Доля і наказ призначили рятувати майбутнє
Останні дні квітня 1986 року були напрочуд теплими. Весна кликала всіх на прогулянки, весняно-польові роботи в садки, на поля і городи. Такого буйного цвітіння, як цьогоріч ще не було, але й у приміщеннях ніхто, особливо діти, всидіти не могли. Здавалось, у такий час, окрім приємних вражень від весняних первоцвітів, листочків, пташиного різноголосся, – ніяких неприємних несподіванок остерігатись не потрібно. Природа готувалась до вибуху весняного цвіту, а люди старанно працювали, бо залишались лічені дні до Великодня і Першотравня. Аж ні, свята 1986 року присипав радіаційний пил…
26 квітня 1986 року, о першій годині 23 хвилини, за київським часом сталася найбільша техногенна аварія в історії людства – вибухнув четвертий реактор Чорнобильської АЕС і сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30–40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі у 1945 році.
Збудована в 1976 році, Чорнобильська АЕС, розташована за 100 кілометрів на північ від Києва. Вона мала чотири реактори, кожний з яких був здатен виробляти до тисячі мегават електроенергії.
Увечері 25 квітня 1986 року група інженерів почала проводити на 4-му реакторі абсолютно непідготовлений технічний експеримент, під час якого потужність реактора була знижена на 7 % від норми, а контрольні пристрої були відключені. Робота реактора стала нестабільною і неконтрольваною, а спроба відновити стандартний режим його роботи – запізнілою, і 26 квітня 1986 року на 4-у реакторі пролунали два вибухи. Вони були не ядерними, а хімічними, як наслідок перегріву реактора і накопичення великої кількості газів, що з'явились під час неконтрольованої реакції. Потужність вибухів була настільки великою, що було зруйновано стальну і свинцеву обшивку реактора, а в повітря піднялось більше 60 тонн радіоактивних матеріалів.
Після вибуху на Чорнобильській АЕС в 30 кілометрову зону почали прибувати фахівці для проведення робіт на аварійному блоці і навколо нього, а також військові частини, як регулярні, так і сформовані з терміново зібраних резервів.
Військовослужбовці військової частини 3007, що дислокувалась у Золочеві, одними з перших направлялися на ліквідацію аварії на Чорнобильській АС. Перша команда в кількості 11 військовослужбовців під керівництвом тодішнього начальника хімічної служби частини майора Миколи Михайловича Шевченка виїхала для ліквідації наслідків аварії вже 2 травня 1986 року.
Анатолій Семенович Пучко, тоді командир навчального хімічного батальйону, у той день був черговим по частині. Тому й випала йому непроста місія: разом з командиром частини полковником Леонідом Яковичем Фурманом відправляти побратимів на війну з «мирним атомом», себто у смертельну невідомість. Адже у Чорнобилі не стріляли, ні смак, ні запах смертельного потайного ворога не видавав. Тому й реальну небезпеку всі, кого обпік пекельний вогонь Чорнобиля, відчули лише згодом, коли прийнята організмом радіація (доза опромінення), починала руйнувати здоров‘я.
Сформовані загони проходили там перевірку: не на словах, а на ділі демонстрували своє вміння у складних ситуаціях, організовували бойову службу з повною гарантією виконання усіх покладених на них завдань. Тоді ще не було поняття «Чорнобиль» у сьогоднішньому розумінні цього слова. Військовослужбовці виїхали у звичайне відрядження для ліквідації наслідків аварії. Додатково, з усіма документами оформляли ще й карточку доз опромінення, де ставили дозу опромінення.
А вже 19 травня, Анатолій Пучко сам увійшов в склад зведеного загону і був відряджений у місто Чорнобиль. Вони не були першими. Вони вже знали куди їдуть і чого там можна чекати. Прибулі розмістились у наметах і приступили до виконання службово-бойових завдань. «Основними завданнями, які перед ними стояли, – розповідає Анатолій Семенович, – були проведення радіаційної розвідки, проведення спеціальної обробки, дезактивації техніки та санітарна обробка військовослужбовців, які прибули зі служби, охорона 30 кілометрової зони, а також проведення протипожежних заходів».
Згодом місяців десь через 2-3 відрядженим у Чорнобиль дали збільшений оклад, а через рік вони отримали посвідчення ліквідатора Чорнобильської АЕС. Ось лише тоді майор А. Пучко і всі, кому доля і наказ визначили високу відповідальність і честь рятувати майбутнє України, Європи та й усього світу, усвідомив наскільки серйозні всі наслідки техногенної катастрофи.
Основна частина робіт з ліквідації наслідків вибуху була виконана в 1986–1987 роках, в них взяли участь приблизно 240 тисяч чоловік. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки досягла позначки 600 тисяч чоловік.
Чорнобильська трагедія вплинула на життя та долі багатьох наших військовослужбовців. Мужньо, відважно та зразково виконали свій військовий обов’язок в районі ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС більше 30 військовослужбовців із військової частини внутрішніх військ міста Золочева: полковник у відставці В. І. Беднарський, Я. М. Сабадаш, С.В. Ковалик, А. С. Пучко, М. М. Шевченко, Б. М. Шпортун, С. А. Казаков, Г. В. Чирук, Я. М. Наконечний, І. Д. Данилюк, М. І. Гончаров, підполковник запасу О. М. Шевяков, М. П. Кожин, І. Й. Тимчишин, майор у відставці М. І. Герасименко, ст. лейтенант у відставці І. П. Гарасіка, І. Ю. Гряділь, А. А. Іванів, М. Д. Манченко, В. І. Патрик, А. М. Сембай, Б. М. Шевчук, Б. О. Гураль, Б. Я. Гупаловський, М. І. Добуш, О. О. Дужий, А. Б. Нікольський, В. Д. Ластовський, О. І. Мишанський, М. П. Шевченко, В. П. Євтушенко, лейтенант у відставці І. В. Бурик, В. М. Веселович, Г. Г. Хома.
Сьогодні, користуючись спогадами полковника у відставці Анатолія Семеновича Пучка, ми скупо розповіли лише про військових з військової частини 3007, які ризикуючи своїм життям і здоров’ям, ліквідовували наслідки катастрофи, аби подібна катастрофа більше не повторилася.
Ірина ДОМАРЕЦЬКА
На фото: полковник у відставці А. С. Пучко
Розповіді про інших ліквідаторів читайте у наступних номерах нашої газети
