Євгену Процю – 100 років

Сто років… Це ж ціла сотня  літ: отих щасливих і сумних, радісних та стражденних, мирних і воєнних, дитячих, юнацьких, зрілих… І так усе довге-предовге життя. А наче все було вчора:  навчання, праця, турботи, боротьба…

То ж ми про Євгена Прокоповича Проця, людину добру, робітну, дуже терпеливу, великого майстра своєї справи… Цей чоловік невисокого зросту обдарований Господом великим добрим серцем, безмежною терпеливістю, золотими руками, вірністю і любов‘ю. На його мужні плечі доля звалила невимовні випробування: окупаційні режими, війна, полон, поранення, тюрми, табори, особисту трагедію… Ніколи не нарікав на долю. За це ж винагороджений родинним затишком і довголіттям. Впродовж всього століття, всіх пережитих епох завжди надміру лише працював, прощав і любив.

21 січня 1915 року у Золочеві, в родині Прокопа Проця народився син. Хлопчика назвали Євгеном, бо саме у цей день вшановують Святого Євгена.

Так було, що українській дитині не було української школи, бо з 1920 року поляки знову панували на Галичині. Тому й навчався у початковій, а потому в середній польській школі. Здобув фах кравця і безмежно любив справу свого життя.

30-ті роки пробуджували до життя все українське, вільне, розумне, світле. Юний Євген Проць був активним учасником українських товариств: «Просвіти», «Відродження», «Сокіл», «Сила». Але українцям в умовах польської окупації ставало дедалі важче. Поляки підступно «вивільняли» землі і заселяли їх поляками-колоністами. Пан Євген згадує події 1930 року: «Пацифікація була така, що їхала вантажна машина, повна польських солдатів, приїжджали до села, вигружувалися – і давай до читальні. Прибігали до читальні, всю бібліотеку нищили, все били, всі полиці, все порозкидали. Так, щоби ми не мали змоги там працювати. Навіть брали таких діяльних дітей, які працювали, таких арештували. Були такі випадки. А наші так працювали: підрізували стовпи телеґрафічні, десь там підпалили якусь скирту пана. То УВО працювало (Українська військова організація).» Не один український юнак побував у ті часи у польських катівнях.

Уже дорослим і свідомим українцем був Євген, коли 17 вересня 1939 року на зміну полякам Західну Україну окупував Радянський Союз. То ж юнак був мобілізований до лав армії нового загарбника. На початку війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу він служив в артилерійській частині. Після поразки Червоної армії в битві за Київ у вересні 1941 р. потрапив у німецький полон.

Вдруге був мобілізований до лав червоноармійців вже у 1944 році після відступу німців. Зазнав поранення в ногу. В час закінчення війни знаходився у Чехословаччині.

Спогади Євгена Прокоповича про поведінку московських «визволителів»: «В Німеччині то вже було. Вони дуже нищили ті німецькі магазини. Наприклад, мануфактурні магазини відчинили і ту тканину викинули на вулицю, і порозстелювали тротуари тими тканинами, новими тканинами порозстелювали по тротуарі. А пішли в другий магазин з взуттям, то там брали те взуття, відчеплювали, щоб не було пари, і розкидали так по всьому, навіть по дворі так розкидали то взуття. Я питаюсь, кажу: «Та то шкода отак нищити.» – «А ми так дєлаєм, штоби оні більше до нас не прішлі.» Нищили всьо, шо там німецьке було. Я сам думаю: забрати би якусь матерію чи що, щоб мала мама дітям, чи якесь таке взуття, якісь черевики – файні були черевики. Та всьо взуття: і мешти всякі, і черевики, а то всьо порозв’язували, жеби не було пари. Спеціально так шкодили.» Чи не нагадує це нам сучасні події на Донбасі, на Херсонщині, де ворог відверто веде політику випаленої землі: що неможна вкрасти та вивезти – руйнують і нівечать?

Після демобілізації у 1946 році Євген повернувся до Золочева та допомагав українським повстанцям, оскільки в УПА воював його брат. Постачав для відділів УПА медикаменти. У 1947 році був заарештований та засуджений до 10 років виправно-трудових таборів ГУЛАГу. Перебував у тюрмі Золочева і в тюрмах на Замарстинівській та «Бриґідки»  у Львові. Звідси був етапований до Красноярська. Відбував покарання у Норильському концтаборі, де став учасником повстання політв’язнів, котре розпочалося 25 травня 1953 року, тривало 61 день – до 4 серпня. Серед повстанців – понад двадцять тисяч в’язнів, представники більш як 80 національностей. Історики назвали Норильське повстання першим кроком до знищення сталінської тоталітарної системи. 

