Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, Щоб врятувати цілий народ, цілу націю Остап Вишня

nus.in.ua, 6 березня 2014, 17:12
0
2996
Роздрукувати
Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини,   Щоб врятувати цілий народ, цілу націю  Остап Вишня

Пишучи сьогодні про Тараса Шевченка, через 200 років з дня його народження, і споглядаючи ту епоху, в якій він зростав і творив, переконуємося в старій істині, що світ розуму не знає оманливого поняття числа, і на його терезах один повсталий проти всіх може важити більше, аніж багато повсталих проти одного. Повстанець Шевченко був гнівною мовою цілого поневоленого українського народу, в пам’яті якого дотлівали останні задимлені головешки з гайдамацьких пожеж, а бурхлива епоха одлунювала в розлогих думах сліпих бандуристів – сама Україна була потрощеною бандурою з обідраними струнами в ярмі царської Росії. І яких нелюдських сил треба було, щоб пробудити до життя її, вже, майже, смертельно поранену душу. Чиє живе людське серце могло затріпотіти в її холонучих грудях? Так геніальний поет, за велінням часу, мусив власним мученицьким життям прокоментувати свої твори. Лише дивовижна відданість справі визволення Батьківщини дала йому змогу воювати з відкритим заборолом. Доба, народ і свобода України вимагали титанічного подвигу – так сталося. В українське суспільне життя прийшла постать, що своєю творчістю ствердила і закріпила право української літератури, скажем більше – право українського народу на дальше існування та розвиток.

А тепер поглянемо, що являло собою літературне поле України першої половини XIX століття, яким був цей ґрунт, що на нього ступав нікому невідомий поет Тарас Шевченко.

Неупереджений погляд констатує наступне. Незважаючи на важкі національні умови розвитку, українська література таки поступово торувала свій шлях. Ми маємо безсумнівні успіхи після Григорія Сковороди та Івана Котляревського в творчості П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, в Західній Україні – М.  Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича. Розширювались літературні горизонти, з’явилися нові об’єкти художнього дослідження, виникли нові жанри, значно збагатилася стильова палітра письменників. Проте рух в перед – явно загальмовувався. Ентузіазм, що його виявляли Квітка-Основ‘яненко, Гребінка, Максимович, прагнучи якось пожвавити літературний процес виданням збірників, альманахів не підкріплювався появою значних ідейно-художніх явищ. Об’єктивно створювалось враження, що далі нікуди йти. Мало хто вірив тоді у самостійний розвиток української мови та літератури. В одному авторитетному на той час журналі читаємо: «Хіба твори на малоросійській мові можуть становити якусь-то особливу літературу? Та де ж для цієї літератури мова?». Так в атмосфері зневіри й вагань, серед грубого наступу реакції і переслідувань з’являється на світ прекрасна квітка Шевченкової поезії з такою простою і природньою  назвою – «Кобзар». У книзі містилось всього вісім поезій, але це була неймовірна подія. Вперше виступив з віршами, і до того ж з віршами написаними по-своєму колишній кріпак. До того ж вірші ці були українські і написані зовсім не для того, щоб, скажімо, як «Енеїда» Котляревського, посмішити – навпаки. Сумне почуття проймало ці вірші – почуття розлуки з Батьківщиною, самотності серед чужих людей. Однак сила, закладена в них, була нездоланною. «Кобзар» стає тим ґрунтом, на якому вже не могли не зійти добротні зерна нової української літератури, з його появою починається  відродження національної української культури. Шевченко, за словами Івана Франка, стає «духовним провідником та найбільшою окрасою української літератури». Забите, загнане царською політикою українське слово, раптом прорвалось, сміливо заявило, що і  воно має право на існування, що мова українська здатна не лише на бурлеск та травестію, а й на справжні високохудожні твори.

