Всесильне Шевченкове слово

Шевченкове слово вчить плакати слізьми, від яких гине ворог і народжується воля. Воно вчить любити, розуміти правду, пізнати Господа. Воно настільки просте, що легко проходить крізь кожне серце, спонукає кожну свідому людину порвати кайдани, і бути вільною. Пустити всесильне Тарасове слово у свою свідомість і дати відповідь на запитання, які хвилювали Великого Кобзаря, і так актуальні сьогодні: «Коли ми діждемося Вашінгтона з новим і праведним законом?» (Тарас Шевченко, «Юродивий», 1857 рік). Прийде він лише тоді, коли всі українці, незалежно від статі і віку, релігійної чи соціальної приналежності, приготують ґрунт для його приходу. «А діждемось-таки колись» – казав поет. Чи діждались ми його уже сьогодні? Покаже час…

Шевченко помер 10 березня 1861 року в своїй майстерні при Петербурзькій академії мистецтв, де пройшли останні роки його життя, його поховали на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. Клопоти щодо перевезення тіла Тараса Шевченка в Україну взяли на себе його друзі, члени Української громади в Петербурзі, зокрема Михайло та Олександр Лазаревські, Пантелеймон Куліш, Григорій Честахівський.

22 травня 1861 року в Успенському соборі Канева відслужили панахиду і на Чернечій горі перепоховали прах Великого Кобзаря. Саме у такому мальовничому місці, яке Шевченко описав у своєму «Заповіті»:

«… Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий…»

Влітку 1884 року на Тарасовій горі збудували перший народний музей – «Тарасову світлицю», а на могилі встановили монументальний чавунний пам`ятник-хрест за проектом академіка Сичугова. У 1989 році на цьому місці з'явився Шевченківський національний заповідник.

У цей день сотні українців у вишиванках приходили у Парк Шевченка в Києві, співаючи «Реве та стогне Дніпр широкий», читали його поезії.

У 1971 році 22 травня оголосили націоналістичним святом, відтоді участь у ньому була заборонена. Усіх, хто приходив у цей день в парк вшанувати пам'ять Шевченка, силою розганяла міліція. А студентам університету взагалі відміняли заняття, оголошуючи цей день вихідним. І попереджали, хто буде помічений в районі університету, той буде негайно виключений, без права повторного вступу. Традиція святкування була відроджена тільки у 1989 році. Тоді біля пам'ятника Шевченку зібралися люди, співали на тлі синьо-жовтих прапорів, які підняла молодь. Наряди міліції відбирали прапори, забирали людей у штаб, топтали портрет Шевченка. Українці вистояли до кінця, звільнили тих, кого забрали до штабу і захистили синьо-жовті кольори, як і тепер.

У 153 річницю перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі, 22 травня, у Золочеві біля пам’ятника Тарасові Шевченку священики відслужили панахиду, а колектив «Школи радості» Золочівського НВК, провів заходи. Ведучими були педагоги «Школи радості» Михайло Гарматюк, Марія Леськів та Надія Гошко, автор сценарію – директор Золочівського НВК Ярина Сухецька. Шевченкові «Заповіт» та «Реве та стогне Дніпр широкий» у виконанні народного вокального ансамблю «Криниці» (художній керівник Марія Чуха) звучали велично та по-сучасному, торкаючись серця кожного золочів‘янина.

«Холодний Яр» Великого Кобзаря декламували учні 7-9 класів.

Зі щирими словами до присутніх звернулася знана поетеса Ольга Кіс, голова районного товариства «Союзу українок» Іванна Васильків.

Представники влади, громадських організацій, навчальних закладів поклали квіти до підніжжя пам’ятника Тарасові Шевченку.

На перший погляд відбулись традиційні урочистості. Але вони пройшли в новій, нескореній Вкраїні. І вкотре сколихнули дух волі і правди, піднесли прагнення до оновлення, окрилили надію, зміцнили силу в боротьбі народу за майбутнє суверенної, незалежної, єдиної України.

Ірина ДОМАРЕЦЬКА