Де ще вовкам жити?

nus.in.ua, 22 грудня 2014, 01:58
0
465
Роздрукувати
Де ще вовкам жити?

Біля зеленої хвіртки на дачах у селі Єлиховичі зустрічає мене темноволосий чоловік із стриманою посмішкою. Приємно вітається, запрошує зайти. Роман Вовк – голова сімейства, вимушеного переселитися із Донецька на Львівщину. Заміський будинок із невеличким подвір’ям наповнений дитячим галасом, бо у сім’ї четверо дітей. Проходимо з отцем Романом у вітальню, з кухні  нас зустрічає Віталія – дружина, теж темноволоса. Розміщуємося на канапах у вітальні. На стінах багато світлин, красується велика колажна робота із фото всієї сім’ї. Ініціативу відповідати бере Роман. Розмовляємо українською. До балачок запрошуємо дітей.

– Розкажіть, будь ласка, коли Ви із сім’єю приїхали і що відмінного у житті на батьківщині і тут, у Єлиховичах?

– Одразу уточнимо. Я родом звідси, а моя дружина з Івано-Франківська, тому наша батьківщина тут. Свого часу ми поїхали жити у Донецьк і наші діти народилися уже там. Це їх батьківщина. Повесні, коли почалася у Донецьку стрілянина, мама із дітьми приїхали сюди. Ніхто не сподівався, що це триватиме довго. Думали, що діти пересидять тут літо, а потім повернуться до школи.  У серпні стало зрозуміло, що немає куди повертатися.

– Як добиралися? Були проблеми із переїздом?

– У нас валізний настрій. Знаємо, що тут тимчасово. Тут збереглися родинні зв’язки, то особливих проблем із переїздом не було. Ми мали де зупинитися. Тут добре, але ми сумуємо за Донецьком, особливо мама (посміхнувся і глянув на дружину).

– Скільки років ваша сім’я прожила у Донецьку?

– Чотирнадцять років.

– Що ж стало причиною 14 літ тому переїхати із Заходу на Схід країни?

– Я ж священик. Коли закінчив семінарію, виникло питання, де служити. Тоді один мій товариш, який служив у Донецьку запросив мене приїхати на Пасху і допомогти на парафії. Я тоді був на шостому курсі і в мене була практика. Я приїхав так допомагати, що залишився там.  Мені там сподобалося. Вперше приїхав у Донецьк ранньою весною, це була 5-та ранку. Тоді сніг розтопився, сміття – тьма, трава ще не виросла і подумав: куди ж я потрапив? Згодом все прибрали, зазеленіло. Чому дружині так припало місто до душі…

Віталія Вовк: – Я приїхала і в мене виникло таке враження, ніби я звідси. Там все так комфортно і для людини, що розумієш: тут жити спокійно і досить добре.

Роман Вовк: – Донецьк – молоде промислове місто. Йому всього 130 років. Тоді воно було ще зовсім радянським, але згодом у самому місті й дороги, й парки, сквери, дитячі майданчики – все зробили для людей. Ми маємо з чим порівняти: були у Львові, Тернополі. За цих 14 років місто дуже змінилося.

– За останні півроку теж (нагадує Віталія).

– Місто специфічне. Ми спілкуємося із багатьма донецькими людьми і бачимо цю специфічність. Одні донеччани – то 126 національностей зареєстрованих офіційно. Це національний вінегрет, де українці не складають більшості.  Частина людей переселилася колись із Сибіру, багато тернопільських, франківських, львівських приїхали починати бізнес у 90-ті, але сьогодні змушені були виїхати. З них багацько поїхали отак як ми, але частина з них не має елементарно де жити. Живуть у чужих людей, роботу знайти важко, а матеріальні запаси закінчуються, бо заначок на півроку приберегти важко.  Вони патріоти своєї землі, проукраїнсько налаштовані  і деякі повертаються у Донецьк лише з тої рації, що там є помешкання.

– Ви проживаєте у самому Донецьку?

– Так, у славнозвісному Куйбишевському районі, про який зараз часто чуємо звіти з екранів. Півтора кілометра від вокзалу, близько чотирьох від аеропорту, тому добре чули постріли.

– 126 національностей – це багато для одного міста. Специфічних конфліктів не виникало на тлі популяризації українського патріотизму?

– Насправді, за всі роки, які ми там жили, ніколи не були свідками ідейних конфліктів. Ми з дружиною спілкуємося з різними людьми, але прецедентів не було для спорів. Часом ЗМІ щось висвітлювали, але рідко. Наприклад, що хочуть закрити україномовну школу через те, що вона українська. А, насправді, там земля рентабельна і хтось її собі пригледів для будівництва торгового центру. Наші діти вчилися в україномовній школі, але ніхто на мовній приналежності не спекулював. Вони ще із дитсадка в україномовній групі. Ми мали вибір, в яку школу віддавати дітей. В нашому районі їх три. Коли Ангеліна йшла у перший клас – в україномовній групі було 11 дітей. Пізніше до них четверо дітей перейшли із російськомовної. А поодинокі фанатичні випадки – вони й у Львові бувають. Масових протистоянь не було.

