Вдячність та шана за мужність і стійкість
Золочівщина готується до відзначення Дня Перемоги. Люди, які пройшли війну, думаю, заслуговують на пошану і зараз ми, як ніколи, розуміємо важливість захисника вітчизни. Держава і суспільство повинні робити все, щоб покращити їхній соціальних захист. Напередодні 9 травня ми запросили до розмови голову районної організації ветеранів України Івана Петровича ЯВОРСЬКОГО.
– Іване Петровичу, які категорії громадян об’єднує ваша ветеранська організація і яка її чисельність?
– За статутом Організації Ветеранів України наша районна організація об’єднує учасників Великої Вітчизняної Війни та прирівняних до них категорій: 107 учасників бойових дій, 21 інвалід війни I групи, 57 інвалідів війни II групи, 142 члени сімей загиблих та померлих інвалідів війни, 1954 учасники війни. Також до ветеранської організації належить така багаточисельна категорія громадян, як діти війни. Їх в нашому районі 9171. Ветерани військової служби мають в районі свою організацію, але ми з ними тісно співпрацюємо, а представник цієї організації Олександр Іванович Дацишин є членом нашої ради.
Також членом ради ветеранів є Петро Юрійович Сараєв, який очолює Спілку Воїнів-афганців нашого району. Ми спільно з афганцями орендуємо приміщення у Золочеві, на вул. Пушкіна, 1.
До нашої організації тепер входить найчисленніша категорія громадян – ветерани праці. До речі, я також – ветеран праці.
Напередодні Дня Перемоги хочу сказати окремо про поважних членів нашої організації – учасників бойових дій, інвалідів війни. На жаль, вони, наче журавлі, покидають нас, щоб на віки залишитись у добрій пам‘яті рідних, друзів, побратимів, всіх, кого зігріли в житті теплом своїх щирих, гарячих сердець, кого навчили мудрості життя, кому допомогли в скрутну хвилину… Байдужих серед ветеранів не буває. У минулому році ми назавжди попрощалися з багаторічним головою районної ради ветеранів Миколою Федоровичем Єременком, першим заступником голови ради Василем Йосиповичем Рип’янчиним, членом ради Степаном Якимовичем Данченком, який пройшов всю війну снайпером, всього місяць не дожив до свого 90-річчя. У той, кращий світ, відійшов також член ради Сократ Іванович Озарків, котрий довгий час працював директором Куровицької СШ. Відійшли у вічність Ніна Олександрівна Степанова, Арсен Михайлович Соха, а зовсім недавно член ради Марія Сильвестрівна Кравець.
Серед приємних подій варто відзначити, що у цьому році ми відсвяткували 90-річчя Андрія Васильовича Сивака, який пройшов бойовий шлях і визволяв наше місто, а потім довгі роки працював заступником голови міськвиконкому, керівником ДТСААФ. У Червоному проживає учасник бойових дій, який донині бере активну участь у роботі ради, Іван Михайлович Мурин. Він також невдовзі святкуватиме 90-річний ювілей.
У Глинянах проживає член нашої ради Олексій Антонович Сулима, а також поважний ветеран, якому минуло 90 років Володимир Михайлович Запорожець.
У Полянах також маємо активного члена нашої ветеранської організації Михайла Степановича Настасюка (1921 р. н.), учасника бойових дій, інваліда І групи.
Більшість наших ветеранів війни за своїм віком і фізичним станом є лежачими. Хочу згадати про таких, як Іван Мартинович Кореневський (15. 10. 1924 р. н., проживає у селі Словіта), Євген Прокопович Проць (учасник бойових дій, інвалід І групи, проживає у Золочеві), Анастасія Яківна Золкіна (учасник війни, також проживає у Золочеві).
Сьогодні хочеться згадати всіх і кожного, хто віддав тій жахливій війні молодість, хто втратив бойових друзів, хто здобув мир на довгі десятиліття…
– Які основні завдання покладаються на вашу організацію?
