Знання минулого – фундамент для майбутнього

Традиційно в останню суботу листопада українці запалюють свічки, щоб вшанувати пам’ять тих, кого забрала страшна біда, яка сколихнула Україну  – Голодомор 1932–1933 років. У цей день кожен молиться за багатомільйонний небесний легіон, який завжди незримо поруч із нами. Їх біль і кров, і смерть, і вічна пам‘ять оберігають народ від безпам‘ятства, від самоліквідації, живлять Україну вірою у силу і життєздатність нації, надихають на самозречену боротьбу народу, а часто лише його поодиноких сміливців за незалежність, за соборність, за майбутнє.  Наша боротьба приречена на перемогу, бо на її вівтар поклали життя мільйони і мільйони невинних жертв.
У ці дні 83 роки тому в українських селах уже лютував голод, штучно організований і зумисне підтримуваний тоталітарним комуністичним режимом.  Голодомор був спрямований на колиску нашої традиційної ментальності – українське село.
Чому саме село?
Річ у тім, що у планах Кремля не було знищення усіх українських селян, а винищення саме української ментальності. Адже у світовій історії у ХХ столітті геноциди, наприклад, проти вірмен та євреїв, були спрямовані на банальне фізичне знищення якомога більшої кількості його означених жертв.
Влада Кремля прагнула поставити українське селянство на межу між життям і смертю, таким чином «перевиховавши» 15 млн. тих, кому Сталін дозволив вижити в той геноцид.
Без цього диявольського перевиховання не була б можлива колективізація, а разом з нею – й індустріалізація в СРСР, що робило країну рад легкою здобиччю в тоді вже неминучій Другій світовій війні. І Кремль це чудово розумів. Він розумів і те, що головним чинником опору колективізації була європейська хліборобська ментальність українських селян та кубанських козаків, яка ставила хрест на більшовицьких планах. Тому-то під виглядом розкуркулення Кремль позбавився тих, хто був потенційно небезпечним під час Голодомору – козаків, котрі разом із сім’ями були вислані до Сибіру, та селян, які воювали у 1918–1920 роках у петлюрівському війську, селянській армії Нестора Махна, численних селянських загонах, що також чинили спротив російсько-більшовицькій окупації України.
Чому люди так довго не говорили про цю трагедію?
Про Голодомор не прийнято було говорити. У той час це не сприймалося ні радянською владою, ні суспільством загалом. Здійснювались як переслідування, так і політичний тиск.
Та мало що змінилося навіть після розпаду СРСР. Згадаймо тільки-но палкі дебати у Верховній Раді під час прийняття Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», коли з фракції «Партія регіонів» «за» проголосували лише Ганна Герман і Тарас Чорновіл. Навіть тоді це сприймалося, як «революційна поведінка».
Що потрібно робити, щоб більше людей дізналося правду?
За соціологічними опитуваннями 80% населення знають про Голодомор і вважають його геноцидом. Тому про це потрібно говорити, достукуватись до людей, до кожного серця, навіть збайдужілого, навіть враженого вірусом забуття.  Адже це частина нашої ідентичності – історію не вибирають. Ми повинні ставитися з повагою до минулого.
Потрібно пам’ятати не лише про тих, хто помер через голод. Чимало тих, хто був розстріляний або помер у тюрмах, засуджені за так званим «законом про 5 колосків». Їх і досі неможливо злічити.
Голодомор вражає своєю холоднокровністю. Для України 1933 рік став часом національної катастрофи: мільйони людей були безжально знищені, хребет українського суспільства зламали, позбавивши людей їжі.
Тому про Голодомор повинні знати усі українці, увесь світ, щоб краще розуміти Україну, нашу боротьбу, наші суперечності і нашу нездоланність.