Новини Золочівщини
10:39, 12 квітня 2017
281
0

За тиждень – Великдень

Великдень — найбільше християнське свято. Це день Воскресіння Ісуса Христа і має ще одну назву – Пасха. Усі метушливо здійснюють приготування, скрізь панує атмосфера свята, жінки печуть солодкі пасочки, а діти – розфарбовують писанки. До Великодня віруючі готуються сім тижнів Великого Посту – одного з найсуворіших постів – саме стільки провів в пустелі Ісус Христос до свого розп'яття. Вважається, що у ці дні душа віруючого повинна «прислухатися» до Страстей Господніх, останніх днів Ісуса Христа в людській подобі. Цi сім тижнів називаються седмицями. Про останній тиждень перед Великоднем та підготовку до свята розказала керівник народного вокального ансамблю «Древо» Ольга Чепелюк. – Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, детальніше про традиції кожного із днів передвеликоднього тижня. – Останній тиждень перед Великоднем носить
За тиждень – Великдень
Gazeta
Фото: НУС
Великдень — найбільше християнське свято. Це день Воскресіння Ісуса Христа і має ще одну назву – Пасха. Усі метушливо здійснюють приготування, скрізь панує атмосфера свята, жінки печуть солодкі пасочки, а діти – розфарбовують писанки. До Великодня віруючі готуються сім тижнів Великого Посту – одного з найсуворіших постів – саме стільки провів в пустелі Ісус Христос до свого розп'яття. Вважається, що у ці дні душа віруючого повинна «прислухатися» до Страстей Господніх, останніх днів Ісуса Христа в людській подобі. Цi сім тижнів називаються седмицями.
Про останній тиждень перед Великоднем та підготовку до свята розказала керівник народного вокального ансамблю «Древо» Ольга Чепелюк.
– Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, детальніше про традиції кожного із днів передвеликоднього тижня.
– Останній тиждень перед Великоднем носить кілька назв: Білий, Жильний, Чистий, Вербний, на Галичині – Шутковий.
Чистим називали цей тиждень в давнину, бо протягом нього очищали вогнем та водою хату, господарство, рід, а пізніше – село. Все і всі мали очиститися перед Великим днем від усякої нечисті, лихих сил, від зимової луди. Хата мала бути очищена, вимазана-вибілена, всі лавки, столи, начиння – випарені, вимиті; білизна випрана до останньої ганчірки.
Усі дні тижня були зайняті, робота розподілена так, щоб до Чистого четверга усі головні роботи в полі та городі були закінчені.
Понеділок
Уранці жінки милися самі й починали «водою» омивати хату – білили стелю, стіни, піч, долівку вимазували жовтою глинкою, а червоною підводили навколо. Далі мили стіл, лави, мисник, сволок, гради, вікна, двері, одвірки… Решту часу витрачали на працю в городі. Деякі городні рослини мусіли бути до великого четверга посіяні, грядки впорядковані.
Вівторок
У господарів цей день був зайнятий «по вуха». Усе, що було в хаті, в цей день мусіло бути випране, висушене й покачане до останньої ганчірки. Господар працював у полі, а коли був час – готував сухі дрова «під паску» — зносив з горища найкращі, які були відібрані під час посту. В цей день прибиралися кошари, стайні, обори та хліви. Господиня вже з вівторка готувала і відбирала яєчка для фарбування. Писанки ж писали дівчата, якщо були в родині, а коли не було, то писала сама господиня. Закінчували фарбувати писанки в перші три дні Білого тижня.
Середа
В середу господиня мала закінчити із садженням городу. Так, в цей день вона готувала все для свячення паски: найкращу білизну, новий святковий одяг, взуття для всієї родини. Господар закінчував працю в полі, прибирав подвір’я, комору.
Четвер
До полудня у Чистий четвер господарі мали закінчити з важкою працею: не працюють ані в полі, ані в городі. Не можна рушити землі, щоб не «присипати душу». Після полудня господиня закладає рушники за образи, заквітчує васильками, ласкавцями та кудрявцями, розмальовує комин, а в деяких регіонах і стіни.
