Бандера

«ОБОВ’ЯЗКОМ КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ Є ПІДПОРЯДКУВАТИ СВОЄ ЖИТТЯ ІНТЕРЕСАМ НАЦІЇ»

В історії нашої держави є національні герої, прізвищами яких окреслювались і в постатях яких уособлювалися цілі епохи боротьби українців за незалежність. Це Іван Мазепа, Симон Петлюра, Степан Бандера. Їхні імена окупанти України піддавали анафемі, вилучали з підручників історії, їх називали зрадниками і ворогами. Але ні втопити у фальші, ні викоренити їхні світлі образи зі свідомості нації так і не змогли. І в перший день нового, 2014 року ми відзначаємо 105-у річницю з дня народження одного з них – провідника ОУН Степана Бандери.

Він виріс у національно свідомій сім'ї, де патріотизм не тільки означав любов до батьківщини, але й передбачав жертовну діяльність в ім'я України. Його батько, греко-католицький священик о. Андрій, під час визвольних змагань пішов в Українську Галицьку Армію, став капеланом УГА, був делегатом Акту Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року в Києві, а потім зазнав лютих переслідувань з боку польської влади і, зрештою, загинув від рук більшовиків. Скільки ж спільного в біографії однієї  людини з історією народу, долі сім'ї з долею нації.

Степан Бандера ріс і виховувався в часи, коли українці-патріоти зі зброєю в руках боролися за свою державу. На його очах вона і виникла, і була знищена окупантами. Який слід це мало залишити в юній свідомості? Для декого цього було досить, щоб потім ціле життя потай гордитися подвигом батьків, із сумом згадувати героїчне минуле й оплакувати недолю поневоленого народу.

Але свідомість Степана Бандери і його ровесників формувалася в іншому – ідейно-революційному силовому полі, яке витворювали дві різні, але рівновеликі особистості української історії: пристрасний мислитель із характером бойовика, «східняк» Дмитро Донцов і виважений воїн із розумом мислителя, «західняк» Євген Коновалець. Це вони стали ядром середовища, яке покликало до життя і сформувало якісно нове – націоналістичне покоління борців за Україну.

Із юних літ Степан Бандера вступає у Пласт та Групу Української Націоналістичної Молоді, ще у шкільні роки стає учасником бойової Української Військової Організації (УВО), щоб дуже молодим, але вже зрілим і загартованим націоналістом-революціонером стати в ряди щойно створеної легендарної Організації Українських Націоналістів (ОУН) і повести організовану боротьбу за національну державу українців – за Українську Соборну Самостійну Державу (УССД).

ОУН стала долею і сенсом життя Степана Бандери. У ній він відбувся як незламний воїн Української національно-визвольної Революції, у ній гартував свій дух, набирав політичного й організаційного досвіду, у ній утвердився як лідер безкомпромісних борців за свободу і державність нації. І не випадково в один із критичних для Організації моментів саме його полковник Коновалець призначив Крайовим Провідником ОУН на західноукраїнських землях.

Ініційовані ним масові і політично значимі пропагандивні, саботажні та націозахисні акції сколихнули народ, постріли бойовиків розвіяли міф про всесилля і безкарність польських і московських окупантів, пропаганда української національної ідеї обнадіяла і духовно об'єднала народ, передусім – політично активну молодь. Саме для цієї категорії ОУН стала визнаним лідером у політичному житті Галичини.

А після блискуче виконаного атентату на організатора кривавої «пацифікації» («утихомирення») українців – міністра внутрішніх справ Польщі генерала Броніслава Пєрацького, після Варшавського і Львівського судів і громоподібних виступів на них Степана Бандери і його побратимів перед владою Польщі на повен ріст постала примара нищівної громадянської війни. Степана Бандеру було засуджено до страти. Але виконати вирок не наважились: по всій Галичині залунали численні народні пісні про Бандеру – він уже тоді став героєм, символом і Провідником нації, а його смерть могла зіграти роль детонатора українського визвольно-революційного вибуху. Смертну кару було терміново замінено довічним ув'язненням.

