Новини Золочівщини
11:01, 10 березня 2017
325
0

Пісні як квіти у полях зелених

«Українська пісня — це геніальна поетична біографія українського народу», – писав Олександр Довженко. «Пісня — це коли душа сповідається», – підтримував його Григорій Тютюнник. «А пісня — це душа», – стверджував Іван Драч. А й справді, найбільшою духовною цінністю українського народу є його естетична пам’ять, яку він зберіг у пісні. Саме пісня є окрасю та гордістю українців. Не дарма ж Павло Шафарик говорив: «Українці дуже багаті, може, найбагатші поміж усіма слов’янами, різнобарвними народними піснями. Вони не мудрують, складаючи свої пісні; у них пісні виростають самі, як квіти на полях зелених, і їх така кількість, якою не може похвалитися жоден народ у світі».  Упродовж століть народні митці створили велике  розмаїття пісень, виробили різні способи пісенного виконання та локальну стилістику. Тому й таким важливим
Пісні як квіти у полях зелених
Gazeta
Фото: НУС
«Українська пісня — це геніальна поетична біографія українського народу», – писав Олександр Довженко.
«Пісня — це коли душа сповідається», – підтримував його Григорій Тютюнник.
«А пісня — це душа», – стверджував Іван Драч.
А й справді, найбільшою духовною цінністю українського народу є його естетична пам’ять, яку він зберіг у пісні. Саме пісня є окрасю та гордістю українців. Не дарма ж Павло Шафарик говорив: «Українці дуже багаті, може, найбагатші поміж усіма слов’янами, різнобарвними народними піснями. Вони не мудрують, складаючи свої пісні; у них пісні виростають самі, як квіти на полях зелених, і їх така кількість, якою не може похвалитися жоден народ у світі».
 Упродовж століть народні митці створили велике  розмаїття пісень, виробили різні способи пісенного виконання та локальну стилістику. Тому й таким важливим є питання збереження української самобутності, традицій…
Одним із популяризаторів українських народних пісень є народний вокальний ансамбль «Древо» під керівництвом Ольги ЧЕПЕЛЮК, який діє при Золочівському ЦДЮТ.
– Пані Ольго, як Ви прийшли у народний спів,  звідки ідея стати керівником народного ансамблю?
– Я ще змалку любила співати народні пісні. Цю любов мені привив мій тато. Він під час будь-якої роботи любив наспівувати собі пісні, а ми з сестрою (нині вона вчитель музики у Ясеновецькій ЗОШ) йому підспівували. Щодня лунала в хаті пісня. Обоє з сестрою закінчили музичну школу по класу бандури,  де також вивчили чимало народних пісень.
Поступила я у Рівненський державний інститут культури на кафедру «фольклор», яка на той час ще не набула такої популярності, як сьогодні. Саме там я зрозуміла, що моє покоління мало знає про наші свята й обряди.
Будучи ще школяркою, я вважала, що Львівщина є осередком, де найбільш яскраво збережені народні звичаї та обряди, а разом із ними і народна старовинна пісня. Я вважала, що знаю чимало зразків народних пісень. Проте помилялася. Я знала і вміла співати те, що і більшість людей по всій Україні. І співала я більш в академічному напрямку.
Навчаючись у Рівненському інституті культури, я мала змогу побачити і дізнатися, що таке первинний фольклор насправді. Опанувавши методику й особливості автентичного співу,  познайомившись ближче із старожилами Золочівщини, я зрозуміла наскільки багатогранний мій край. Саме тут збережена не лише пісенна, а й виконавська культура нашого народу.
Разом з тим, я дізналася наскільки насправді багатий і різноманітний обряд весілля, водіння гаївок, купальські пісні, обжинкові… Саме навчаючись у Рівному, я побачила велике бажання викладачів і студентів відродити фольклор Полісся. Кожен з них прагнув не лише записати на диктофон спогади старожилів про ті чи інші обряди, але й відтворити їх, при цьому зберігаючи діалект та мелізматику того чи іншого твору. І тому ці твори не лежать мертвим багажем в архівах даного закладу, а широко втілюються у життя певного колективу на конкурсах і фестивалях.
– Розкажіть про створення ансамблю.  Що спонукало Вас працювати саме в такому напрямку?
– На базі Золочівського ЦДЮТ у 2000 році мною був створений перший і чи не єдиний у нашому районі дитячий фольклорний ансамбль. Основною метою створення такого колективу стало бажання ознайомити дітей Золочівщини із обрядами, звичаями та традиціями нашої місцевості, українською народною мудрістю, що розкривається як частина життя наших предків.
Та особливу увагу я, як керівник, приділяю календарно-обрядовим пісням, їх особливій первинній манері виконання, на яких виховувалось не одне покоління. Чимало часу затрачаю на пошук, ознайомлення та відтворення призабутих пісень, на відродження пісенного фольклору Золочівщини. Бо все це допомагає по-своєму прочитати нашу минувшину, відчути запах далекої доби, доторкнутись, хоч уявно, до першоджерел своєї пракультури, а відтак і праісторії.
Не даремно у всіх народівіснує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукатиме по світу, як блудний син,  і ніде не зможе знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.
– Чи збираєте ви особисто фольклорні пісні? Якщо так, то які  і де знайшли? Як обираєте репертуар?
