Новини Золочівщини
Роман КІНДРАТ: "В Україні є чоловіки, які можуть виконувати таку роботу"
Gazeta
Кажуть, що в житті можна дивитись безкінченно на три речі: вогонь, воду і на те, як працює інша людина. І вогонь, і воду, і важку працю об‘єднує навколо себе професія рятувальника.
На те, як працюють з вогнем і водою ці люди, неможливо дивитись без особливих емоцій і переживань.
Вже вісім років поспіль, традиційно, 17 вересня, в Україні відзначаємо День працівників цивільного захисту. Рятувальник – одна з найблагородніших професій у наш час. Це людина, котра щоденно і свідомо ризикує своїм власним життям, аби врятувати чиєсь не менш цінне – чуже. Це – відданість не лише службовому обов‘язку, а в першу чергу – загальнолюдському – допомогти тому, хто цього потребує. Там, де рівень небезпеки найвищий, завжди працює рятувальник…
Де знаходиться ДПРЧ-13 у Золочеві, мабуть, знають усі. Якщо не назвуть точну назву вулиці, то обов’язково cкерують у вірному напрямку, в «район Бенева». Вже здалеку мені впадає в очі величезний надпис, надійно прикріплений на фасаді будинку: «Запобігти, врятувати, допомогти». Добра мотивація для золочівських рятувальників, а для мене – вірний знак, що вже на місці призначення, братиму інтерв‘ю у начальника ДПРЧ-13 ГУ ДСНС України у Львівській області Романа Кіндрата.
Перед головним входом у ДПРЧ-13 зустрічаю трьох усміхнених чоловіків, на вигляд років сорока-пятдесяти, одягнених у темно-синю форму. На моє запитання, як можу знайти пана Романа, одразу проводять під самісінький кабінет на другому поверсі.
Не приховую радості, що таки вдалось застати пана Романа у його кабінеті. «Робота в мене така, – розповідає усміхаючись, – ніколи не знаєш, де будеш в наступну хвилину». Про те, що говорю з самим начальником-майором, вказують лише зірочки на погонах і вивіска на дверях кабінету. Жодних зайвих речей у кабінеті: ані шкіряних крісел, ані дорогих картин на стінах, ані навіть зайвих квадратних метрів. Все доволі просто і затишно. «Чай, кава? Питайте, що вас цікавить, буду розповідати…»
«Важко сказати, чому саме таку професію обрав, – роздумує над моїм першим питання пан Роман. – Розуміння цього приходить з роками. Ціль служби – бути корисним для людей, постійно відповідаючи собі на питання: як саме?».
– Розкажіть про те, з чого починали працю по спеціальності. Скільки вже працюєте рятувальником?
– По своїй спеціальності працюю вже понад 18 років, більшість часу, тут, у Золочеві. Після закінчення ВНЗ по спеціальності «Пожежна безпека» (Львівське пожежно-технічне училище, НУ ЛП), спочатку працював начальником караулу. Пам’ятаю свій перший виїзд у 1998 році – горіла господарська будівля у селі Бужок…
– Чим для Вас є професія на такій посаді?
– Моя посада – це не тільки «віддавати накази і їздити на виклики». Це, в першу чергу, робота з особовим складом. У Золочівському районі три ДПЧ: у Золочеві, Поморянах, Глинянах, де загалом працює 77 чоловік. Це відповідальність за справність техніки – на сьогодні маємо 10 машин. Окрім того, забезпечення людей бойовим одягом та інструментами. Це постійна комунікація з людьми, їх мотивування…
– Професія рятувальника – це щоденний ризик, це вміння ризикувати. Чи були випадки, що заставляли задуматись над ціною власного життя?
– Була така ситуація у Сновичах. Коли з-під сіна дістали три кисневих балони, то стало не по собі. А якщо говорити в загальному, то в будь-якому випадку ти проаналізовуєш ту чи іншу ситуацію. За весь час моєї роботи ніколи не було такого, щоб хтось сказав: «Мені страшно, не буду робити». Головне, підходити до справи з «світлим розумом». Швець, скажімо, може припуститись помилки, бо може її виправити і зробити так, як треба. В нашому випадку це неможливо. Маємо діяти так, аби нас не рятували.
– А чи були якісь масштабні, небезпечні операції, в яких доводилось брати участь?
– Одна з найдовших операцій мала місце у Солові. Загорілось п’ять господарок через сильний вітер. Полум‘я гасили близько 13 годин.
