Ніщо не зламало її
Золочів‘янка Оксана Дума розповіла про долю своєї мами Стефанії Маланчук, яка боролася за самостійну, соборну Українську державу у складі Української Повстанської Армії на Львівщині та Тернопільщині.
Очевидно той, хто нарік Стефанію Маланчук псевдо «Ліщина», добре розумівся на людських душах і знав, що ця тендітна дівчина значно міцніша тілом і духом від всякого дебелого енкаведиста, виявиться горішком, який нездатні будуть розбити, ні енкаведистські вишукані тортури, ні сибірські морози, ні тяжка робота, ані нестерпна туга за рідною домівкою, коханою Україною. Вона виживе, вона житиме, вона кохатиме, дочекається свята здобуття незалежності України, братиме участь у відзначенні 50-річчя Української Повстанської Армії в столиці незалежної України місті Києві.
Історія першої половини минулого століття жорстоко потопталась Західною Україною чоботом багатьох зайд, на її жорнах перемололись долі мільйонів українців. Окупанти змінювали один одного, іменуючи себе визволителями, прагнучи поневолити, розчинити цей невмирущий народ, задушити його у своїх «визволительських» обіймах. А українці все ж прагнули своєї, вільної, соборної України у її історичних кордонах. З покоління в покоління ця мрія вибудовувала все чіткіший стрій борців, приводила все нових героїв, долала непереборні труднощі і вела до перемоги.
Народилася майбутня Ліщина 1926 року у селі Кабарівці на Зборівщині. А отже, все дитинство, а, зрештою, і все своє життя відчувала «добро», яке приносили то одні окупанти, а то наступні «визволителі».
Міжнародні домовленості після закінчення Першої світової війни про автономію українських земель в межах Польщі залишилися лише красивою мрією, уряд Пілсудського перетворив Західну Україну у польську напівколонію. Уже в початковій школі дітям намагалися нав‘язати польську мову. Ті ж, хто прагнув вчитися далі, змушені були йти до платної польської школи у Зборів. Українці прагнули бути незалежними, мати свою рідну школу. Добрим прикладом був Золочів, де «Рідна школа» успішно працювала. Багато свідомих молодих людей поїхали в Америку, заробили грошей, придбали в Зборові напівзруйнований будинок, відремонтували його, добудували другий поверх і створили українську школу. Школа була платною, але прагнення молоді до освіти було нездоланним. Здобувши початкову освіту у рідних Кабарівцях на Зборівщині, дівчинка продовжила навчання в українській школі в Зборові. Стефа із захопленням відвідувала гурток «Відродження», що його організували вчителі з метою вивчення української історії і культури. То були неперевершені уроки патріотизму. Зерна любові до України, засіяні щиро і щедро, падали у благодатний ґрунт чистих дитячих сердець, проростали в них міцним розлогим корінням так глибоко і надійно, що вже ніхто й ніколи не міг витравити тієї любові, гордості, національної і людської гідності.
Далі був вересень 1939-го… Червонозоряні «визволителі» принесли на своїх багнетах, замість очікуваної волі, нові поневіряння. З села виселили польських колоністів, їхні землі, будівлі, інвентар роздали біднякам. Повне розчарування прийшло тоді, коли нові брати-окупанти ліквідували всі українські організації, а членів «Просвіти», добрих господарів почали вивозити в Сибір.
Чергові «визволителі», війська гітлерівської Німеччини в червні 1941 року витісняли з України Червону армію. 30 червня 1941 року, коли у Львові вже не було радянських урядовців і ще не було німецької влади, Організація Українських Націоналістів проголосила відновлення самостійності Української держави. Було утворено уряд на чолі з Ярославом Стецько, який невдовзі був заарештований гестапо. До кінця війни майже всі члени уряду, а також їх політичний лідер Степан Бандера перебували у німецькому концентраційному таборі. Та силу духу, прагнення волі і соборності зламати окупантам було не до снаги. Найкращі, найсвідоміші українці розуміли, що лише власними силами український народ зможе здобути незалежність і створити свою державу. Саме тому у жовтні 1942 року постала Українська Повстанська Армія. Так це була армія без держави, але силою духу вона була могутніша від своїх ворогів-зайд.