У четвер господар готує «трійцю» та сучить свічки. «Трійця» — це три великих грубих свічки, в які вкладалися освячені «купальські», «маковейські» та «зеленосвятські» квіти-зілля. З цією «трійцею» господар стояв із засвіченими свічками на Страстях, на Плащаниці. Але «трійцю» мали лише ті господарі, у яких була власна пасіка. Три свічки визначали так: одна на пошану сонцю, друга – покійникам, третя – на щастя і здоров’я всім живим.
У Чистий четвер до схід сонця матері купають малих дітей, щоб були здорові, щоб відмити й заворожити недугу та смерть, бо й «ворон купає своїх воронят», а живуть ворони по сто літ. Обід у цей день короткий, бо головне – це вечеря, яка відбувається після Страстей, пізно вночі.
В четвер починають пекти баби – жовті високоздобні паски. Також, готують всі складові на посвячення, в тому числі – сіль.  Баби випікають у спеціальних формах та ринках. Раніше вони досягали одного метра у висоту. В баби клали 60-120 жовтків, масло, цукор, пахощі різні, лили ром. Місили та «вибивали» баби дві-три години. Паски в різних регіонах мали свої особливості.  Їх випікали жовті, білі та чорні. Старожили пояснювали, що жовті – то сонцю, білі – повітрю, щоб не приносило лиха та смерті, а чорні – родючій землі. В давнину у чистий четвер розпалювали піч під паски живим вогнем, а в п’ятницю та суботу – запалювали зі страсної свічки.
Коли тісто для баб сходило, то у хаті мала бути цілковита тиша. Господиня саджала паски у піч дуже обережно, щоб не струсити тіста, що вони не «сіли».
Це був своєрідний ритуал, що супроводжувався сакральними формулами: для кожної паски існувала своя приговірка.
Велика п’ятниця
У п’ятницю день ділився на дві частини: до Плащаниці і після неї. В цей день замовкали дзвони, в хаті говорили тихо, не можна було лаятися, не можна сердитися, співати та грати музику. Ніхто, крім малих дітей, не їв до Плащаниці. Ані шити, ані прясти, рубати, тесати, ні прати чи білити вже не можна було. Господиня могла лише випікати білі паски та готувати до Великодня.
Велика субота
Господиня пече чорні паски (паляниці). Після них засуває до печі поросятко, шинку, ковбаси та поріб’я.
В гарячу піч ставить  на запікання писанки, а вийнявши, обтирає їх ганчіркою, яка набуває чарівних та цілющих властивостей. Господар красить крашанки. Варяться яйця на посвячення, з яких потім оббирають шкарлупи та пускають на воду до рахманів, або викидають на дах хати. Господиня та господар готують «дору» — все для освячення: паски, з житнього хліба цілушку, обирані яєчка за кількістю членів родини, крашанки та писанки, сирну паску, масло, сало, ковбасу, порося, шинку, пшоно, сіль, хрін, ніж та голку.
Ввечері запалюють лампадку та свічку в хаті. Спати дорослим у цю ніч не можна. Молодь іде до церкви та слухає або читає «діяння»… Вся підготовка до Великого Дня закінчена…
– Що є традиційним для Великодньої ночі та самого Великодня? Які звичаї й досі збереглися?
– Великодня ніч – це свята ніч, благодійна ніч щастя. Так вірили і тисячоліття тому наші далекі пращури. У цю ніч на Золочівщині побутував звичай розкладання вогнищ кругом церкви. Спершу, коли починало смеркатися, у Велику Суботу з усіх сторін сходились парубки на умовлене місце і розкладали вогнище навколо церкви. Кожний парубок обов’язково мав із собою будь-що принести – якусь деревину, стару вісь від воза, розбиту діжку чи бочку тощо. Спати при такому вогні не можна.