А ще пам’ятаю, як 16 липня дев‘ять років тому, зранку, рівно о 6:05 весь особовий склад виїхав до Ожидова, де зійшли з колії та перекинулися 15 цистерн з жовтим фосфором, внаслідок чого сталось самозаймання шести з них. Коли їхали на місце події, то ще на окраїні Золочева побачили стовп диму. Подумали собі: «ого». Ми були другим підрозділом, який прибув на місце пожежі.
– Коли ЗМІ прирівняли техногенну катастрофу поблизу Ожидова до «другого Чорнобиля», якою була Ваша реакція реакція Ваших рідних?
– В роботі ти не думаєш надто про якусь небезпеку чи загрозу, ти того не чуєш. Ти займаєшся своїми прямими обов‘язками. Мені подзвонила моя мама, спитала, де я і розповіла «останню новину». Мені ж нічого не залишалось, як заспокоїти її, сказати, що не все так страшно і піти працювати далі.
– Чи бували випадки, коли говорили собі: «досить?» Якщо так, то, що Вас продовжує тримати й надалі?
– Бували, бо не завжди все виходить, так як хотілось би. В житті є чорна смуга, а є біла. Потрібно прагнути, аби біла була ширша, аніж чорна. Особисто для мене найціннішим в моїй роботі є особовий склад. Не буде людей – не буде кому працювати, не буду тоді потрібним і я. І так в кожній професії.
– А як щодо жінки-рятувальника за професією? Чи у нашій пожежній частині є такі?
– Старший лейтенант – жінка, окрім того, диспетчери – це теж жінки. Таких жінок, що їздять на виклики – немає. Це важка фізична праця. Думаю, в Україні є чоловіки, які можуть виконувати таку роботу. Не уявляю собі жінки, яка в кисневому апараті на стисненому повітрі гасить полум’я, в той час, коли чоловіки десь позаду неї.
– Окрім того, що ви рятувальник, ви ще й сім’янин і людина, з своїми захопленнями. Як вдається поєднати роботу із сімейними справами? Як відпочиваєте від роботи?
– Професія рятувальника – це ненормований робочий день. Іноді ти навіть не спиш, і частіше доводиться бувати на роботі, а не вдома. Терплять мене. (сміється)
А щодо захоплень, то риболовлю люблю. Останній раз, хоч і не зловив нічого, але за два роки відчув, що таки відпочиваю. (сміється)
– Про що мрієте?
– Мрія тісно пов’язана із роботою. Хотілось би бачити нашу службу в країні на достойному місці. Хотілося б, аби кожен пожежник-рятувальник мав таку повагу, на яку заслуговує, мав певний соціальний захист. Аби було розуміння і на державному рівні і на загально людському. Дуже прикро, коли люди дорікають, мовляв, «без води приїхали». Дуже приємно, коли говорять «дякую». А от про реалізацію своїх особистих мрій вже подумаю на пенсії. (сміється) Найбільше хочеться мирного неба. Миру як ніколи треба.
Моє перебування у ДПРЧ-13 не обмежилось лише інтерв’ю. Попросилась на екскурсію пожежною частиною, яку провів Тарас Цільник – заступник начальника ДПРЧ-13 ГУ ДСНС України у Львівській області. Мала змогу поспілкуватись і з особовим складом: простими пожежниками, водіями, диспетчером зміни, побачити, як працюють ці люди… Безперечно, пожежно-рятувальні структури в Україні потребують цілої низки реформ, потребують модернізації, матеріально-технічного забезпечення, фінансування з боку держави. Так, можливо, й пожежно-рятувальні структури в Україні суттєво поступаються європейським, зокрема, і наша у Золочеві, проте – це матеріальна сторона, яка, впевнена, вирішиться з приходом кращих часів. Наші рятувальники, наші люди – ось інша, духовна сторона, а вона вже давно у нашій ДПРЧ-13 у Золочеві європейська.
Погляд майбутнього
покоління рятувальників
Олег Ференц – курсант ЛДУБЖД:
– Важко, звісно, коли твої знайомі відпочивають і живуть звичайним життям, а ти залишаєшся на вихідних в казармі. Бути рятувальником хотів з 6-ти років і не пошкодував про зроблений вибір, хоч і було важко морально. І впевнений, щ буде.
– Хто такий рятувальник?
– Сенс життя. Бо чим відрізняється рятувальник з далекого зарубіжжя від українського? Перший не піде в вогонь, знаючи, що його життю щось загрожує. Другий – готовий ризикувати.
– Що потрібно змінити?
– Тих, хто живе ще за старими системами. Працювати на високих посадах повинні ті, хто добре знає, що потрібно простій пожежній частині, а це люди, які постійно мають з таким практику. Це однозначно техніка, бо рятувальник не повинен думати, чи доїде він на місце події чи ні. Це підвищення зарплат, бо 3 500 грн. в наш час, для такої професії – смішні гроші.