Усього два роки – від окупації Гітлером і Сталіним польської держави і до початку німецько-радянської війни – мали Степан Бандера і його побратими, щоб підготувати Організацію до діяння в умовах зіткнення на терені України двох найкровожерніших імперій світу. А умови були складними. Загинув полковник Коновалець, Україна була пошматована чотирма окупантами, на її найбільшій – підрадянській частині кожен третій українець був знищений або репресований комуністичним режимом, у Західній Україні з приходом більшовиків зникли всі партії, усі громадські організації, кожна з яких (особливо їхні лідери) вважала себе чимось незмірно кращим від ОУН...

У цих умовах очолена й реорганізована Степаном Бандерою ОУН виявилася єдиною організацією, здатною стати політичним проводом нації.

Після створення Державного Правління на чолі з Ярославом Стецьком гітлерівці заарештували Степана Бандеру і його побратимів, тисячі націоналістів були знищені, у німецькому концтаборі загинули два рідні брати Провідника. Але навіть в ув'язненні, а потім, після повторної більшовицької окупації, в еміграції, Бандера залишався символом і рушійною силою українського визвольно-революційного руху, а весь цей півторадесятилітній період української національно-визвольної боротьби закономірно увійшов в історію як бандерівський.

У 50-х роках, після довголітньої нерівної і жорстокої боротьби, ОУН-УПА спливли кров'ю в степах України, по волинських пущах і на схилах Карпат. Але боротьба за Україну не припинилася, і чільною фігурою в ній залишався Степан Бандера. Центр визвольних змагань перемістився на Захід, де у вимушеній еміграції опинилися мільйони свідомих українських патріотів. Максимально використати цей потенціал і можливості вільного світу для української справи, витворити нову стратегію і тактику національно-визвольної боротьби – таке завдання ставив Степан Бандера перед собою і Закордонними Частинами ОУН.

Смерть Сталіна, криза комуністичної системи, хрущовська «відлига», назрівання руху молодих, ідейно не визначених і політично безпорадних, але високоосвічених, талановитих і активних «шістдесятників» – усе це створює сприятливий грунт для націоналістичної пропаганди, для ідей і праць Степана Бандери. Бракує тільки безпосереднього контакту бандерівців із новим поколінням українських патріотів. Радянські вожді не мали сумніву, що в умовах дірявіння «залізної завіси» такий контакт неминуче відбудеться. Отже, бандерівський центр треба було обезголовити. Після багатьох безуспішних спроб 15 жовтня 1959 року Степан Бандера все ж загинув від руки кремлівського найманця...

В останнє десятиліття свого життя Степан Бандера багато пише. Задумувані як чисто утилітарні речі – переважно для вишкільної і пропагандивної роботи в організаційному та емігрантському середовищі, – ці праці з роками набули ідеологічного, теоретичного, методологічного і філософського характеру. У них – вершинні здобутки українського політичного мислення, які не піддаються корозії часу. Так, покоління «шістдесятників» розминулося ними. Але сподіваного краху націоналістичного руху не сталося: смерть Степана Бандери активізувала й освятила людинотворчий, націотворчий і державотворчий потенціал його праць. Великий Провідник пішов не в небуття, а в безсмертя.

Степан Бандера писав свої твори в той час, коли головною передумовою збереження та продовження нації в часі було визволення від московської імперкомуністичної окупації. Темі боротьби за незалежність вони й присвячені передусім. Але метою націоналістичної діяльності і національно-визвольного руху на всіх його етапах, у тому числі й після здобуття незалежності, Провідник вважав створення національної держави українців: «У нас є один основний принцип, одна головна мета – Суверенна Соборна Українська Держава. До неї йдемо неухильно». Будьмо у цьому безкомпромісними. Бо, як учив Бандера: «...Обов'язком кожного українця є підпорядкувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації”. А ми – українці.

Підготувала