Новини Золочівщини, Укрaїнa, Цікaвинки, Культура
11:16, 10 березня 2017
9086
407

Таким Тараса Шевченка ми майже не знаємо

Таким Тараса Шевченка  ми майже не знаємо
Gazeta
Фото: НУС
Ми знаємо офіційну біографію Тараса Шевченка, втім часто поза увагою залишаються цікаві факти із життя Кобзаря.
Ми спробували відшукати їх із різних доступних нам джерел. Деякі взяті з біографії, а деякі засновані на переказах  і спогадах очевидців та друзів поета.
Він був стильним і елегантним, випереджав мислення своїх сучасників щонайменше на півстоліття, був вродженим аристократом. Такого Тараса Шевченка ми майже не знаємо.
Радянська ідеологія сфальшувала усе: його біографію, «Кобзар», листи і… навіть щоденник.
Можливо, заяложені фрази шкільної програми про Тараса Шевченка і не роблять його постать привабливою, не дають усвідомлення його величі. Та й ми самі найчастіше згадуємо про нього лише у Шевченківські дні, проводячи якісь заходи (часто формальні) та витираючи пилюку з томів Шевченка.  Безперечно, варто говорити про нього не лише, як про революціонера, але і як людину, в котрої були почуття, ніжність, кохання… були свої людські, земні бажання, емоції. Тому, я хочу нагадати декотрі маловідомі факти з його біографії чи, навіть, народні перекази, котрі, можливо, й не претендують на стовідсоткову достовірність, однак подають нам зовсім інший образ Кобзаря.
Потрібно сказати, що Тарас Григорович був щасливчиком, тому що йому таланило на добре ставлення людей, які зустрічалися йому в житті. Після приїзду в Петербург Енгельгардт, бажаючи мати особистого домашнього художника, влаштував свого кріпака на підготовку до одного з майстрів живописних справ. Одного разу, коли Тарас малював з натури мармурові скульптури Літнього саду, він познайомився з Іваном Максимовичем Сошенком. У молодих людей виявилося багато спільного: мало того, що вони були земляками, але додатково обидва захоплювалися живописом. Фраза «не було б Сошенка – не було б Шевченка» містить багато істини. Іван познайомив Тараса з багатьма художниками, і Шевченко став своїм у світських салонах Петербурга. Друзі розсварилися через ... жінку: Сошенко був закоханий у Машеньку, племінницю господині квартири, яку знімав, а Тарас почав крутити з дівчиною роман. Але потім друзі все ж помирилися. А коли Шевченко помер, Іван Максимович супроводжував труну з поетом в Україну.
Художник Сошенко, відомий тим, що перший помітив мистецький хист молодого кріпака Шевченка, а згодом став його добрим приятелем, любив пізніше розповідати про те, що перешкоджало Тарасові Григоровичу швидко набути слави художника:
– Прийдеш, бувало, до нього: стоїть на пюпітрі розпочата ним картина в такому ж стані, як і тиждень тому, а він скоренько заховує у шухлядку папір із своїми віршами.
«Що це ти, Тарасе, робиш? Усе свої вірші складаєш замість того, щоб кінчати картину. Коли взявся учитись малювати, то й працюй постійно, а не уривками».
«Та що ж робити, коли світла мало у вашому Петербурзі: поки розведеш на палітрі фарби та розпочнеш малювати, вже й темно, пора й пензлі мити!».
Отак, бувало, відбріхується. А якби менше писав свої «Катерини» та «Наймички», добрий би з нього маляр був».
Тарас брав участь у розписах Большого Театра в Санкт-Петербурзі (нині це приміщення консерваторії) як підмайстер-рисувальник.
Коли Шевченко став у Петербурзі модним портретистом і почав заробляти добрі гроші, у нього з'явився потяг до модного одягу (як віддяка за нужденне дитинство і юність). Він відвідував гарні ресторани, носив вишуканий одяг, а з особливим задоволенням описує в щоденнику придбання гумового плаща-макінтоша, які тільки-но з'явилися у Петербурзі. Плащ коштував 100 карбованців – сума на той час досить велика (у археологічній комісії Тарас Григорович працював за 150 на рік). Навіть під час заслання Шевченко не втратив смаку до життя – один із записів «Журналу» присвячений добрим пензлям, присланим товаришем, і гаванським сигарам, що були подарунком.
Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам був чисто виголений і мав вигляд, ніби збирається на свято.
Коли його переводили у Новопетровськ, в дорозі він опирався на вербову палицю. Пізніше встромив її в землю на солдатському городі і з неї виросло перше дерево у Новопетровську. Пізніше він з ініціативи коменданта форту Ускова вибрав місце для саду і зробив його план, а восени 1853 року його засадили. У 1857 році форт Новопетровський перетворено на місто Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка.
Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці і кожусі. В кінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербургу «пустила» моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали «шиком» прогулятися столицею в кожусі. Тому такий вигляд – данина тогочасній моді. У повсякденному житті Шевченко носив звичайний для того часу одяг.