Розмовляла
Соломія Кулішко
Фото автора
На те, як працюють з вогнем і водою ці люди, неможливо дивитись без особливих емоцій і переживань.
Вже вісім років поспіль, традиційно, 17 вересня, в Україні відзначаємо День працівників цивільного захисту. Рятувальник – одна з найблагородніших професій у наш час. Це людина, котра щоденно і свідомо ризикує своїм власним життям, аби врятувати чиєсь не менш цінне – чуже. Це – відданість не лише службовому обов‘язку, а в першу чергу – загальнолюдському – допомогти тому, хто цього потребує. Там, де рівень небезпеки найвищий, завжди працює рятувальник…
Де знаходиться ДПРЧ-13 у Золочеві, мабуть, знають усі. Якщо не назвуть точну назву вулиці, то обов’язково cкерують у вірному напрямку, в «район Бенева». Вже здалеку мені впадає в очі величезний надпис, надійно прикріплений на фасаді будинку: «Запобігти, врятувати, допомогти». Добра мотивація для золочівських рятувальників, а для мене – вірний знак, що вже на місці призначення, братиму інтерв‘ю у начальника ДПРЧ-13 ГУ ДСНС України у Львівській області Романа Кіндрата.
Перед головним входом у ДПРЧ-13 зустрічаю трьох усміхнених чоловіків, на вигляд років сорока-пятдесяти, одягнених у темно-синю форму. На моє запитання, як можу знайти пана Романа, одразу проводять під самісінький кабінет на другому поверсі.
Не приховую радості, що таки вдалось застати пана Романа у його кабінеті. «Робота в мене така, – розповідає усміхаючись, – ніколи не знаєш, де будеш в наступну хвилину». Про те, що говорю з самим начальником-майором, вказують лише зірочки на погонах і вивіска на дверях кабінету. Жодних зайвих речей у кабінеті: ані шкіряних крісел, ані дорогих картин на стінах, ані навіть зайвих квадратних метрів. Все доволі просто і затишно. «Чай, кава? Питайте, що вас цікавить, буду розповідати…»
«Важко сказати, чому саме таку професію обрав, – роздумує над моїм першим питання пан Роман. – Розуміння цього приходить з роками. Ціль служби – бути корисним для людей, постійно відповідаючи собі на питання: як саме?».
– Розкажіть про те, з чого починали працю по спеціальності. Скільки вже працюєте рятувальником?
– По своїй спеціальності працюю вже понад 18 років, більшість часу, тут, у Золочеві. Після закінчення ВНЗ по спеціальності «Пожежна безпека» (Львівське пожежно-технічне училище, НУ ЛП), спочатку працював начальником караулу. Пам’ятаю свій перший виїзд у 1998 році – горіла господарська будівля у селі Бужок…
– Чим для Вас є професія на такій посаді?
– Моя посада – це не тільки «віддавати накази і їздити на виклики». Це, в першу чергу, робота з особовим складом. У Золочівському районі три ДПЧ: у Золочеві, Поморянах, Глинянах, де загалом працює 77 чоловік. Це відповідальність за справність техніки – на сьогодні маємо 10 машин. Окрім того, забезпечення людей бойовим одягом та інструментами. Це постійна комунікація з людьми, їх мотивування…
– Професія рятувальника – це щоденний ризик, це вміння ризикувати. Чи були випадки, що заставляли задуматись над ціною власного життя?
– Була така ситуація у Сновичах. Коли з-під сіна дістали три кисневих балони, то стало не по собі. А якщо говорити в загальному, то в будь-якому випадку ти проаналізовуєш ту чи іншу ситуацію. За весь час моєї роботи ніколи не було такого, щоб хтось сказав: «Мені страшно, не буду робити». Головне, підходити до справи з «світлим розумом». Швець, скажімо, може припуститись помилки, бо може її виправити і зробити так, як треба. В нашому випадку це неможливо. Маємо діяти так, аби нас не рятували.
– А чи були якісь масштабні, небезпечні операції, в яких доводилось брати участь?
– Одна з найдовших операцій мала місце у Солові. Загорілось п’ять господарок через сильний вітер. Полум‘я гасили близько 13 годин.
А ще пам’ятаю, як 16 липня дев‘ять років тому, зранку, рівно о 6:05 весь особовий склад виїхав до Ожидова, де зійшли з колії та перекинулися 15 цистерн з жовтим фосфором, внаслідок чого сталось самозаймання шести з них. Коли їхали на місце події, то ще на окраїні Золочева побачили стовп диму. Подумали собі: «ого». Ми були другим підрозділом, який прибув на місце пожежі.
