Випадковість чи покликання

Загально відомо, що кожна людина мріє бути щасливою. Що для цього потрібно? Насамперед необхідно жити в гармонії з собою. Коли займаєшся улюбленою справою, вона тобі вдається і кожен ранок ти прокидаєшся з гарним настроєм, новими силами, натхненням і бажанням зробити цей світ кращим.
Коли постало питання вибору професії, я хотіла займатися тим, що буде корисно суспільству. З дитинства мене цікавило, як все влаштовано і чому відбувається той чи інший процес, я розмірковувала, як можна щось покращити, де про це дізнатися, у кого запитати. Якраз у той час я побачила сюжет про співачку, яку колись, наприкінці 80-х запросили виступити перед бійцями в Афганістані. Про те, як змінилося тоді її уявлення про військових, ставлення до них і загалом до війни, коли вона побачила на мужніх, сталевих, обпалених пекучим сонцем лицях палаючі очі, наповненні біллю та переживанням. В цих очах можна було розгледіти усі жахіття втрат, сум за рідними, тугу за дитячими обіймами, за материнською ласкавою посмішкою, за поцілунком коханої. Там були присутні люди різних національностей, та коли звучала пісня про маму, вона глибоко зворушила душі всіх, хоч далеко не всі розуміли українську мову. У дорослих вольових, сильних, суворих чоловіків по обличчю текли сльози. Ця історія дуже вразила мене і змінила моє життя. Я зрозуміла, що моє покликання – це професія військового журналіста.
Кажуть, на все в цьому житті є свій час. Під час навчання у Львівському Військовому інституті Ордена Червоної зірки, імені гетьмана Петра Сагайдачного при Національному університеті «Львівська Політехніка» (сьогодні Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного), мені випала можливість навчатись у кращих викладачів – видатних військових журналістів України, бачити, яка клопітка та відповідальна військова служба, який не простий шлях у здобутті майстерності. Скільки всього потрібно знати і вміти, аби з гідністю носити військове обмундирування. Як важливо дотримуватись всіх обов'язків та статутів, щоб у відповідний момент бути готовим оборонити рідну землю.
Після закінчення вузу я поринула у вир буденного життя, створення сім'ї, народження дитини, повсякденні турботи та згадка про мою мрію не залишала мене. Коли син підріс, не було жодного сумніву щодо вибору професії, а відтак я вирішила вступити до лав Національної гвардії України.
Моя служба, як і моїх нових товаришів, розпочалася з курсу молодого бійця. Кращі інструктори Навчального центру Нацгвардії України – офіцери і сержанти допомагали осягнути основи військової справи. Готували нас до важливої і відповідальної роботи, тренували і загартовували. Ми вивчали основні завдання та обов'язки військовослужбовців. Опановували тонкощі розвідки для виявлення противника. Вогневу та тактичну підготовку для умілого використання різного виду зброї, ефективного її застосування. Правила пересування і ведення бою. Тактичну медицину для надання першої допомоги пораненому, правильного відходу з ним до укриття, зупинки кровотечі, допомоги побратиму вийти з шокового стану та правильного накладання турнікету або пов'язки, щоб вберегти його від втрати життєво важливих органів, кінцівок, слуху чи зору. Основи маскування та військову топографію для умілого орієнтування на місцевості, для знаходження потрібних об'єктів за наявності мінімальних пристосувань. Інженерну підготовку для нанесення втрат противнику та затримки його просування. День у день ми ставали сильнішими, досвідченішими, спритнішими. Та на практиці пересвідчувались у важливості роботи в команді заради досягнення найкращого результату.
У всьому світі бути військовим є почесною місією. Офіцери – це гордість кожної держави. Вишкіл, підтягнутість, відмінна фізична форма, сила, міць, опора, надійність, організованість і відповідальність – таким я бачу військовослужбовця Нацгвардії України і я пишаюся тим, що служу українському народові.