Новини Золочівщини
Драгоманов бачив ідеал майбутніх політичних систем у децентралізації влади
Gazeta
Наприкінці 1850-х рр. серед студентів Київського університету, – того самого, в якому десять років раніше розвинулося Кирило-Мефодіївське братство, – виринуло несподіване явище. Група польських студентів, поставивши під сумнів свій шляхетський патріотизм, захопилася ідеалом служби народові поневолених українських селян. Їхні земляки-поляки зневажливо назвали їх хлопоманами, проте харизматичний провідник цих молодих людей Wlodzimerz Antonowicz у статті «Моя сповідь» кинув виклик їхній совісті. Виклик, який досі залишається актуальним для усіх чужинців в Україні. Він писав: «Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем. Але коли прийшов час на самопізнання, я побачив, що це становище морально безвихідне». Він заявив, що люди такі, як він, мусять зробити один із двох виборів: або полюбити народ, серед якого живуть, та відданою працею в міру сил спокутувати зло, заподіяне цьому народові поколіннями чужинців-колоністів. Або, якщо не знайдуть в собі на це моральної сили, виїхати з України. Він вибрав перший вихід, і з часом став одним із найвидатніших українських істориків та діячів ХІХ віку Володимиром Антоновичем.
Про це сказав літературознавець, письменник Марко Роберт Стех в одній з своїх передач циклу «Очима культури», присвячених представленню мало відомих українських культурних діячів та інтелектуалів.
Антонович і гурт його друзів знайшли наснагу в продовженні традицій Кирило-Мефодіївців, які у той час в далекому Петербурзі заснували першу українську громаду, вільне об’єднання індивідів заради праці для добра своєї культури і народу. Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Василь Білозерський, Тарас Шевченко – уже постарілі, змінені часом і досвідом переслідувань, а проте нескорені, згуртувалися навколо організованого Кулішем видавництва і журналу «Основа».
І ця ідея громади стала зразком для їхніх послідовників, – уже не романтиків, а позитивістів, які вірили у силу науки та ідеал суспільного прогресу. Вони створили мережу громад в Україні – від Києва, крізь Полтаву і Харків до Одеси, а згодом і в підавстрійській Галичині – Львові, Перемишлі, Тернополі. Членами громад стали інтелектуали-українофіли, від Антоновича, крізь політичного мислителя Михайла Драгоманова, мовознавця Олександра Потебню, до творців культури Миколи Лисенка, Михайла Старицького тощо. І всі вони вносили український зміст у різні сфери життя, кристалізуючи суть нашої модерної ідентичності.
Найчіткіше концепція «громади» вплинула на формування політичної думки. Вона стала основою першої модерної української політичної програми, записаної Драгомановим 1878 року у передмові до журналу «Громада». І ця перша програма зразу виявилася далекосяжним і блискучим досягненням українського інтелекту, а так багато її елементів проникли в колективний світогляд українців, що нам важко розуміти, якими революційними ці ідеї були в час Драгоманова. Приміром, трактування українського народу як одного цілісного організму від Кубані до Закарпаття. Для нас ця ідея аксіоматична, але це Драгоманов перший мислив український народ такими суцільними категоріями, незважаючи на розподіл між державами та мовно-культурні відмінності. І його праця мала вплив не тільки в рідній східній Україні, але і в західній, бо, без перебільшень, він був батьком галицького національного відродження.
Неможливо в короткій статті обговорити навіть основних концепцій політичної програми Драгоманова. Але серед її важливих характеристик треба назвати подиву гідну широту її інтелектуальних обріїв. Драгоманов не попав у пастку звичних для політиків з України вузьколокальних поглядів на українське питання. Знавець світової і української історії, він формулював програму, яка була вкоріненою в національні традиції, а водночас універсальною, базованою на вселюдських і наймодерніших у політичній думці того часу принципах боротьби за права людини, демократичний лад та суспільну справедливість.
Аналізуючи вічеву систему Київської Руси, а насамперед егалітарне Запорозьке козацтво, Драгоманов уважав, що українська традиція і національний характер особливо співзвучні з модерними течіями демократичного руху і що вони можуть понести позитивний приклад іншим народам. Не довіряючи державній диктатурі, він бачив ідеал майбутніх політичних систем у децентралізації влади. Залишаючи державі лише функції захисту безпеки людей, він пропонував систему, яка дозволяла би вирішувати майже всі питання на рівні громад, і тому назвав цю систему «громадівством».
Безперечно, деякі аспекти його теорії, такі як віра у створення безкласового суспільства рівних громадян, позбавленого не лише експлуататорів, а навіть еліти, виглядають наївно утопічними. Мало того, в реальних умовах української революції 1917-20 рр. антиелітарні ідеали Драгоманова, присвоєні діячами УНР, ослабили ефективність держави в критичний час війни.
Однак більшість його ідей зберегла актуальність і потенціал для вдосконалення сьогоднішніх політичних систем. А особливо в Україні. Бо чи досі не лишається критично актуальним його заклик до максимальної мобілізації громадян на локальному рівні, бо без їх активізму неможливий контроль влади? Або його наголос на моральних цінностях політичної системи, яка має дати індивідам відчуття самоповаги і можливості вирішувати свою долю? А що й казати про максиму Драгоманова «чиста справа вимагає чистих рук!».