Не сплять проти Великодня і жінки вдома, запалюючи вогнище в хаті на цілу ніч у челюсті печі чи в кутку курної хати. Люди вірили, що Бог щастя роздає тим, хто не спить цілу ніч і день. Лишень малі діти та хворі можуть спати – їх оберігають духи прадідів.  Звичай розкладати вогнище навколо церкви існує і сьогодні, лише у вигляді тисячі вогників (свічок), що горять над пасками у святочних кошиках. І палають вони доти, поки священик не покропить «святочне» свяченою водою. А у кошику кожної господині лежать накриті найкращим вишитим рушником паска, крашанки, а також сир, хрін, сало, сіль та кільце домашньої ковбаски.
По закінченні святочної літургії, люди, ідучи додому, вітали зі святами один одного. Старі люди у селі кажуть, що на Великдень, як зустрінеш яку людину, хоч і незнайомого, поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть із ворогом.
І вдавнину, і сьогодні по всій Україні й існують звичаї, пов'язані із фарбованими яйцями. Не є винятком і Золочівщина. Перед тим, як сісти за стіл, вся родина вмивається. Це, за повір’ям, забезпечувало здоров'я і красу. Першою вмивається дівчина, потім хлопці і мати, а останнім – батько. Після кожної особи воду міняють, але крашанки залишаються ті ж самі.
Коли закінчувалися великодні розговіни, можна було уже почути, як на дзвіниці виграють дзвони. Не стихають вони всі три дні Великодня. На Галичині вважалося обов’язковим, щоб кожний господар бодай один раз вдарив у дзвін. Вірування щодо цього були різні: одні вірували, що дзвонять за упокій та раювання душ; інші вважали, що хто задзвонить у дзвін, той забезпечить собі щасливе літо, добрий урожай. Тож старий чи малий, бідний чи багатий – усі поспішали до церкви бити у дзвони. Господарі дзвонили «коротко» та тільки до обідньої пори. Весь день дзвонили лише парубки та підлітки.
А дітвора тим часом забавлялася писанками, крашанками. Поширені були ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки, цокання – биття яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.
Після Великоднього святкового обіду старші могли лягти відпочити, бо мали безсонну попередню ніч, а молодь та діти, незважаючи ні на безсонну ніч, ні на втому, чимдуж поспішають на цвинтар (майдан) «водити» гаївки.
Походження назви «гаївка» цілком зрозуміла. У давнину, в дохристиянські часи, свята наших пращурів відбувалися найчастіше над річкою, чи взагалі над водою та в лісі. Але разом з тим ліс був і небезпечним: поруч добрих духів там були і грізні (пугукання сови, скрипіння дерева, лісовий шум) – усе це тішило первісну людину і лякало. Тому святкування відбувалися у гаях. А гаї, як і в інших народів, певно були й у наших пращурів священні. У тих гаях і «водили» чи «грали» гаївок. І, видно, ця стародавня назва збереглася в окремих місцевостях України донині.
За давнім звичаєм про початок великодніх забав мав оповісти односельців дівочий  гурт. Одягнувши святкове вбрання, у віночках та кольорових стрічках юнки бралися попід руки і проходили через усе село з піснею-закличкою.
«Бавляться» гаївки до пізнього вечора. Із приходом темноти усі у святковому настрої повертаються додому. Але Великодня Неділя не єдиний день, коли можна водити гаївки – попереду ще два дні свят та Провідна неділя.
З метою відродження звичаїв й обрядів та популяризування  пісенного фольклору Золочівщини при Центрі дитячої та юнацької творчості м. Золочева був створений фольклорний ансамбль «Древо», який у 2001 році вперше спробував відтворити старовинні гаївки, записані керівником ансамблю від старожителів Золочівщини. Сьогодні у репертуарі колективу налічується більше 25 гаївок. Учасники щороку водять гаївки біля церкви Воскресіння Господнього у м. Золочеві. Проте метою ансамблю є пошук нових маловідомих гаївок на теренах Золочівщини.
Маємо привід гордитися, що саме завдяки таким людям українські традиції відроджуються, поширюються та зберігаються.
Розмовляла Мар'яна БОЙКО
Ctrl
Enter
Помітили помИлку
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter
Коментувати (0)