ПОКИ ЖИВЕШ – БОРИСЬ

Мужність і мудрість – найкращі якості людської сутності. Саме такими рисами наділена моя сусідка, молода тендітна жіночка Галина, на долю котрої звалилися тяжкі випробування. Галина мужньо бореться за щастя, за дитину, за здоров‘я, зрештою – за життя. Під час розмови з Галею чомусь відразу згадався Виборний з «Наталки Полтавки»: «От дівка, що й на краю пропасті не тільки не здригнулась, а й другого піддержує!». Саме так… на краю прірви. Бо як іще можна назвати ті обставини, в яких опиняються люди, коли їм ставлять діагноз-вирок. А ще, коли тобі вже поспішили зробити операцію, а через деякий час інші лікарі, десь далеко за кордоном, оголошують висновок: якби був застосований лазер – можна було обійтись без операції, можна було зберегти молочну залозу.

Невинний черговий медогляд в грудні позаминулого року, коли золочівські лікарі виявили пухлинку молочної залози, поділив життя на страхітливі «до» і «після» (Ох як часто ми намагаємось пройти медогляд формально або ж просто нехтуємо ним). Обстеження в обласній онкології лише поглибило стан шоку і паніки. Діагноз підтвердився. Запропонували оперативне видалення пухлини у якомога коротші терміни. Погодилась. А хіба були варіанти? Та видаленням пухлини справа не завершилася… У ній виявили ракові клітини, і вже наступного дня зробили ще одну операцію – видалили молочну залозу. Після операції були жахливі болі, хіміотерапія, гормони… Почало випадати волосся. Підстригав Галину батько. Руки трусилися так, що заледве тримав ножиці. Біль, почуття приреченості, страху перед невідомістю. Як жити далі, коли тобі лише тридцять, у тебе були такі високі мрії, такі грандіозні плани? Думками гарячково шукала можливу причину біди і не знаходила. Адже в дитинстві Галинка була здоровою, активною дівчинкою. Щоправда, мала проблеми із зором, навіть операцію на очі зробили у клініці Федорова. Але до нинішнього лиха це не має ніякого стосунку. Вчилася добре, після закінчення Золочівської СШ № 2, одержала вищу економічну освіту, працює, доглядає лежачу бабусину сестру: «Я не жаліюсь, не плачу, хоч буває дуже важко. Після операції дуже боліла рука, дуже важко після хіміотерапії. Та я знаю, що маю сина, якому потрібна, ще доглядаю за бабусиною сестрою, яка майже не встає. Влітку здала на права, лікар казав відволікатись від сумних думок, ходжу на роботу, де мене підтримують колеги.».

Синочок Станіслав – найбільша відрада і надія молодої жінки. Мама з 2003 року на заробітках в Італії. Там доводиться важко працювати, площа приміщень, які прибирає жінка сягає 900 квадратних метрів. Це мама допомогла Галині знайти лікарів у далекій Італії, котрі обіцяють зробити пластичну операцію, щопіврічні обстеження. Ох, як непросто мамі підтримувати своїх дітей.
Так це надзвичайно страшно, це дуже боляче. Слово «біль» вживаю, маючи на увазі не лише фізичний біль, але й моральні страждання і душевні муки. Та попри все потрібно боротися. Бо ж усі, кого зцілив Господь наш Ісус Христос, прагнули оздоровлення, шукали, боролися, рятувалися. А, найважливіше, вірили! Отож, просімо щиро і уклінно у Бога, щоб дав нам та ближнім нашим довгого віку, а поміж добрих людей шукаймо гарного ліку. Бо ж по вірі нашій буде нам дано.

Така жорстока історія, на жаль, не така вже й рідкість у нашому суспільстві. Хочеться, щоб розповідь Галини, була прочитана нами як застереження і попередження всім людям робити все можливе і від нас залежне, щоб біда не стукала зненацька у наші двері.

Ірина ДОМАРЕЦЬКА