Його програма проповідувала своєрідну суспільну екологію, співпрацю спіспівіснування різних культур і суспільних груп в одному децентралізованому орґанізмі. А це ж засади, які нинішнє ґлобальне суспільство щойно недавно почало серйозно брати до уваги. А ці засади, як і вся програма Драгоманова, беруть початок з глибших джерел, ніж раціональні політичні моделі, – із основ українського народного світобачення, яке яскраво виявилося насамперед в історії нашої філософії.
Про це сказав літературознавець, письменник Марко Роберт Стех в одній з своїх передач циклу «Очима культури», присвячених представленню мало відомих українських культурних діячів та інтелектуалів.
Антонович і гурт його друзів знайшли наснагу в продовженні традицій Кирило-Мефодіївців, які у той час в далекому Петербурзі заснували першу українську громаду, вільне об’єднання індивідів заради праці для добра своєї культури і народу. Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Василь Білозерський, Тарас Шевченко – уже постарілі, змінені часом і досвідом переслідувань, а проте нескорені, згуртувалися навколо організованого Кулішем видавництва і журналу «Основа».
І ця ідея громади стала зразком для їхніх послідовників, – уже не романтиків, а позитивістів, які вірили у силу науки та ідеал суспільного прогресу. Вони створили мережу громад в Україні – від Києва, крізь Полтаву і Харків до Одеси, а згодом і в підавстрійській Галичині – Львові, Перемишлі, Тернополі. Членами громад стали інтелектуали-українофіли, від Антоновича, крізь політичного мислителя Михайла Драгоманова, мовознавця Олександра Потебню, до творців культури Миколи Лисенка, Михайла Старицького тощо. І всі вони вносили український зміст у різні сфери життя, кристалізуючи суть нашої модерної ідентичності.
Найчіткіше концепція «громади» вплинула на формування політичної думки. Вона стала основою першої модерної української політичної програми, записаної Драгомановим 1878 року у передмові до журналу «Громада». І ця перша програма зразу виявилася далекосяжним і блискучим досягненням українського інтелекту, а так багато її елементів проникли в колективний світогляд українців, що нам важко розуміти, якими революційними ці ідеї були в час Драгоманова. Приміром, трактування українського народу як одного цілісного організму від Кубані до Закарпаття. Для нас ця ідея аксіоматична, але це Драгоманов перший мислив український народ такими суцільними категоріями, незважаючи на розподіл між державами та мовно-культурні відмінності. І його праця мала вплив не тільки в рідній східній Україні, але і в західній, бо, без перебільшень, він був батьком галицького національного відродження.
Неможливо в короткій статті обговорити навіть основних концепцій політичної програми Драгоманова. Але серед її важливих характеристик треба назвати подиву гідну широту її інтелектуальних обріїв. Драгоманов не попав у пастку звичних для політиків з України вузьколокальних поглядів на українське питання. Знавець світової і української історії, він формулював програму, яка була вкоріненою в національні традиції, а водночас універсальною, базованою на вселюдських і наймодерніших у політичній думці того часу принципах боротьби за права людини, демократичний лад та суспільну справедливість.
Аналізуючи вічеву систему Київської Руси, а насамперед егалітарне Запорозьке козацтво, Драгоманов уважав, що українська традиція і національний характер особливо співзвучні з модерними течіями демократичного руху і що вони можуть понести позитивний приклад іншим народам. Не довіряючи державній диктатурі, він бачив ідеал майбутніх політичних систем у децентралізації влади. Залишаючи державі лише функції захисту безпеки людей, він пропонував систему, яка дозволяла би вирішувати майже всі питання на рівні громад, і тому назвав цю систему «громадівством».
Безперечно, деякі аспекти його теорії, такі як віра у створення безкласового суспільства рівних громадян, позбавленого не лише експлуататорів, а навіть еліти, виглядають наївно утопічними. Мало того, в реальних умовах української революції 1917-20 рр. антиелітарні ідеали Драгоманова, присвоєні діячами УНР, ослабили ефективність держави в критичний час війни.
Однак більшість його ідей зберегла актуальність і потенціал для вдосконалення сьогоднішніх політичних систем. А особливо в Україні. Бо чи досі не лишається критично актуальним його заклик до максимальної мобілізації громадян на локальному рівні, бо без їх активізму неможливий контроль влади? Або його наголос на моральних цінностях політичної системи, яка має дати індивідам відчуття самоповаги і можливості вирішувати свою долю? А що й казати про максиму Драгоманова «чиста справа вимагає чистих рук!».
Його програма проповідувала своєрідну суспільну екологію, співпрацю спіспівіснування різних культур і суспільних груп в одному децентралізованому орґанізмі. А це ж засади, які нинішнє ґлобальне суспільство щойно недавно почало серйозно брати до уваги. А ці засади, як і вся програма Драгоманова, беруть початок з глибших джерел, ніж раціональні політичні моделі, – із основ українського народного світобачення, яке яскраво виявилося насамперед в історії нашої філософії.
Марко Роберт Стех
