ШПИКОЛОСИ ВІДСВЯТКУВАЛИ СВОЄ 600-РІЧЧЯ
Одна з легенд розповідає про багатого пана, котрий засіяв лани зерном, а в тому році поля дуже добре вродили. Але в цей час на українські землі нападали татаро-монгольські орди. Пан змушений був втікати з родиною із цього краю. Вийшовши на широкий житній лан, не маючи змоги зібрати урожай, він з болем у серці сказав: «Спи, колосе!», – повернувся і пішов. Слуги, що залишилися, втекли у ліси, а згодом поселились тут і назвали невеличке поселення з 5 хаток – Шпиколоси.
Перша писана згадка про село датується 1415 роком і розповідає, що поселення належало Петру Шпиколовському. У XVI столітті власниками Шпиколос були Петро та Микола Кірдеї, котрі за дозволом короля збудували замок, але від замку не залишилося жодних слідів. Року 1604 село відкупив Іван Пекарський. Згодом воно перейшло у власність Маргарити Броздовської з Бенькової, а 1630 року до Конецпольських, двома роками пізніше – до Собеських. Константин Собеський віддав село у 1723 році Антонієві Бекерському.
Тоді в селі виробляли широкий асортимент різноманітного глиняного посуду, який розвозили возами по селах Галичини і Волині. Розвозили в основному посередники, котрі скуповували посуд у виробників і перепродували його. Виробники часто обмінювали посуд за сільськогосподарські продукти, оскільки в селах люди не мали готівкових грошей.
На території села знаходився панський фільварок. В одному з будинків проживав керуючий з сім’єю і наймав працівників до роботи у полі чи біля худоби. Характерним є те, що в Шпиколосах проживали ремісники, котрі в часи кріпосного права були вільними від кріпацтва.
У двадцяті-тридцяті роки ХХ століття в селі активно діяли осередок Товариства української мови імені Т. Шевченка «Просвіта», сільська читальня, збудована за кошти жителів села, школа, споруджена ще у 1872 р. Організовувались драматичні гуртки, хорові колективи.
Трагічні події відбулися в Шпиколосах під час Другої світової війни.
18 квітня 1944 року о 7 годині ранку, коли люди готувалися йти до храму, каральний загін оточив село. Побачивши небезпеку, жителі почали втікати. Однак, хто почав втікати з села в сторону поля і лісу, падав від куль окупантів. Тоді загинули Семчук Іван із синами Григорієм та Михайлом, Здирко Іван із сином Євгеном 10-12 років, Іван та Олекса Гулінські, Меланія Буняк, Блашко Лабаз, Василь Галян, Микола Богуш із сином Михайлом. Всього загинуло 15 чоловік.
Поліцаї почали зганяти всіх людей на площу в центрі села і збиралися вчинити жорстоку розправу. Але люди вклякли на коліна і щиро молилися Богу, голосно плакали матері. Воскреслий Спаситель змилосердився над дітьми, котрі мали загинути разом з батьками. Гітлерівці прийняли рішення забрати частину населення на примусові роботи. Під’їхали автомашини і почали вантажити в основному молодих дівчат, хлопців, чоловіків і жінок.
Плач, крики було чути далеко. Коли машини з людьми виїхали з села, хтось з поліцаїв підпалив декілька хат. Глиняні хатки, що під солом’яними стріхами густо стояли одна біля одної, почали горіти з надзвичайною швидкістю. Ніхто не гасив палаючих будівель, люди були в розпачі і відчаї. Із 300 хат залишилось неушкодженими лише 42. Третій день Великодніх свят був страшним і сумним. Страшне чорне пожарище, гора загиблих тіл, згорьовані, зчорнілі люди – трагічна картина. Але після цієї каральної акції люди об’єдналися, велике горе з’єднало всіх людей в одну велику родину. В будинках, які залишились неушкодженими вогнем, поселялись дві, три родини. Люди організовували толоки, будували житлові будинки всім селом, кожному, хто постраждав. Залучались до роботи старші люди, молодь.
За декілька років село відбудувалось, загоїлись рани і продовжилось життя: справляли весілля, народжували дітей, проводжали в останній путь усім селом тих, хто відходив у вічність.
На території села проживали вояки УПА і активісти національного-визвольного руху: Ярослав Карванський, Микола Вульчак, Петро Пасала, Володимир Попадюк, Михайло Чепак і ряд інших. Всі ці вояки загинули в 1946–47 роках, а їхні сім’ї депортували в Сибір. В часи колективізації в людей забирали худобу, будівлі, поле – все, що потрібно було для колективного господарства.
Шпиколоси почали розбудовуватись з 1964 року, коли на території звели цегельний завод потужністю 8 млн. штук цегли. Цей завод пропрацював до 1994 року. За потужністю він займав третє місце в області.
Особливістю села так і залишився прадавній дідівський народний промисел – гончарство. Покладів глини для виготовлення глиняного посуду на території села є достатньо.
Неподалік села Шпиколоси витікає річка Золота Липа, яка в’ється з мальовничої долини і впадає в річку Дністер, повнить своїми водами Чорне море.
* * *
З пам‘яттю про минуле, з надією у майбутнє, з вірою у Бога живе село Шпиколоси 600 років.