Вже через рік після виходу «Кобзаря», у 1841 році він друкує поему «Гайдамаки». В основі твору лежать реальні події часів Коліївщини – найбільшого з селянських повстань XVIII сторіччя на Правобережній Україні, в місцях якими володіла тоді Польща. Не задовольнившись загарбанням селянських земель, поляки вирішили стерти з українського народу останні риси самобутності та самостійності. Повстання, що почалось, охопило велику територію та великі маси людей. Україна, українці би вистояли у цій боротьбі, якби на допомогу Польщі не прийшла російська царська армія Катерини II. Ціною великих жертв з обох сторін повстання було придушене. В оцінці цих подій, молодий Шевченко розходиться із офіційними істориками та письменниками свого часу, для яких гайдамаки не були народними месниками, а «грабіжниками». Довкола поеми «Гайдамаки» розгортається гостра ідейно-політична та літературно-естетична боротьба. Погляд Шевченка на ці події – це вперше погляд на події української історії 70-річної давності з точки зору українських національних інтересів, а не інтересів Москви чи Варшави. Для Шевченка гайдамаки – борці за правду, за народну справу. Від цього погляду на них він не відступився і пізніше. У вірші «Холодний Яр» вводиться розмова з людиною, яка ставиться до гайдамаків негативно. «Гайдамаки не воины, – разбойники, воры. Пятно в нашей истории…». Поет гнівно його перебиває:

Брешеш людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане.

І все ж першим «Кобзарем» та поемою «Гайдамаки» закінчується юність поета.

Поїздка в Україну в 1843 році після 14-років розлуки та чужини, дає новий напрям поезії Шевченка. Викуп з кріпацтва настрою не додавав, бо закріпаченою залишалась вся Україна, а жити поза її долею та інтересам не міг і не хотів. Саме тоді в Києві виникає таємне політичне товариство, що дає собі назву Кирило-Мефодіївського братства. Шевченко стає його членом. Завдання товариства було знищення кріпацтва та об’єднання слов’ян в одну демократичну державу до складу якої увійшла б як самостійна одиниця і Україна. Сама думка, «щоб усі слов’яни стали добрими братами» подобалася поетові, та «найсміливіші» пункти в програмі братства здавалися «підсахареною водичкою» порівняно з тим огнем, яким насичено нові твори Шевченка, написані в 1844–1845 роках. Серед них особливо яскраво і образно політичні переконання Шевченка виявились в таких творах, як «Сон» і «Кавказ». Нічого навіть подібного до них ще не було в українській літературі. Нова українська література до Шевченка взагалі не зачіпала тем широкого політичного значення. Пишучи ці твори, поет добре знав, що надруковані вони не будуть, в кращому випадку дійдуть до громади тільки в рукописах.

У поемі «Сон» Шевченко стоїть ще більше на національнім українськім ґрунті. Україна нагадується йому все і всюди; її горем наболіла вся його душа, тих, хто катує і катував її, він проклинає з цілим жаром болючого серця. «Сон» – це велике оскарження російського самодержавства за всі теперішні і минувші кривди України, оскарження піднесене з більше, хоч не виключно партикулярного становища – українства.

Натомість поема «Кавказ» побудована вже на ширшій, можна сказати, загальнолюдській основі, в ній поет підноситься  до рівня інтернаціонального протесту. Тут чується вже не сум, не гіркий сміх, а жагуче обурення, гнівна іронія. За високими горами живуть простим і вільним життям кавказькі горяни. За яким правом вторгається до них російський царизм? Своє насильство він виправдовує вимогами культури : цим «первісним» народам царизм ніби несе «освіту». Але царська освіта – це тюрми, кріпосне право, хабарництво і сваволя чиновників. Народи Кавказу подібні до легендарного образу Прометея, викликають у Шевченка відчуття поваги та солідарності. Так поет зростав у своїй творчості і став серйозною небезпекою для Російської імперії. Незвичайної сили вірші, навіть, не будучи надруковані, й розходячись у списках, захоплювали молодь своєю сміливою правдивістю. І царизм вирішив  припинити, нарешті, діяльність поета. Арешт членів Кирило-Мефодіївського братства дав привід заарештувати і Шевченка. Твори поета конфісковані, ім’я – заборонене. Більш як десятирічне заслання Шевченка завдало шкоди розвитку не тільки українській, а й російській літературі, яка в основі своїй неоднозначно ставилась до нього від сприйняття та захоплення до нерозуміння та повчання. Найбільшим закидами були українська мова якою пише, та погляди на минуле України. Але хтось повинен був це зробити, бо ні тихий і боязкий письменник – поміщик Квітка-Основ’яненко, ні скромний поет-байкар Гребінка, який більше писав російською, ні інші сучасники Шевченка не мали основного – відваги зробити те що зробив для України він: повернути історичну пам’ять і національну гідність.