– Коли ЗМІ прирівняли техногенну катастрофу поблизу Ожидова до «другого Чорнобиля», якою була Ваша реакція реакція Ваших рідних?
– В роботі ти не думаєш надто про якусь небезпеку чи загрозу, ти того не чуєш. Ти займаєшся своїми прямими обов‘язками. Мені подзвонила моя мама, спитала, де я і розповіла «останню новину». Мені ж нічого не залишалось, як заспокоїти її, сказати, що не все так страшно і піти працювати далі.
– Чи бували випадки, коли говорили собі: «досить?» Якщо так, то, що Вас продовжує тримати й надалі?
– Бували, бо не завжди все виходить, так як хотілось би. В житті є чорна смуга, а є біла. Потрібно прагнути, аби біла була ширша, аніж чорна. Особисто для мене найціннішим в моїй роботі є особовий склад. Не буде людей – не буде кому працювати, не буду тоді потрібним і я. І так в кожній професії.
– А як щодо жінки-рятувальника за професією? Чи у нашій пожежній частині є такі?
– Старший лейтенант – жінка, окрім того, диспетчери – це теж жінки. Таких жінок, що їздять на виклики – немає. Це важка фізична праця. Думаю, в Україні є чоловіки, які можуть виконувати таку роботу. Не уявляю собі жінки, яка в кисневому апараті на стисненому повітрі гасить полум’я, в той час, коли чоловіки десь позаду неї.
– Окрім того, що ви рятувальник, ви ще й сім’янин і людина, з своїми захопленнями. Як вдається поєднати роботу із сімейними справами? Як відпочиваєте від роботи?
– Професія рятувальника – це ненормований робочий день. Іноді ти навіть не спиш, і частіше доводиться бувати на роботі, а не вдома. Терплять мене. (сміється)
А щодо захоплень, то риболовлю люблю. Останній раз, хоч і не зловив нічого, але за два роки відчув, що таки відпочиваю. (сміється)
– Про що мрієте?
– Мрія тісно пов’язана із роботою. Хотілось би бачити нашу службу в країні на достойному місці. Хотілося б, аби кожен пожежник-рятувальник мав таку повагу, на яку заслуговує, мав певний соціальний захист. Аби було розуміння і на державному рівні і на загально людському. Дуже прикро, коли люди дорікають, мовляв, «без води приїхали». Дуже приємно, коли говорять «дякую». А от про реалізацію своїх особистих мрій вже подумаю на пенсії. (сміється) Найбільше хочеться мирного неба. Миру як ніколи треба.
Моє перебування у ДПРЧ-13 не обмежилось лише інтерв’ю. Попросилась на екскурсію пожежною частиною, яку провів Тарас Цільник – заступник начальника ДПРЧ-13 ГУ ДСНС України у Львівській області. Мала змогу поспілкуватись і з особовим складом: простими пожежниками, водіями, диспетчером зміни, побачити, як працюють ці люди… Безперечно, пожежно-рятувальні структури в Україні потребують цілої низки реформ, потребують модернізації, матеріально-технічного забезпечення, фінансування з боку держави. Так, можливо, й пожежно-рятувальні структури в Україні суттєво поступаються європейським, зокрема, і наша у Золочеві, проте – це матеріальна сторона, яка, впевнена, вирішиться з приходом кращих часів. Наші рятувальники, наші люди – ось інша, духовна сторона, а вона вже давно у нашій ДПРЧ-13 у Золочеві європейська.
Погляд майбутнього
покоління рятувальників
Олег Ференц – курсант ЛДУБЖД:
– Важко, звісно, коли твої знайомі відпочивають і живуть звичайним життям, а ти залишаєшся на вихідних в казармі. Бути рятувальником хотів з 6-ти років і не пошкодував про зроблений вибір, хоч і було важко морально. І впевнений, щ буде.
– Хто такий рятувальник?
– Сенс життя. Бо чим відрізняється рятувальник з далекого зарубіжжя від українського? Перший не піде в вогонь, знаючи, що його життю щось загрожує. Другий – готовий ризикувати.
– Що потрібно змінити?
– Тих, хто живе ще за старими системами. Працювати на високих посадах повинні ті, хто добре знає, що потрібно простій пожежній частині, а це люди, які постійно мають з таким практику. Це однозначно техніка, бо рятувальник не повинен думати, чи доїде він на місце події чи ні. Це підвищення зарплат, бо 3 500 грн. в наш час, для такої професії – смішні гроші.
Розмовляла
Соломія Кулішко
Фото автора
