Щодня з відповідальністю до роботи
Можна посісти дуже високу посаду і відштовхувати від себе людей. А можна бути, на перший погляд, непомітним працівником, а люди поруч відчуватимуть себе легко та затишно. Із Вірою Йосипівною Бель вітаюсь кожного ранку, поспішаючи на роботу. У будь-яку пору, у різну погоду – вона на робочому місці. Навіть ті, які не знають її близько, проходячи повз, вітаються з нею. Її доброзичлива посмішка, «доброго дня» у відповідь ніби заряджають позитивною енергією, приносять удачу.
Незважаючи на те, що на Вірі Йосипівні робочий одяг, туго пов’язана хустка, на її обличчя хочеться дивитися. Це – обличчя вже немолодої жінки, що займається тяжкою працею, проте воно випромінює світло. Це світло йде зсередини. Такій людині хочеться довірити найпотаємніше і почути слова втіхи, коли в житті все йде шкереберть. Зазвичай взимку зовсім незнайомих людей, що проходять повз неї, Віра Йосипівна попереджає: «Обережніше, попереду на тротуарі лід…» Деякі сприймають подібне попередження мовчки, байдуже, хтось бурчить, що, мовляв, давно піском треба посипати, інші у відповідь посміхаються, дякують за попередження. Проте більшість переконані, що мало хто ставиться до своєї роботи так відповідально, як Віра Йосипівна.
– Кожної пори року – свої об’єми роботи, – говорить працівниця. – Навесні йде побілка дерев та бордюрів, вигрібання листя, влітку – поливання квітів та дерев, підмітання околиці. Кожна пора року тяжка, але зима – особливо. Листя сьогодні все не вигребеш – завтра закінчиш, а сніг, як сьогодні не прибереш, то завтра з під’їзду люди не вийдуть.
На запитання, скільки часу працює двірником, Віра Йосипівна відповідає:
– П’ятий рік. До цього працювала на заводі у Львові, продавцем у кіоску «Торгпреса» у Золочеві. Зараз працюю у міському комунальному підприємстві. Працювати завжди потрібно. Не сидіти ж, склавши руки.
Думаю, що все ж усім нам потрібно усвідомити, що як би самовіддано двірник чи прибиральник не працювали, лише їхніх зусиль завжди буде замало. У місті є безліч будинків, де мешканці не залишаються байдужими та громадою перевиховують сусідів, які смітять, б'ють вікна, ламають двері. Є під'їзди, де стіни прикрашені картинами, на підвіконнях стоять квіти і ніхто не залишить біля контейнера сміття. Багато чого гарного у нас є, варто всім почати поважати, в першу чергу, самих себе. І тоді прийде повага до інших. Це ж не ми нагинаємось за кожним непомітно викинутим папірцем, тягаємо важкі й смердючі контейнери зі сміттям та б'ємо щосили лід і бурульки. Ми зазвичай тільки обурюємось, що хтось цього вчасно не зробив.
А вона завтра знову прийде на роботу о 5-тій ранку, візьме свій нехитрий інструмент й буде робити чистішим наше з вами життя. Можливо, це саме та людина, яка дійсно дуже любить своє місто.