– Передовсім це всебічний захист законних прав, соціальних, економічних інтересів ветеранів війни, праці, дітей війни, ветеранів військової служби, інших силових структур, пенсіонерів, громадян похилого віку. Також це сприяння державним органам у збереженні і належному утриманні пам‘ятників, місць поховань тощо. А найважливіше, чого потребують наші ветерани і чого ніколи не буває забагато, то це уваги, простого людського спілкування, моральної підтримки. Особливо у такий складний і тривожний час, що його ми зараз переживаємо.
– Іване Петровичу, що для Вас особисто означає День 9 травня?
– 9 травня – це День Великої Перемоги, перемоги над німецьким фашизмом, день закінчення Другої світової війни.
Водночас це – велика трагедія радянського народу, це рана, яку ще довго треба буде загоювати. Бо надто висока ціна заплачена народами колишнього СРСР за цю перемогу. Та держава в Другій світовій війні понесла найбільші людські втрати. В роки існування Союзу нам говорили, що ми втратили 20 млн. своїх громадян. Пізніше говорили про 30, а то й 40 мільйонів людей. Для порівняння візьміть загальну чисельність населення тодішньої Німеччини та її сателітів – Румунії, Італії, Японії. І ця чисельність є меншою, ніж кількість загиблих з нашого боку. З колишніх союзних республік найбільші втрати понесли Україна, Білорусія (це внаслідок активного партизанського руху і відповідно до проведених німцями каральних операцій чисельність населення після війни зменшилась на чверть). Ну і, звичайно, Росія.
– Ваша позиція щодо цієї дати, напевно, базується на участі членів Вашої родини у цій війні?
– Так, звичайно. Мій покійний батько Петро Іванович Яворський (1927 р. н.) був учасником бойових дій. Його в неповних 18 років після визволення України призвали в армію. Війну закінчив у Тегерані та прослужив в армії на Кавказі до 1951 року. Мого діда Івана Миколайовича Яворського за співпрацю і допомогу партизанам (його син був у партизанах) німці арештували в 1943 році, катували і розстріляли в м. Старокостянтинові Хмельницької області. Місце захоронення ми не знаємо й досі. Мій дядько Антон Іванович Яворський (1915 р. н.) був партизаном і у тому ж 1943 році попав у засідку, влаштовану німцями і поліцаями на подвір‘ї батьківського дому, коли прийшов провідати свою дружину з новонародженою донькою Клавою. Його катували в м. Старокостянтинові і ми довгий час вважали, що він також був розстріляний в 1943 році. Кілька років тому знайшлась в архіві інформація, що він перебував в концтаборі на території Польщі і після визволення був призваний до армії, штурмував Берлін, загинув 2 травня 1945 року поблизу Брандербурзьких воріт. Там же і похований у братській могилі.
По лінії мами мій дядько Михайло Гаврилович Шевчук (1921 р. н.) загинув під Сталінградом в 1942 році.
В нашій родині шанують світлу пам‘ять про загиблих своїх родичів, і я також горджусь своїм батьком, дідусем Іваном, дядьками Антоном і Михайлом. Не можу поступати інакше.
– У 2014 будемо відзначати 70-ту річницю визволення Львівщини від німецько-фашистських загарбників. Які заходи плануєте до ювілею?
– Золочів від німецько-фашистських загарбників визволили 17 липня 1944 року. Є розроблені заходи, серед яких, зокрема, естафета пам‘яті. Ці заходи будуть проведені спільно з райдержадміністрацією, районною радою та органами місцевого самоврядування. І звісно, з обласною організацією ветеранів. То були тяжкі часи, вони поклали на плечі українців дуже складні випробування. Тому люди, котрі винесли тягар війни потребують і заслуговують належного пошанування.
– Що побажаєте ветеранам?
– Той трагічний і водночас героїчний період повною мірою довів велич народу, його незламність та волелюбність, прагнення до свободи на рідній землі. Ми повсякчас пам’ятаємо про непоправні втрати і важкі випробування, що випали на долю золочів‘ян, долю воїнів, що вели боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками і з вдячністю схиляємося перед ними у шані за їх мужність і стійкість. Нехай буде мир, любов та злагода, віра у процвітання нашої держави!
Міцного здоров'я, добробуту, родинного затишку і тепла усім вам! Бажаю довгих літ під мирним небом єдиної суверенної України!
Розмовляла
Ірина ДОМАРЕЦЬКА
