Дорогі краяни!
Події, які протягом останніх трьох місяців відбувалися в Україні, вже стали історією. Мирні. Драматичні. На жаль, трагічні, бо загинули наші брати і сестри українці. Але це були наші внутрішні проблеми. Якби все так розвивалося далі, я впевнений, ми, українці, самі зуміли б розібратися, самі облаштували б наші українські справи, самі навели б лад у своєму українському домі. Життя поволі почало входити в мирну колію. Запрацював парламент, який призначив новий уряд. Звичайно, не всі задоволені новими призначеннями, бо таки вкрай необхідно провести глибоку люстрацію чиновників державного апарату, провести повне перезавантаження влади, виробити нові принципи суспільних відносин. Всі ці процеси вже започатковані в Україні. І хай вони тривалі в часі, і складні у процедурі, але мають бути проведені.
Але, як часто було в нашій історії, у наші внутрішні справи безцеремонно втрутились сусіди. Ще недавно це здавалося неможливим, але сьогодні військові формування Росії стоять на нашій українській землі. І як би не називали росіяни цю недружню до України акцію – захистом прав російськомовних жителів Криму чи анексією, ми всі розуміємо, що це – окупація.
Ми живемо у трагічний, але величний час. Ми горді, що українські військові частини в Криму гідні високого звання захисників Вітчизни, не зрадили присягу, яку вони дали на вірність Україні, мужньо і самовіддано захищають територіальну цілісність та незалежність рідної держави!
Нас розділяли і намагаються розділяти за територіальними, партійними конфесійними чи мовними ознаками. Сьогодні гордість наповнює єство кожного українця, коли ми чуємо, як підполковник, капітан чи рядовий українського війська російською мовою заявляє: ми українці, ми вірні своїй присязі і готові захищати свою державу Україну збройно.
Всі люди доброї волі у всьому світі вражені мужністю українських жінок, які з дітьми вийшли на поміч своїм чоловікам, військовим, заблокованим росіянами у своїх частинах. Вони терпляче долають незручності, як і належить військовим у такий час. Але не здаються у безнадійній, здавалося б, ситуації.
Сьогодні не тільки ми, українці, а й увесь світ і, хочеться думати, що й сам агресор розуміє, що наш народ здолати неможливо. Народ, який віками був поділений між ворожими державами, відчув свою єдність і силу перед загрозою зовнішньої агресії.
Не страх, а гнів. Не плач, а гордість. Не благання, а мужність… Бо за нами «правда і сила, і воля». Від Сяну до Дону наша земля, земля українського народу, дана нам Богом, щоб ми жили на ній, любили її, леліяли, впорядковували і захищали від усіляких зайд-агресорів.
Це повинні пам’ятати всі, хто сьогодні чи в майбутньому захоче зазіхати на нашу землю, на нашу волю, нашу незалежність.
Дорогі золочів’яни! Думаю, що не помилюся, коли скажу, що ми, українці, не бажаємо ні собі, ні сусідам війни. Ми не хочемо йти у світ «кривавою дорогою». Але ми готові, бо цього вимагають від нас «і мертві, і живі, і ненароджені» українці – русичі, захистити себе і свою державу! Ми маємо бути спокійними, впевненими, розважливими. У період Великого Посту важливо спрямувати всі помисли і справи на створення атмосфери миру, злагоди, взаєморозуміння і взаємоповаги. Підтримаймо кожного, хто потребує допомоги. Спокій у нашому краї залежить від нас, від усіх і кожного.
ІгорГриньків, міський голова міста Золочева
