Шлях до мети – це рух уперед
Стефу Євгенівну Щербу у Перемишлянах, мабуть, знають усі… У її очах відблискують ніжність та якесь невимовне тепло. Спілкуючись з нею, пересвідчуєшся: її мудрості і досвіду багато хто позаздрить. А ще вона, на відміну від багатьох інших, пройшовши сама тернистий життєвий шлях, завжди готова зрозуміти і допомогти. З огляду на сорокарічний досвід роботи у Перемишлянській міській раді, вона переконана, що будь-якої мети досягають щоденним рухом уперед і критичним аналізом пройденого шляху.
– У Перемишлянську міську раду я прийшла працювати бухгалтером у 1974 році. Через рік мене перевели на посаду головного бухгалтера. Освіту здобувала уже працюючи у міській раді. Закінчила Львівський фінансовий технікум. У 1998 році мене обрано секретарем міської ради.
– Пам’ятаєте Ваш перший робочий день у міській раді?
– Пам’ятаю. Не скажу, що було страшно, але відчуття відповідальності, важливості, покладених обов’язків було… Усе перемішалось. Зараз це дивно звучатиме, проте, я, як прийшла, сіла за стіл і так увесь день і просиділа. Чемно виконувала усі дані мені доручення. Звісно, що теперішня молодь відрізняється від колишньої. Згодом трохи уже освоїлась. Ще що запам’яталось, що на роботі була друкарська машинка. Через обід вчилась друкувати. Через місяць часу я друкувала не гірше за професійну друкарку. Дуже хотіла вчитись.
– Що найбільше Вам подобається у роботі?
– Важко сказати. За цей час робота стала для мене життям. Більше половини життя провела у міській раді і кожен день приносить, окрім рутини щось нове. Це спілкування із людьми, сприяння у вирішенні їхніх проблем… Стараюсь жити за принципом не роби комусь зле, то й тобі буде добре… Проте не стараюсь виділятись з-поміж інших.
– Які настанови даєте молодим?
– Люди у міську раду приходять різні. Тому перше, на чому наголошую, ми не маємо права піднімати голос на відвідувачів. Маємо вислухати, по можливості допомогти… Багато хто з відвідувачів приходить просто поспілкуватись. Є такі, з якими за ці роки склались теплі і дружні стосунки. А починалось усе із звичайного візиту за довідкою.
– Зараз Ви можете порівняти минуле і теперішнє життя міської ради.
– Кожен час має своє. Говорити про те, що колись було легше… Не думаю… Хоча, можливо, якби людину з сьогодення «кинути» у ті часи, вона розгубилася б. Звісно були нюанси, які колись були неприпустимими. Набагато простішими були фінансові розрахунки. Про те, що на кінець року могла бути якась заборгованість по зарплаті чи по оплаті інших платежів, і мови не могло бути. А на сьогодні казначейство по кілька місяців не проводить кошти.
– Якщо говорити про сьогодення, то як Ви оцінюєте ситуацію у державі?
– Якщо чесно, я не думала, що побачу таке у нашій державі. Мене це обурює як людину, незалежно від того, хто за цим усім стоїть. В Україні ведуться бойові дії. Сталася трагедія, народ піднявся і в нормальній країні мала бути різка позиція влади і чіткі дії. А, на мій погляд, влада не розуміє, що зараз діється... Та, думаю, що є в цьому і свій позитив, бо весь світ побачив, що Україна – це країна не рабів, а людей, які вміють виборювати свої права. Найстрашніше те, що в Україні немає поваги до людини. Тільки тоді, коли ми навчимося поважати в інших Людину, почнеться новий етап в розвитку країни. Зараз маємо добре подумати над тим, щоб не допустити помилок минулого.
– Споглядаючи зелену красу у Вашому кабінеті, не можу не запитати, удома, у Вас стільки ж квітів?
– Дуже люблю квіти. У мене вони і у вазонах, і перед будинком. Інші кажуть: люди садять цибулю, петрушку, а Стефа Євгенівна – квіти. У мене багато квітів: лілії, іриси, тюльпани. У мене сьогодні радість – у вазоні лілія розквітла.
А ще Стефа Євгенівна любить вишивати. Вишиває для душі, з радістю дарує свої вишиті рукотвори племінникам, які щодня навідуються до улюбленої тітки.
Розмовляла
Леся ГОРГОТА
