів, Ганна Юрдига, Ірина Чеховська, Наталя Боднар, Ірина Городецька, Анна Козина, Люба Сенчишин, Ольга Дмитришин, Марія Левків, Людмила Довбецька, хто грошима, хто продуктами, хто своєю допомогою. В список можна занести всіх людей села, які сильно згуртувались і всіляко допомагають. Все приносили у її хату, з кожним днем збільшувалось охочих помагати, довозити та доносити продукти. Щодва тижні приїжджали волонтери, з якими Марія Іванівна навела добрий зв’язок.
З часом жінка зрозуміла, що місце для такої справи – замале. Тоді звернулась до завідувача Народного Дому – Руслани Сеник, яка працювала і вела велику роботу з дітьми та молоддю села. Вирішили об’єднатись, праця закипіла ще більш посилено та організовано.
Перебрались до Народного Дому. Морозильну камеру надав Ростислав Залуський, а Андрій Артемович купив сушку для овочів і фруктів. Обидва допомогли грошима і продуктами. Завдяки Марії Іванівні до благодійної справи долучились вже нові жителі не тільки свого села, а й навколишніх сіл. Вони приносили і привозили готову їжу, необхідні речі санітарії, теплого одягу, бо йде зима. Передавали і для воїнів , і для жителів східних областей. Щира подяка жителям сіл Перегноєва, Кривич, Словіти, Заставного, Солови, Митулина за таку плідну і благородну справу.
Так село Якторів стало осередком сіл допомоги ЗСУ та жителям Сходу.
Дивлюсь на пані Марію і думаю: «Звідки у такої тендітної жіночки береться стільки здоров’я, сил та часу. Тому хай Бог і надалі посилає їй міцного здоров’я, енергії і тої рішучості для благого спокою, миру, перемоги.
Моя розповідь не закінчена. Хочеться, і треба знати всім, що велику роботу ведуть діти села, серед них – переселенці, діти, які відчули подих війни. Під керівництвом завідувача Народного дому Руслани Сеник діти відчули підтримку дорослих, і щоб вони не робили, справи їхні дуже потрібні для миру, спокою в Україні. Наша молодь – це майбутнє нашої країни, які житимуть і будуватимуть нову, багату Вітчизну. Хочеться послати їм домашнього тепла, щоб мрії збулись у кожного, щоб з ними завжди були слова мудрості, єдності, і дружби, любові і поваги. Щоб і надалі їх життя йшло з девізом: «Бог і Україна».
Наша молодь це – Оля Боднар, Анна Смотрова, Марія Смотрова, Софія Дец, Софія Моляща, Софія Фітак, Дмитро Партика, Анастасія Зелінська, Уляна Роборчук, Галина Ганець, Анна Сахман, Борис Ониськів, Лукіян Кутний, Олександр Зелінський, Ілля Сеник, Юлія Левків, Катерина Левків, Дмитро Левків, Роман Фітак, Вікторія Перейма, Богдан Дмитришин. Скільки зроблено їхніми руками добра і корисних справ!
Руслана Олегівна зуміла згуртувати дітей, підібрати ключик розуміння, відповідальності до будь якої справи. Разом діти плетуть маскувальні сітки підбирають тканини і узори. Потрібно виконувати багато видів роботи, щоб вони вийшли сильними, міцними. Також діти ціле літо збирали лісові і садові рослини для виготовлення ароматного чаю, сушили, все це дружно і вміло, а потім естетично пакували у пакетики. Колективно малювали малюнки для воїнів, в яких дякували та просили миру та Перемоги, дякували за спокійні сни. А ще діти їздили в сусідні села з концертами, продавали свої сувеніри, випічку, так збирали кошти для нашої армії, і допомагали збирати гроші від населення для ЗСУ.
Руслана Сеник каже: «Я дуже люблю дітей, і мені з ними цікаво, бо вони на свій вік до будь-якої справи ставляться з розумінням. А у вільний час ми граємо в ігри. Діти є діти. А коли ми об’єднались з старшими людьми села, стало ще більше справ: в Народному домі діти ліплять вареники, випікають різні види печива, складають продукцію у коробки, наклеюють малюнки і відправляють нашим воїнам на передову. Я вдячна всім дітям, адже на свій вік вони стали дорослішими, з ними немає проблем. Дякую вам, мої дорогенькі! Гарно спостерігати за ними, як вони чітко, з охотою виконують всяку роботу, все роблять з любов’ю. А ще люблять одне одного, гордяться нашими воїнами, пишуть їм теплі слова подяки за захист, співають пісні про Україну, читають вірші».
А Богдана Ониськів зуміла організувати справу по виливанню окопних свічок, які дуже потрібні воїнам на передовій. Для цього дівчата збирають різні консервні банки, в які закручують картон і заливають парафіном.
Слід сказати також, що дорослим і дітям допомагає Володимир Сеник – депутат Глинянської ОТГ. Він привозить продукти, з яких готується різного роду смаколики, тушонки, допомагає з відправками, а також допомагає переселенцям, які мешкали і й надалі мешкають в нашому селі.
Мої односельчани – це працьовиті, благородні люди. Вони знають, що їх захищають ЗС України, всі вони – герої для них. Тому часто в думках, розмовах згадують свого героя – односельчанина, сержанта Олега Юрдигу, який загинув на сході України, захищаючи її права і свободу. Для нас Олег став ангелом-хоронителем рідного села. Герої не вмирають! Вони з нами, у наших серцях.
Я щиро вдячна Богу, що живу серед таких прекрасних людей рідного села, де перемагає велика любов одне до одного, де розуміння, що скоро зима, і треба ще більш посилити роботу по збору теплого одягу, як для воїнів, так і для мирного населення, які залишилися без свого майна та домівки.
Коли є такі люди, Україна неодмінно переможе. Україна буде, бо має вірних захисників, громадян, які вірно і палко люблять свій рідний край.
Слава Богу! Слава ЗСУ!
Любити – це значить жити,
Без цього немає сенсу життя.
Любов від Бога дарована,
У кожному серці вона!
Любити світанки і роси,
Прим’яту траву полюбити,
Любити сонячні зайчики,
Скошену м’яту в саду.
Любити родину і рідну Вкраїну,
Пшеничне поле,
червону калину.
Любити все: поля, ліси і гори,
Скільки серце
може сприйняти твоє!
Любити – це значить жити,
Без цього немає сенсу життя…
Василина Козак