І знову спогади ювіляра про ті жахливі дні:

«В Норильську мене обмундирували: дали мені валянки півметрові старі, латані. Дали мені шапку японську окровавлену (певно японця вбитого була), дали мені бушлат, дали тєлогрейку. І на тєлогрейці написали великими буквами олійною фарбою «Ж-037» – то є мій номер тюремний. «Ж-037» – то було на бушлаті написано, то було на шапці написано і на колінах, щоб я не пропав десь, знаєте, то шкода. Так мене оформили. Потому мені там ще щось дали… якісь рукавиці японські величезні довгі. І на другий день на роботу: копати вічну мерзлоту. А вічна мерзлота копається тому, що на мерзлоті ніякий будинок не буде стояти. Як його поставлять на мерзлоту, то під впливом тепла того будинку він розвалиться: то потече, та мерзлота, і будинок розвалиться. Тому треба було копати котловани метр на метр, глибиною в десять метрів до скали. А там вже скала тверда і на тій скалі щойно тоді робили опалубки. Заливали всьо цементом і робили стовпи високі, аж до гори, вже тримались на цементі. То засихало, тоді поперечини робили, ті балки з цементу. І тоді на тих балках будували доми. То там вже будували ті доми дво- і трьохповерхові. А не якби побудувати на тій мерзлоті, то полетіли б доми. То була наша робота така. Ми то добували, оту скалу, до скали добивалися, вивозили те все… Роботи було досить.» Зверніть увагу, жодного нарікання на долю, негаразди чи режим. Лише про необхідність якісного виконання роботи.

Після закінчення строку ув’язнення у 1955 році повернувся з батьками до рідного Золочева. Тут, у батьківському домі і мешкає разом з дружиною Анною Василівною, котра працювала вчителем французької мови Золочівської СШ № 1. Тут народилась і виросла донька Тереза. Тут працював впродовж багатьох років за фахом: майстром у швейній майстерні військової частини Золочівського управління ПРИКВО, керівником курсів крою та шиття, вчителем виробничого навчання у Золочівській середній школі № 1, Вороняцькій школі, Золочівській школі-інтернаті.

Моя подруга Світлана Сидорович, за фахом також кравець, похвалилась, що у маминій шафі дотепер зберігається макінтош роботи Євгена Проця.

Згадує власниця цієї шафи, випускниця 1966 року Золочівської СШ № 1 Інна Іванівна Верба, учениця ювіляра: «Євгена Прокоповича Проця я знала з дитинства. А все тому, що Євген Прокопович шив моїм батькам модні тоді плащі, які називались «макінтоші». Тканина, з якої їх шили, називалась  габардин. Я з батьками ходила на примірку. Примірка була лише одна, і нічого поправляти у шитті не потрібно було. Пошиття було найвищого гатунку. Це був улюблений плащ моєї мами Катерини Степанівни Лісниченко. Мама часто показувала нам ці макінтоші, завжди наголошуючи на бездоганній і акуратній роботі майстра.

Потім ми зустрілись із Євгеном Прокоповичем в Золочівській СШ № 1, коли я навчалась уже в 10 класі. Тоді у школах було виробниче трудове навчання, яке називалось «Швейна справа». Було 4 або 6 уроків цього предмету щотижня. Євген Прокопович викладав у нас швейну справу, навчав нас азам швейної справа. Завжди усміхнений, скромний, інтелігентний він ніколи не піднімав на нас голос, до всіх дівчат звертався на «Ви». На уроках була теорія і практика. Інструментами вчителя були шкільна дошка, крейда, лінійка, сантиметрова стрічка, голки, нитки, ножиці і тканина. Ми конструювали спідниці, сукні, блузки. З допомогою вчителя ученицям вдавалося все. Спочатку  ми займались  на першому поверсі в музичній школі, тут СШ № 2 мала свої майстерні. Це був цілий цех. Пізніше і в нашій школі з‘явилась швейна майстерня.

Пройшло багато років, але я пам‘ятаю його золоті руки, які навчили нас мистецтву крою і шиття. Євген Прокопович любив повторювати, що кожна жінка повинна вміти робити все. Не обов’язково пізніше в житті все це робити, але знати як це зробити треба. Багатьом нашим дівчатам після школи довелось працювати на Золочівській швейній фабриці. Їх брали на роботу без проблем, адже вони були підготовлені і мали достатні знання та вміння.

Ми часто згадуємо Вас, шановний Євгене Прокоповичу! Щиро дякуємо Вам за настанови і підготовку до дорослого життя. Вітаємо Вас із великою датою у Вашому життя – 100 річчям з дня народження. А також з іменинами. Нехай і надалі ідуть легкою ходою Ваші роки. Найміцнішого Вам здоров‘я, сімейних радощів, любові від дружини і дітей».

Ірина ДОМАРЕЦЬКА