Восьмикласницю Золочівської гімназії Стефанію Маланчук та її однокласниць до справи боротьби за волю України залучив класний керівник. Він загітував їх вчитися на курсах санітарок УПА. Дівчата не боялись небезпеки, готові були до жорстоких випробувань, які підстерігали їх на кожному кроці. Надвечір біля школи зупинялась вантажівка, дівчата брали сапки, акуратно пов‘язували білі хустини і їхали прополювати буряки. Пізно ввечері машина везла дівчат до будинку, в підвалі якого був обладнаний клас для навчання. Спочатку приходив офіцер УПА і всі читали молитву. Тоді дівчата вивчали Декалог повстанця, пункти якого Стефа впродовж життя пам‘ятала, як своє ім‘я: «Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї». Заняття продовжував лікар, навчаючи юнок премудростей сестринського мистецтва, перев‘язування поранених та лікування хворих. Часу було обмаль, тому навчатися доводилось швидко і якісно. Після закінчення навчання кожній дівчині присвоїли псевдо. То була дуже відповідальна і хвилююча мить – неначе друге хрещення, але лише для бойових побратимів відоме. Ліщиною, так в УПА нарекли Маланчук Стефанію.
Завдання було ніби і нескладне: Ліщина разом з подругою шили воякам УПА одяг, заготовляли продукти. Вночі все переносили в криївку, а наступної ночі повстанці забирали припаси. Та кожен крок у ті часи був небезпечним, бо і зрадників не бракувало серед люду нашого. Донесла сільська вчителька…
Три дні арештовану Маланчук тримали у Золочівській тюрмі, а далі відправили до Тернополя. Енкаведистів цікавили імена повстанців, місцезнаходження криївок, а дівчина не відповідала на такі «прості» запитання. Не допомагали катам ні побої, ні виривання волосся, ні придушування пальців дверима… На ніч її, голодну, кидали у льох, де були щури. Противні пацюки кусали дівчину і вона намагалася порятуватися, підтягуючись на ґратах. Німіли руки, дошкуляв голод, сирість… Але найстрашніше було чути писк довгохвостих, яких Ліщина нарахувала більше сорока. Побачень не дозволяли, передач не приймали. Один з чергових зглянувся і дав арештованій трохи їжі, яку заховала за пазуху від щурів, але кляті гризуни все одно відібрали їжу. Два місяці немилосердних знущань не зламали мужньої дівчини, вона не видала нікого. Впродовж трьох днів, підсаджена в камеру сексота намагалась випитати хоча б щось, але Ліщина розгадала її лихі наміри. Тоді в сусідню камеру посадили Марійку Наконечну, з якою Стефа разом вчилася. Прийом застосували нехитрий: всіх трьох дівчат звели в туалеті. Намагаючись попередити подругу, Марійка втратила пильність і швидко промовила: «Стефо, ти мене не знаєш. Я тебе не знаю. Не признавайся нічого». Не відала, що цю коротку фразу, призначену для подруги, почула ще одна пара вух, але ворожих. Стефа вперто відмовлялася визнавати своє знайомство з Марічкою. Навіть, коли їм влаштували очну зустріч, відповідь Ліщини звучала: «Ні, не знаю». Та суд, що відбувся у Тернополі зважив лише на свідчення підісланої жінки, яка стверджувала, що дівчата домовились не визнавати свого знайомства. Вироком суду Маланчук Стефанію засуджено за статтями 54-ІА та 54-ІІ на десять років позбавлення волі з конфіскацією майна. Так вісімнадцятирічна дівчина замість вишивати весільні рушники стала «політичною» і опинилась на Колимі, в Магадані.