– Романе, Ви – священик греко-католицької церкви. Знайшли роботу тут?

– Я не є суто парафіяльним священиком. Маю обов’язки в Екзархаті. Це більше, ніж Єпархія: менше парафій, але територіально ширше охоплення. Зараз це чотири області: Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька, то там маю парафії. У Донецьку поки що з’являтися не можу, бо засвітився своєю проукраїнською позицією. Також не можемо обслуговувати три-чотири парафії у Луганську, Красному Лучі, Горлівці. Будемо свідомі: у ДНР до греко-католицької церкви претензій не мають, вона вписується у їхню «Конституцію». До конкретних осіб – так, якщо був на Майдані, чи ще де. Священики, котрі не дуже явно показували свою позицію зараз служать у Донецьку. Є ще неокуповані території, де я можу служити. Поки діти тут ходять до школи, я їжджу туди.

– Часто так подорожуєте?

– Так. Ми свідомі того, що тут не будемо постійно. Не те, що ми себе тут не бачимо, але туди тягне більше. Ми сподіваємося повернутися.

– Звідки берете кошти на прожиття? Допомагають соціальні служби?

– З тумбочки… є такий анекдот (сміються).

– Віталіє, чим займаєтеся у житті?

– Наші знайомі просили посвятити будинок (взявся відповідати о. Роман) і запитали чи нам не потрібен собака. В той час ми вже мали німецького вівчарку Амура. Мені його дружина подарувала на п’яту річницю спільного життя. Коли повернувся додому, спитав Віталію, чи вона хоче взяти ще одного і зрозумів, що потрібно було брати собаку без запитань.

– Собаки – це ваше хобі?

Віталія Вовк: – Так, це для себе.

– Ваші собаки теж тут? Якої породи?

Віталія Вовк: – Німець в Донецьку пильнує хату, а двоє інших я ще у серпні перевіз сюди. Порода цих двох: Аляскинський маламут – це суміш лайки з вовком. Це крупна порода їздових собак. Порода рідкісна. Є лише 83 маламути на Землі.  Наших завезли з-за кордону, дістати було важко.

Роман Вовк: – Вони добряки, няньки для дітей. Фактично члени нашої сім’ї. Взимку впрягаємо у санки і собаки катають малечу.

– Як плануєте святкувати Новий Рік, Різдво?

– Нема зле, що не вийшло на добре. Сталося так, що війна дозволить нам святкувати Різдво тут. Часто буваємо на Заході, кожен рік приїздимо в гості, але на Різдво ніколи не випадало приїхати. Ми знаємо настрій західняцьких свят і хотілося, щоб наші діти теж побачили це. На Сході не святкують так Різдво як тут, більше – Новий Рік. Там немає чистого поняття коляди, вертепу. Тут куди не вийдеш – всюди Різдво.

Там на вулицях такого нема, тільки у церкві, вдома. Вийдеш на вулицю – сусід дах ремонтує. Це трохи дисгармонувало. Тому святкуватимемо максимально.

Добре, що маємо де тут жити. До міста близько і ліс під боком. Як хтось питається чому в лісі, відповідаємо: а де ще Вовкам жити? (посміхаються).

– Ваші діти пишуть листи Святому Миколаєві?

Віталія Вовк: – Вони мають подарунки і від Миколая, і від Діда Мороза. Раніше так не робили: діти були малі й не було потреби. Все почалося із дитсадка. Там в дітей був Дід Мороз, а наші лише Миколая «знали». Приходили додому і дивувалися, чому їм Дід Мороз нічого не приніс, коли в садочку дітям приносить.  Щоб не травмувати дітей ми старалися, аби й Дід Мороз до них приходив. Хоча б щось незначне. Для дітей – це ж святкове чудо.

Розмовляла

Наталя ЯНІШЕВСЬКА

ТЕГИ: Єлиховичі, газета, 55 номер
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Читайте також

0 Коментарів
Увійдіть, щоб залишити коментар.

Залишаючи коментар, будь ласка, пам'ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, що безпосередньо чи опосередковано мають відношення до даної новини. Виявляйте також повагу та толерантність до своїх співрозмовників навіть у тому випадку, якщо Ви не поділяєте їхню думку. Ваша поведінка за умов свободи висловлювань та анонімності, наданих інтернетом, змінює не тільки віртуальний, але й реальний світ.

Користувачі, які порушують ці правила грубо або систематично, будуть заблоковані.

Ваше Ім'я:
Ваш E-Mail:
Введіть код:

ПОПУЛЯРНІ

Читані Коментовані Соціальні

Ми в соцмережах

ОПИТУВАННЯ

Чи готові ви платити більше податків заради порятунку України від кризи?
так, готовий затягнути пасок
ні, тільки не за мій рахунок

 
Реклама