Українській незалежності – 100 років

Зранку 22 січня очікую повідомлень про відзначення знаменного ювілею 100-річчя проголошення Четвертого Універсалу Центральної ради, тобто 100-річчя проголошення новітньої НЕЗАЛЕЖНОЇ Української держави. Але чомусь говорять лише про Акт Злуки. Ось і дописувачі "Нашої української справи», рівно як і організатори урочистостей, зосереджують увагу на іншій вікопомній події, яка відбулась в той же день, 22 січня, але роком пізніше, у 1919 році – Акт злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, щорічне відзначення Дня Соборності України. Напередодні з глибоким болем про це говорив представник діаспори. Бо без утворення Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, без проголошення незалежності Української держави не могло бути мови про об‘єднання.
Отож, заради історичної справедливості, говоримо сьогодні про 22 січня 1918 року.
Четве́ртий Універса́л Украї́нської Центра́льної ради — державно-правовий акт, універсал Української Центральної Ради, що проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії. Прийнятий 9 (22) січня 1918 року в Києві.  Перший універсал Центральної ради навіть не проголошував автономію України – це була радше декларація про наміри проголосити автономію, але Тимчасовий уряд злякався навіть такої декларації. Потім був Другий універсал – такий собі компроміс із петроградським урядом, а Третій універсал, ухвалений у листопаді 1917 року, проголошував Українську Народну Республіку у складі федерації. У Третьому універсалі не було прописано, які саме федеративні зв’язки були б між УНР і тією оновленою демократичною Росією. Тому для багатьох тогочасних політиків і для європейських країн, таких, як Англія і Франція, УНР уже існувала – її сприймали як самостійне державне тіло. Вони посилали до Києва своїх представників, визнавали де-факто самостійну Українську Народну Республіку.                                     
Наприкінці 1917 року делегація УНР прибула до Берестя, де йшли мирні перемови. Тоді тривала Перша світова війна, але на Східному фронті було оголошено перемир’я. І міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Чернін говорив про те, що вони визнають українську делегацію як самостійну, яка має право представляти самостійну Українську Народну Республіку. Хоча де-юре вона тоді ще не була проголошена. І щоб закріпити цей статус де-юре, Центральна Рада ухвалила відповідне рішення. Для УНР було вкрай важливе не лише питання миру із державами Четверного союзу – Німеччиною та її союзниками, – а й щоб питання більшовицької агресії проти УНР було переведено у площину війни між двома країнами. А не так, як подавала більшовицька Росія, що це ніби внутрішній конфлікт.                                                                      
На той час була, так би мовити, політична мода на федерацію. Це була європейська мода. Так само була мода на соціалізм. У Києві з ініціативи Центральної ради й особисто Михайла Грушевського навіть відбувся З’їзд народів, де йшлося про федерацію поневолених колись народів. Загалом, у зв’язку з Першою світовою війною, Україна й українство інтегрувалися в європейський контекст.                                                                                                               Українська Народна Республіка менш ніж за рік пройшла від декларації про наміри до незалежності. Грушевський у середині грудня 1917-го дуже щиро казав, що нам за шість тижнів довелося пройти такий шлях, на який іншим знадобилося кілька років. Не було готівки – вони почали друкувати гроші, не було війська – створили курінь Січових стрільців, загони робітничого Вільного козацтва…
Альтернативний проект озвучив у пресі відомий діяч із партії соціалістів-федералістів Сергій Єфремов. Він наголошував, що потрібно почекати до Українських установчих зборів, адже у законі про ці Збори говорилося, що саме там має бути усе вирішено. Але Грушевський дуже наполегливо проводив думку, що не можна зволікати. Як згадують сучасники, він навіть повторював не раз, що «промедление смерти подобно».                                                                            Було розроблено три варіанти універсалу. Перший варіант голови Центральної ради Михайла Грушевського, другий варіант голови уряду Володимира Винниченка і третій – міністра пошти і телеграфу Микити Шаповала та члена Центральної ради Миколи Солтана.
Найкоротшим був текст Грушевського, у Винниченка було надзвичайно багато опрацьовано економічних і правових засад. У ході дискусії взяли за основу варіант Грушевського, а з інших варіантів були перенесені окремі положення. Обговорення та ухвалення Четвертого універсалу – це не один день. За офіційною версією, його прийняли 9 січня, але направду він був ухвалений у ніч з 11 на 12 січня за старим стилем. Тобто три дні тривали дискусії. Насамперед, національні меншини, які були представлені у Центральній раді – польська, російська, єврейська – говорили про те, що вони будуть голосувати за цей Універсал лише після ухвалення закону про національно-персональну автономію. І 9 січня цей закон ухвалили, але по суті ці національні меншини або проголосували проти, або утрималися. Сам Четвертий універсал приймала Мала рада – постійно діючий орган Центральної ради. На засіданні були присутні 49 членів, з них 39 – представники українських партій, вони проголосували «за». Четверо проголосували «проти», а шість осіб «утрималися».             
Цікавий факт про те, хто був «проти» і як це питання обговорювалось. Голосування було поіменне. Отже, секретар Центральної ради Михайло Єреміїв називав прізвище кожного з членів Малої ради, й кожен відкрито говорив – чи він «за», чи «проти». Філософ Дмитро Чижевський представляв Російську соціал-демократичну партію, її крило меншовиків. Він проголосував «проти». Він був людиною, яка належала до українського руху, але він проголосував «проти», адже вважав, що це тоді було не на часі. Хтось тоді його у залі назвав «запроданцем». Пізніше Чижевський у своїх спогадах писав, що це була найприкріша помилка особисто для нього.                                                                                                                                  У той день через пресу та через «сарафанне радіо» поширювалися чутки, що Центральна рада засідає, і там готується важливий акт. Кияни чекали, чим це закінчиться. Біля будівлі Центральної ради тоді зібралося багато люду, які зустріли Четвертий універсал вигуками «Слава!».
Універсал проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів.
Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови IV Універсалу:

Євгенія ЛАПСЮК