Одного разу до панів Лизогубів, у яких гостював Шевченко, приїхала в гості сусідська панночка. Бажаючи сподобатись відомому поетові і художнику, вперше в житті одягла селянську вишиту сорочку, знявши її зі своєї служниці. Той одразу помітив, що на дівчині не своє вбрання, але змовчав.
Панночка довго розказувала, як вона любить Україну, одяг простого люду, пісні, хвалила поезії Шевченка. А потім раптово спитала:
– Тарасе Григоровичу, скажіть, чи гарна з мене українка?
– Справді, ви красива дівчина, та ще й у вишитій сорочці, – відповів поет. – Саме такі носять селянські дівчата. Але запам'ятайте: вони ніколи не здирають їх з чужих пліч.
З народних переказів.
Коли Тарас Григорович жив у Києві, він малював картини. Він був відомим художником. Колись до нього зайшов один великий пан і попросив, щоб Шевченко змалював його.
Розмовляючи з ним, Тарас Григорович швиденько накреслив олівцем портрет того пана. От пан став питати Шевченка:
– Скільки буде коштувать, коли змалювати з мене портрет?
Тарас Григорович запросив з нього сто п'ятдесят карбованців. А пан йому каже:
– Що це ви так дорого хочете?
– Дорого? Тоді це буде коштувати триста карбованців.
Пан розсердився й пішов од нього.
А Тарас Григорович узяв портрет, що накидав олівцем з того пана, приставив до нього ослячі вуха, поніс у магазин і сказав продавцеві:
– Постав цей портрет на вітрині, а хто купить, нехай заплатить п'ятсот карбованців.
От іде раз пан вулицею, дивиться – на вітрині стоїть його портрет, тільки з ослячими вухами. Він до продавця, а там уже покупець стоїть і питає:
– Скільки стоїть осел, що на вітрині?
– П'ятсот карбованців.
Пан підійшов і каже:
– Цей портрет я заберу.
Вийняв п'ятсот карбованців і заплатив. А покупець стоїть і каже:
– Гарний осел, та не мені дістався.
Народні чутки швидко «канонізували» Шевченка. Під час життя у Києві він мав звичку гуляти Подолом у білому костюмі. За це його почали називати «білим паном», а після арешту пішла чутка, що «білий пан» хотів волю дати, а пани його в тюрму посадили. Після смерті, коли інтелігенція почала відвідувати могилу Шевченка в Каневі, серед подільських міщан з'явилась чутка, що могила «білого пана» зцілює від хвороб і почалося паломництво.
У листопаді 1911 року увагу громадськості привернула надрукована в одному з московських журналів стаття про українців, політичних засланців. Редакція обрала якийсь куток Сибіру, де виявила, що там перебуває 168 ув'язнених українців, з них 159 чоловіків і 9 жінок. На запитання редакції, що саме спонукало ув'язнених піти на шлях політичних виступів проти царського уряду, більшість відповіла: «Кобзар» Шевченка.
Цікавою є сторінка життя Кобзаря, яка торкається останнього кохання митця. Жінка, з якою мріяв одружитися Шевченко, таки переїхала до нього у Канів, але вже після смерті поета. Саме Ликеру Полусмак сучасники звинувачують у тому, що вона вкоротила віку поетові своєю зрадою з репетитором, якого Шевченко найняв для своєї малоосвіченої нареченої. Згодом Ликера вийшла заміж за перукаря Яковлєва, котрий незабаром спився і помер. Ликера залишилася сама й вирушила в Канів спокутувати гріхи. У місті вона винайняла недороге житло й щодня, одягнена у все чорне, ходила на Тарасову могилу. У книзі відгуків вона залишила запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…».
Шевченка поховали в Каневі, хоча ніякого заповіту, окрім віршованого, він не залишив. Проте саме там він збирався оселитися, краєвид з канівських круч якнайточніше відповідає описаному у «Заповіті». Уже в червні 1861 року київський генерал-губернатор отримав донос від поміщика Парчевського про те, що на могилі Шевченка переховується музикант Гриць, який підбурює селян до повстання. До Канева відразу прибула поліцейська комісія. Проте виявилося, що «все дело заключается в пустом страхе и неосновательных опасениях, навеянных слишком пугливым воображением». «Гриць» – то був художник Григорій Честахівський, який упорядковував могилу Шевченка, часом спілкувався з селянами і читав та дарував їм твори поета.
Понад 30 років праправнук Шевченка Микола Лисенко працював над дослідженням «коріння Шевченкового роду».
У його поданні генеалогічна схема Шевченкового роду містить понад 1300 осіб, відомих і безвісних, які мешкають в Україні, Росії, Прибалтиці, Австралії, США, Франції і зокрема у Кирилівці, Моринцях, Звенигородці.
Українському поетові Тарасу Шевченкові встановлено близько 1200 пам'ятників по всьому світу. Більшість із них знаходиться на Західній Україні.


Підготувала
Леся ГОРГОТА
Ctrl
Enter
Помітили помИлку
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter
Коментувати (407)
Інформація
Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.