Тайга, мороз сягає мінус сорок, лісоповал. Дві молоді дівчини українка і росіянка намагаються виконати доведену норму: спиляти, порізати, штабелювати десять кубометрів лісоматеріалів – тоді вони матимуть право на пайок, тобто 700 грамівхліба і баланду. Дівчатам така норма була не під силу, заледве половину виконували, а за половину і пайка половина. Стефа від перевантаження, переохолодження і постійного недоїдання схудла до 35 кілограмів. Тоді її відправили в зону, де призначили хліборізкою. Сумлінно виконувала всі завдання, тому незабаром доручали отримання продуктів у Магадані. Звичайно ж з конвоєм. Там познайомилася з уже звільненими хлопцями зі Львова. Вони давали Стефі додаткові пайки. Дівчина намагалась підтримати штрафників, і давала їм хліб, якщо мала. І знову – зрада, як наслідок, – покарання ізолятором, що дуже підірвало здоров‘я. Вдень каторжні роботи, а вночі – туга за рідним краєм, тяжкі роздуми над своєю долею. Згодом була бригадиром бригади жінок на сінокосі. Тут Стефі доводилось косити, коси заправляти, гострити. Жінки на сінокосі були самі без конвою, але ніхто тікати навіть не наважувався. За продуктами бригадиру доводилось їхати на базу за п‘ять кілометрів, потрібно було кіньми перепливати річку Магаданку. Ось тут вся надія була на цих мудрих тварин, бо сама Ліщина з водою не дружила, а отже, й плавати не вміла. Не раз блукала тайгою, мусила навчитись робити зарубки, щоб краще орієнтуватися в лісі.
«Все буде добре», заспокоювала Ліщина дівчат, знесилених важкою працею і безконечними поневіряннями. «Все буде добре» намагалася переконати себе, свою зневірену, розтерзану душу. Молилася і співала, співала мовчки про місяць та зорі, про відважного лісового... Найчастіше промовляла молитву «Сон Матері Божої на Сіонській горі». Молитва і пісня додавали сил, ніби переносили в рідний дім, в Україну.
Найстрашніша пригода сталася однієї літньої ночі. Тоді дівчата готували фундамент якоїсь будівлі. Самі жили в наметах. Одержані продукти, серед яких була несвіжа свиняча голова зберігали тут же в наметі. Вночі Стефа почула важке сопіння, а коли відкрила очі – прямо перед нею стояв страшний, великий, волохатий ведмідь. Кричати дівчина не змогла і це, вочевидь, її врятувало, хазяїна тайги привабила в намет не молода українка, а щось інше. Ведмідь з‘їв свинячу голову, запив цей смердючий делікатес водою з річки і побрів своєю дорогою в тайгу. А перелякана дівчина залишилась безмовною на довгі три місяці. Лікувати її ніхто не збирався, кого цікавило здоров‘я політичних рабів. Виживеш – твоє щастя. Та попри всі випробування, які випали на долю молодих, попри всі небезпеки, що підстерігали дівчат у дикій сибірській тайзі, а ще частіше між злими людьми, молодість брала гору над усіма негараздами. Вони закохувались, кохання не замислювалось над вироками і небезпеками. Воно полонило, вчило мріяти, вірити, надіятись, виживати. Полонило кохання і нашу нескорену Ліщину. Її суджений Валерій Микула з села Заболотці, що на Бродівщині, спочатку був засуджений до смертної кари, пізніше вирок змінено на двадцять п‘ять років позбавлення волі. Одружилися в Магадані…
…Здавалося, всі митарства закінчилися, коли в лютому 1953 року помер Сталін. Проте, додому у рідні Кабарівці Ліщина повернулася лише у 1957, а чоловік – у 1958 році вже після народження доньки Оксани.
Постаті таких патріотів, як Стефанія Маланчук, живуть у наших спогадах, піснях, молитвах, а ідеали сягають наших душ та сердець, адже вони терпіли страшні муки заради нас, ішли від села до села тільки їм знаними стежками, їх зустрічали в хатах за щільно затуленими вікнами, на них чекав голод, холод, безсонні ночі. Та вони не схилились, ніщо не зламало їх, і саме їм ми маємо бути вдячні за вільну, соборну, незалежну Україну.
Ірина ДОМАРЕЦЬКА
На фото з домашнього архіву О. Думи: С. Маланчук, 1989 рік