Зазнали мешканці села чимало радісних хвилин, не менше, мабуть, і сумних… 9 серпня ювілейне свято зібрало численних гостей на центральній площі Шпиколос. Після Божественної літургії, відбулось освячення Пам‘ятного знака Героям Небесної Сотні та війни на Сході України, а ще новозбудованого поруч дитячого майданчика.
Звертаючись до присутніх, парох села отець Микола Місюк наголосив, що будівництво дитячого майданчика поруч із пам‘ятним знаком є символічним, бо у боротьбі за волю нашої держави викристалізовуються, гартуються майбутні покоління. Також отець Микола подякував усім, хто долучився до встановлення Хреста, спорудження дитячого майданчика та благоустрою цієї духовної оази у Шпиколосах. Найперше жителю села Зіновію Гевку, котрий розробляв і оплачував виготовлення та встановлення банера пам‘яті Небесної Сотні, запросив на свято фольк-гурт «Львівські музики» і ще багато зробив добрих справ для рідного села. Дякував керівнику ТзОВ «Золочівагробуд» Йосипу Барабашу, керівнику підприємства «Золочів ТХ» Олександру Тютіну, керівнику ПП «Фламінго» Роману Бойку, міському голові Золочева Ігорю Гриньківу, керівнику ДП «Золочівський лісгосп» Руслану Крутю, підприємцю Володимиру Миськевичу, підприємцям із села Шпиколоси Володимиру Вульчаку та Ярославу Вітровому, підприємцю із села Ремезівці, котрий народився і зростав у Шпиколосах Петру Муцу, усім жителям села, котрі працювали над спорудженням комплексу, готували свято і всім тим, хто щодня, не покладаючи рук, працює для громади.
– Наше село прожило 600 років. Але немає ні одного знаку, який би засвідчував, що громада відзначала сто років, чи двісті, чи п‘ятсот, – наголосив отець Микола. – Але сьогодні, завдячуюючи тим небайдужим людям, наша громада ставить такий знак. Він буде свідчити про те, що наше покоління святкувало цю подію. Наше покоління є щасливим, бо багато чого залишає після себе на цій землі. 26 років тому, коли я прийшов сюди, у ваше село, ми з вами здійснювали перезахоронення воїнів Української повстанської армії. Це було у 1989 році. У 1991 році ми встановили пам‘ятний знак нашим односельчанам, котрі загинули Великоднього дня 1944 року, коли майже все село було спалено. У 2000-річчя від народження Ісуса Христа ми з вами побудували капличку у центрі села. У 2006 році наше село святкувало 100-річчя нашої церкви. Багато інших пам‘яток ми відновили, відродили і залишаємо після себе. Сьогодні ми теж залишаємо пам‘ятку після себе. Не тільки цей земний хліб, матеріальні багатства, але залишаємо після себе набагато більше. Ми сьогодні освятили Хрест Героям Небесної Сотні та війни на Сході України, площу Небесної Сотні і цей дитячий майданчик, куди приходитимуть діти – наше майбутнє, заради яких ми боремось, заради яких борються сьогодні воїни на Сході нашої держави.
Вітаючи односельчан із знаковою подією у житті Шпиколос, сільський голова Василь Дацко бажав миру і спокою всій Україні, настановляв пам‘ятати минуле, бо ця пам‘ять є запорукою нашого майбутнього.
Славиться село Шпиколоси гончарством, береже пам‘ять про славні та трагічні сторінки свого минулого. А так як співають у Шпиколосах, мабуть, не співають у жодному селі. Самодіяльні колективи села підготували до свята мистецьку програму.
Продовжили духовно-патріотичний захід тріо священиків «Новий час». Колектив «Новий час» – це творчий колектив священиків Сокальсько-Жовківської єпархії, до складу якого входять о. Роман Назаркевич (керівник), о. Мирослав Ковальчук та о. Тарас Когут. Отці, окрім свого священичого обов‘язку, доносять до людей Слово Боже через пісню, поезію.
А завершилось свято концертною програмою фольк-гурту «Львівські музики». Гурт у складі музикантів і вокалістів: Володимира Ковальчука (музичний керівник), Богдана Жовтулі, Тараса Тимошенка, Івана Мазура полонили глядачів надовго. Останні 10 років гурт працює у тісній співпраці з відомим телеведучим і продюсером Ігорем Кобрином, який неперевершено вів святкову програму «Львівських музик» в Шпиколосах у цей день. Концерт гурту у якусь мить перейшов у танці. Танцювали всі: від найменшого до найстаршого…
Роздуми Зіновія ГЕВКА, про рідне село Шпиколоси:
– Кожна людина найбільше любить той край, де народилась і живе. Кожен пишається своєю рідною землею. Завжди хоче сказати про неї найкраще. Проте говорити – мало. Потрібно діяти. Щодня, щогодини докладати зусиль до того, щоб наше село розвивалось, багатіло культурно та духовно. Шпиколоси – село з давньою історією, національною духовною культурою, працьовитим миролюбним народом. Село наше – то велика і дружня родина. Маємо берегти славні традиції, примножувати здобутки його на радість дітям нашим, не цуратися його свят та буднів, бо село – це криниця нашого родоводу, це наша велика родина, частинка нашої України.
І стоголосо лунало над селом «Многая літа». Свято закінчувалось, та людям не хотілося розходитись по домівках. Адже позитивні емоції і радість переповнювали кожного. Так Шпиколоси перегорнули ще одну сторінку в своїй славній історії.
Фото автора
