Новини Золочівщини
15:22, 07 жовтня 2020
452
0

В країні все гаразд, якщо люди часто усміхаються

В країні все гаразд, якщо люди часто усміхаються
Gazeta
Фото: НУС
Андрій Володимирович ЗАБРОЦЬКИЙ – кандидат у депутати Золочівської територіальної громади по виборчому округу № 2 та кандидат у депутати Золочівської районної ради по виборчому округу № 1 від політичної партії «Об’єднання «Самопоміч». Андрій Володимирович працює директором Золочівського економічного ліцею. Колектив ліцею – це велика, дружна сім’я. Її очолює мудрий, високопрофесійний, досвідчений керівник, який чимало уваги приділяє громадській роботі, бо проблеми громади мають вирішувати усі члени громади.
– Майже через місяць, 25 жовтня, українці підуть на чергові вибори. Цього разу – місцеві, які відбудуться, на Вашу думку, це черговий експеримент української влади чи обдумане рішення, якого давно вимагала українська реальність?
– Це українська реальність. Місцеві вибори дадуть можливість територіальним громадам «на місці» вирішувати поточні питання щодо благоустрою, культури, освіти, медицини тощо. Тобто, повноваження стануть ширшими. У нас до цього була централізована модель правління і значна частина відрахувань з податків, у тому числі, акцизних, йшла у «центр». Фактично зараз кошти залишатимуться у розпорядженні громади. Тобто, розподіл коштів, який існував до цього, буде, на мою думку, зламаним. Та й громада краще розуміє свої потреби.
– Андрію Володимировичу, яке Ваше ставлення до реформи децентралізації загалом, та яким Ви бачите розвиток об’єднаних територіальних громад?
– До реформи ставлюсь, звичайно, позитивно. Прем’єр міністр України, наприклад, не може знати, що відбувається у Золочеві, та які проблеми міста потрібно вирішити в першу чергу. Саме місцеве самоврядування буде вирішувати тепер, куди направляти кошти, що знаходяться у їхньому розпорядженні. У світі так воно і працює. У Польщі, Німеччині, США… Якщо наші чиновники знову не придумають схеми, як зробити громади залежними від політичних партій, то це цей проєкт має шанси стати успішним.
– Як Ви вважаєте, які можуть бути ризики або «підводні камені» децентралізації?
– Наприклад, уряд своїми розпорядженнями може вимагати від громад робити певні відрахування «до центру». У даній ситуації, потрібно чітко прописати в законі усі повноваження громад та уряду, щоб вони були розмежованими. Слід також зазначити, що уряд може вимагати в громади, а чого ні. На жаль, у нас все крутиться навколо політики. Якщо громаду буде очолювати одна політсила, а в уряді буде представлена інша, то є ризик, що буде недофінансування. Звісно, що такі закони слід було приймати до виборів. Але у країні маємо «сире» законодавство, у цілому. Мабуть, повертаючись до першого питання, то десь це й можна назвати експериментом.
– Ви, як викладач історії, знаєте про «золоте правило історії». Історія має тенденцію повторюватись. Які «повтори» в українській історії із часу проголошення незалежності України Ви вважаєте найбільшою помилкою?
– По-перше, ми довший час користувались радянським законодавством. Воно було досить таки декларативне, і це успішно використали деякі сили, щоб зруйнувати економіку України. Фактично, 10 людей побудували собі олігархічну систему в нашій країні і нею успішно користуються.
По-друге, постійно послаблювалась українська армія. Наприклад, за період Незалежності ми втратили ядерну зброю. Розумію, що потрібно було багато коштів на її утримання, але можна було б зменшити обсяги, адже, не обов’язково мати третій ядерний потенціал у світі.
А по-третє – це прорахунки у фінансовій сфері. Не знаю країни, яка б «прив’язувала» свої товари до курсу долара. Практика говорить, що ціну на товари прив’язують до національної валюти тої чи іншої країни. А у нас ціни на товари залежать від курсу…долара. Дорожчає долар – дорожчають товари. Так бути не повинно.
– Гаразд. А які тоді «повтори» ми можемо вважати успіхом?
– Треба дуже добре подумати… Якщо чесно, я їх не бачу.
– А Революція Гідності чи Майдан? Це ж були спроби українців змінити країну на краще…
– Так, це був безперечний вияв української свідомості. Але, на жаль, політики звели все нанівець.
– Що нам як нації, категорично заборонено повторювати?
– Заборонено створювати собі кумирів. Особливо політичних. Українці вважають, що прийде політик і вирішить усі проблеми: побудує дороги, зробить лікарні, школи, піде у ліс прибирати сміття. Ми собі створюємо образ месії, а потім у ньому розчаровуємось… і обираємо нового, такого ж.
– Київський міжнародний інститут соціології у червні цього року опублікував опитування. Згідно результатів, половина українців не жаліє про розпад Радянського Союзу, проте кожен третій (33,5%) – сумує за цими часами. Показовим є те, що серед наймолодшої вікової групи опитуваних (18-29 років) – близько 14 % кажуть, що хотіли б повернутись у СРСР, хоча вони вже не застали радянських часів. Про що це, на Вашу думку, свідчить?