Саме тут зупинимося на темі, якої сором’язливо уникали і уникають в наш час дослідники творчості Шевченка, а саме ставлення поета до нас, українців. Скажемо відверто, що воно було побудоване аж ніяк не на фундаменті сентиментальної любові і все сприйняття. Поет став виразником духовного здоров’я української нації лише тому, що зміг відверто, в обличчя висловити їй і слова ненависті до довготерпіння і до проявів принизливого холуйства, виплеканого поневолювачами протягом століть. Особливе ставлення поета до нащадків козацької старшини, цього нового малоросійського дворянства. Це воно в погоні за «коритом» відцуралось своєї країни, розтоптало честь Вітчизни. У розмові з польським громадським діячем Ю. Кенджицьким Т. Шевченко 1846 року наголосив: «Ви, поляки, знаєте, що втратили (державу), а те, що втратили, хочете відібрати, й тому не жалієте ні життя ні маєтків. А з нашим українським панством – аби повне корито! Їм усюди добре. З ними не втнеш. Вони однією половиною губи до тебе сміяться, а другою – до Москви». Строго та справедливо. Адже свою Вітчизну Тарас Григорович любив гнівною і палкою любов’ю сина до зганьбленої і зневаженої матері. Власна тяжка доля була для нього нічим в порівнянні з гіркою образою, незабутньою образою за матір, в порівнянні з болісним страхом за її майбутнє:

Мені однаково чи буду

Я жить в Україні чи ні.

Чи хтось згадає чи забуде

Мене в снігу на  чужині –

Однаковісінько мені.

...Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять лукаві, і в огні

Її, окраденою збудять…

Ох, не однаково мені!

Саме тут перед нами весь Шевченко: відвертий, щирий, сучасний. І… незнаний. Бо саме ще не так давно підбиралася шкільна програма вивчення його творчості. Робили з глибоковіруючої людини атеїста, а з мислителя – революціонера, в гіршому розумінні цього слова. Та час все розставив на своє місце. Попри фальсифікації, заборони, та переписування його творів Шевченко вистояв, і «у новій силі йде». Тому, вшановуючи сьогодні  200-річний ювілей Поета і Пророка України, хочемо навести слова незабутнього Василя Стефаника, сказані на початку минулого XX століття, які не втратили актуальності і донині: «Читайте Шевченка, а там отворена ціла проява, історія, та душа українського народу. І доки наш народ за своє визволення боротися буде, доти той кріпацький син стоятиме перед очима вашими, ваших дітей, внуків і правнуків. Там для всіх мільйонів українського народу велика книга мудрості, книга любові до України. Він сидів десять літ у неволі за вогненне своє слово, котрого всі царі докупи задушити не годні. В його словах показана нам далека-далека дорога до нашої майбутності. Читайте його слово, шукайте тої дороги, йдіть нею, щоб з вас були люди найтвердіші».

Олег Сидорович

ТЕГИ: Тарас Шевченко, Остап Вишня, газета, №14
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Читайте також

0 Коментарів
Увійдіть, щоб залишити коментар.

Залишаючи коментар, будь ласка, пам'ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, що безпосередньо чи опосередковано мають відношення до даної новини. Виявляйте також повагу та толерантність до своїх співрозмовників навіть у тому випадку, якщо Ви не поділяєте їхню думку. Ваша поведінка за умов свободи висловлювань та анонімності, наданих інтернетом, змінює не тільки віртуальний, але й реальний світ.

Користувачі, які порушують ці правила грубо або систематично, будуть заблоковані.

Ваше Ім'я:
Ваш E-Mail:
Введіть код:

ПОПУЛЯРНІ

Читані Коментовані Соціальні

Ми в соцмережах

ОПИТУВАННЯ

Як ви зберігаєте свої заощадження?
у доларах
у гривні
в євро
в іншій валюті
в різних валютах
у золоті
у цінних паперах
вкладаю у дорогі речі і нерухомість
мені немає чого відкладати, звожу кінці з кінцями

 
Реклама