Ми не зіграли, а прожили драму

У вівторок, 27 березня, театрали всього світу відзначили своє професійне свято – Всесвітній день театру. Такий день важливий для кожної культурної, освіченої людини, що прагне знайти свою роль, сенс та місце у житті. Адже роль театру в життєдіяльності суспільства і особистості надзвичайно різнобічна. Він є не лише формою художнього відображення дійсності, джерелом задоволення естетичних потреб, але і своєрідним соціальним  інститутом, покликаним оптимізувати соціальні взаємини.
Отож, цього дня і в ОЗ Сасівський НВК I-III ст. відбулось символічне відзначення Всесвітнього Дня театру – показ вистави  «Лісова пісня» за твором нашої видатної поетеси та драматурга Лесі Українки. Її постановником стала вчителька української мови та літератури Ірина Іванівна Гирило, а ролі виконали учні восьмого, п‘ятого, другого, дев‘ятого та одинадцятого класів.
Органічне сплетіння людини та природи, відображення вічного конфлікту між світлою мрією та буденним життям людини – чисте кохання Лісової царівни до сільського парубка Лукаша, який близький Мавці, і закохує її в себе, коли грає ніжну мелодію на сопілці, проте абсолютно далекий та чужий, коли вони опиняються у незвичній для Лісової царівни ситуації, робочій та звичній для сільських мешканців. Жорстока людська зрада чекає на Мавку, а лиха на язик мати Лукаша не дає спокою, примушуючи робити те, що суперечить її природі та розумінню цінностей. Тому зранена душа Мавки цинічним ставленням і відчуженістю та насмішками коханого Лукаша розривається від болю. Килина, до якої прихильна мати Лукаша, не може замінити Лісову царівну, бо просто нездатна на справжнє високе кохання. Драма, що втілила у собі все найвище та найгірше, на що здатна людина, закінчується трагічно: розкол у душах закоханих, спровокований плоскістю мислення, жадібних, затурканих Лукашихи та Килини, фатальною нездатністю Лукаша зрозуміти та захистити своє почуття. Гине Мавка, немов розчиняється у зраді коханого, який надто пізно жаліє про свій вчинок.
Гра акторів на імпровізованій сцені привернула увагу присутніх глядачів вдало підібраними ролями для кожного юного актора, що свідчать про скурпульозну працю, творчий смак та хист керівника Ірини Іванівни. Драма-феєрія у трьох діях стала експериментальним творчим випробуванням для більшості юних акторів-аматорів, яке вони успішно пройшли, адже довго і натхненно готувались до виступу разом із своєю наставницею. Неперевершена і тендітна Іванна Мищишин (8кл.) чудово увійшла в образ Мавки, так само, як харизматична у своїй зухвалості, мати Лукаша – Таня Романюк (8 кл.). Роль юного романтика Лукаша гарно виконав Ярослав Оленюк (8кл.), вправної Килини – Марта Тимків (8кл.), Водяника – Павло Прус (9кл), Того, що греблю рве – Михайло Ярош (9кл.), Русалки – Вікторія Кінчило (8кл.), Потерчат – Дмитро Пилявка та Ілля Вінніцький (2 кл.), дядька Лева – Богдан Крегель (8 кл.), ніжної Польової Русалки – Божена Беззубик (5 кл.), Лісовика – Олександр Боднар (8 кл.), Долі – Ірина Гирило, а Олександр Ференс (11 кл.) допоміг із музичним оформленням та зіграв роль містичного Того, що в скалі сидить.
Ірина Іванівна Гирило розповіла: «З дитинства захоплююсь талантом і силою духу Лесі Українки… Тому щаслива, що майже всі мої учні з повагою ставляться до її творчості, а історія життя поетеси їх просто вражає… Мріяла здійснити постановку драми-феєрії «Лісова пісня» вже давно… І цьогоріч мрія здійснилася. Основна група «артистів» – це учні 8 класу, де я викладаю українську мову та літературу. Ідея була схвалена моїми дітьми, і ми взялися за роботу. Драму довелося скоротити, звісно, але діти читали її повністю, бо їм це було цікаво. Як приємно було готуватися до виступу! Діти такі різні, більшість з них, до речі, бешкетники, деколи «сачкують» на уроці, але інтерес до спільної справи об’єднав усіх. Вразила їхня серйозність і відповідальність, вияв ініціативи… Діти готували реквізит, подавали свої ідеї, я повністю могла на них покластися. Долучились до нашого товариства учні 2-го, 5-го, 9-го, 11-го класів. Не хочу здатися банальною, але було таке відчуття, що всі вони – брати і сестри… Старші кликали наймолодших на репетицію і відводили їх назад, всі щось радили одне одному… Найстарший «актор» з 11 класу відповідав за озвучення… Я хвилювалася спочатку, але в процесі підготовки вистави вільно видихнула, бо відчула, що діти – моя підтримка.
Коли настав день виступу, можна сказати, ми не зіграли, а прожили драму, а опісля, сидячи за чаєм, бурхливо обговорювали все. Той день залишиться в пам’яті надовго. Сподіваюся, продовження діяльності нашого творчого колективу не за горами».