– Правильно сказано, що вони не жили у «союзі» і про життя у ньому можуть лише робити висновки з того, що розповідають родичі чи пропагандистські канали. Це люди, які «думають шлунком». Про СРСР є така ностальгічна думка: «ковбаса по карбованець і 20 коп., хліб по 16 коп., газ по 6 коп. – усе дешево». А про те, що людей викрадали чи незаконно засуджували, що придушували виступи і це все замовчували, що люди були обмежені в своїх правах і свободах – не знають або не хочуть знати.
– А що з цим «радянським мисленням» робити?
– Нашій владі потрібно постаратись, бо рівень життя в нас падає попри обіцянки. Набридло виживати. Для мене дико, коли по телебаченню показують програму «Світське життя» з Катериною Осадчою, а там люди, які одягнені в одяг по декілька тисяч доларів. І це так доволі спокійно показують, у час, коли більша частина населення змушена виживати.
– Ви вчитель за професією і навчали різні покоління дітей. На Вашу думку, що для них буде важливим, коли вони підростають та роблять політичний вибір?
– Думаю, що вони звертатимуть увагу на те, дотримуються чи ні їхні права, як держава захищає кожного громадянина. А ще для них буде дуже важливою стабільність.
– Є ще одна історія, яка повторюється вже впродовж 14 років – на виборах міського голови міста Львова постійно перемагає Андрій Садовий. Він також є засновником партії «Самопоміч», від якої Ви з командою йдете на місцеві вибори. Як Ви ставитесь до тенденцій «ветеранства» в українській політиці?
– Це право громадян – обирати міського голову. Думаю, що він набирає голоси через свою роботу. А те, що він засновник партії… Партія «Самопоміч» не має у своїй структурі олігархів, бо якби мала, то б «сипала грошима». Якщо люди обирають, то довіряють.
– Чому Ви у «Самопомочі»?
– Партія видалась мені цікавою з самого початку її створення. Я слідкував за її роботою. Були цікаві засади, що, наприклад, не якийсь там «дядечко з Києва» буде робити проєкт благоустрою, а що люди повинні самі собі допомогти налагоджувати культурне, економічне життя, інфраструктуру тощо. Побачив, що люди справді хочуть допомагати один одному. Наприклад, ми з колегами проходили різні співбесіди, тренінги, як можна покращити туристичну ситуацію у Золочеві. До речі, однією з пропозицій було відновити «Арку закоханих», яка є частиною старого міста. Вдалось. А ще, коли ми навчались, то нам давали конкретні завдання, наприклад, визначити ключові позиції для Золочева, які б дали поштовх для розвитку міста. Не йшлось про те, що от «прийдете до влади, будете підтримувати партію – дамо гроші».
– Чи є щось конкретне, що саме Ви хотіли б зробити для міста? Ваша ініціатива, яку запропонуєте команді втілити в життя?
– Якщо буде така можливість, то разом з командою хотів би реалізувати освітній проєкт. А ще Золочеву потрібні спортивні майданчики, не тільки ті, що вже є, їх потрібно значно більше. Молодь зараз «тягнеться» до спорту. Фактично, йде популяризація здорового способу життя. І це тішить.
– Філософське питання. Коли найкраще йти у політику?
– На свіжу голову (Сміється).
– Уявімо, що ви турист, який приїхав у місто Х. Три речі, які на Вашу думку, свідчать про успішність міста/країни? На що звернете увагу у першу чергу?
– Перше – це інфраструктура. Дивитимусь на аеропорт, в який прилітаю, чи вокзал у місті. Друге – на якість сфери обслуговування. А третє – я б дивився на людей. Якщо вони часто усміхаються, то в країні все гаразд.
– Як би Ви одним словом охарактеризували сучасну ситуацію в Україні?
– (Сміється). Одним словом – нестабільна.
– Чому ми не живемо як поляки?
– Поляки, коли повалили комуністичний режим, привели до влади демократичну силу. Ми, ніби-то, комуністичний режим повалили, але залишили при владі «партійних чиновників», які «старі схеми» організовували в незалежній Україні. Ми мали одну із найпотужніших економік у складі СРСР. Якщо б прийшли професіонали-патріоти, то цього б не сталось.
– Творче питання. Книга, яка найбільше вплинула на Ваш світогляд?
– Олег Чорногуз «Діти колонії». Це якраз книжка про формування олігархічної системи в Україні і як ми її могли здолати в часи «Помаранчевої революції».
– А що, Ви вважаєте, сформувало Вас, як особистість?
– Моя родина. Мій дід воював у дивізії «Галичина», і в сімейному колі ці питання обговорювались, коли я був малим. Бабуся по маминій лінії багато розповідала про Першу Світову війну, «період Польщі», нашу боротьбу як українців.
– І останнє питання. Андрію Володимировичу, про що Ви мрієте?
– Щоб у нас була реально розвинена держава. Щоб можна було вийти на вулицю і люди тобі посміхались, були доброзичливими і готовими допомагати. Це можливо лише тоді, якщо відчуваєш добробут і стабільність.

Розмовляла
Соломія КУЛІШКО
Ctrl
Enter
Помітили помИлку
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter
Коментувати (0)
Інформація
Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.