– Фольклорні пісні я почала збирати ще зі студентських часів. Адже під час навчання необхідно було віднайти забуті пісні з того краю, звідки ти родом. Саме їх ми вивчали, розшифровували, а згодом і виконували на академконцертах, екзаменах. Дипломною роботою необхідно було відтворити один обряд, який був записаний на батьківщині (в рідному селі чи місті). Тож я по селах почала шукати гаївки, які ще були у пам’яті старожилів, проте не водилися уже на той час біля церков. Першими моїми респондентами (носіями музичного фольклору) були Ганна Ткачук, яка жила у Золочеві, а сама родом зі села Підлипці. Саме від неї я записала усім уже відому гаївку «Дівчата-голубоньки», якою розпочинали обряд «водіння гаївок». Також я чимало записала гаївок у Махнівцях від Ганни Сторожишин та Павліни та у с. Ремезівці. Проте я і надалі шукаю нові твори. Адже поки живі люди поважного віку, доти можна ще віднайти автентичні пісні. Чимало ладканок (весільних переспівок) я записувала із уст людей. Де почую, там і пишу. Тоді ще не було сучасних смартфонів, планшетів. Писала ручкою на листочках або примітивним диктофоном на касети. За 5 років я назбирала понад 300 ладканок, проте мій записник наприкінці п‘ятого курсу зник (хтось позичив). Але певну частину я знала напам’ять, бо прийшлось подрузі співати  на її весіллі.
Крім обрядових пісень, намагаюсь віднайти і побутові пісні, характерні лише для того чи іншого села: «Деренкою», «Ой на горі вишня», «Жито жала, жито жала» та інші. Тому, хто знає старовинні пісні – приносьте, буду рада їх заспівати зі своїм колективом.
 Що ж до того, як я обираю пісні: головне, щоб вони припали до серця, щоб несли у собі мудрість та душу нашого народу….
– У вашому репертуарі багато народних пісень. Тож, як би Ви могли охарактеризувати стиль Вашого ансамблю? Це фольк, автентика, чи щось інше?
– Мій ансамбль співає в різних стилях. Спершу він створювався для того, щоб ознайомити дітей з нашими обрядами, народним стилем виконання пісень (адже академічний та естрадний спів і так повністю заволодів Львівщиною та й Золочівщиною зокрема) та навчити дітей нашої манери виконання пісень. Проте через відсутність троїстих музик, акомпанементу на народних інструментах, змушена була застосовувати і фонограму. Адже при ЦДЮТ було заведено щороку проводити звітні концерти. Більша частина репертуару припадала на мій колектив. А народ не буде слухати 12–15 пісень a capella, та й самим дітям було б тяжко. Крім того, веселі, фінальні пісні потребують музичного супроводу.
Та під час відтворення обрядів, старовинних пісень я навчаю дітей саме нашої манери виконання (подання правильного звуку, додавання звуку й на початку строфи, дотримання місцевої говірки, недоспівування останнього складу тощо), відтворення первинного фольклору або,  як кажуть, автентичного співу.
– Народну музику ще називають фолковою, автентичною, етнічною. Чи має назва у цьому випадку значення?
– Етнічна музика – це музика, яка характерна для певного етносу (гуцулів, лемків, бойків), народу на деякій частині території, яка має відносно стабільні особливості культури.
Автентична музика – це музика, притаманна для певного села, яка точно відтворює діалект та манеру виконання.
За трактуванням науковця, дослідника народної музики Софії Грици, автентичний фольклор, включає в собе усі види творчо-прикладної діяльності – словесну, музичну, народні обряди, хореографію, народний театр, різні жанри власне прикладної, ручної діяльності (вишивку, різьбу по дереву, гончарство тощо) у  їх  первозданному, адекватному  генетичним джерелам вигляді, без будь-яких обробок – літературних, композиторських, режисерських, що функціонують у природному середовищі села.
– Ви погоджуєтесь з твердженням, що автентики щороку меншає, бо носії відходять?
– Можна і так сказати. Молодь не хоче відроджувати наші пісні або обряди. Вони чомусь їх соромляться. Більшість матерів, носіїв справжніх традицій, виїхали за кордон шукати кращої долі. Показати усю красу і неповторність наших звичаїв та обрядів немає кому. Наявність чималих коштів і прагнення по-європейськи святкувати весілля, Різдво,  Великдень  спрацьовує  проти  нас  же  самим. В останні роки все більше помічаю, як на Різдво багато сімей куштують італійську паску, а на Великдень молоді мами з діточками святять у пасхальних кошиках зайчиків, шоколадки, яблука, на Спаса – банани, ананаси, апельсини тощо. Усе  наперекір нашим традиціям.
– Але, здається, що модне осучаснення не надто пасує до нашої ментальності, рідко наша душа озивається до нього радісною луною. Мабуть, вона не знаходить там того, що записане у генетичній пам’яті.
– Проте, як я уже згадувала вище, фольклорний рух, зокрема на Рівненщині набуває великої популярності. При кожній школі, вузах створено фольклорні колективи, де діти вивчають саме свої пісні, пісні свого села, шукають та записують нові, які живуть тим духом наших предків і не соромляться, звідки їхні коріння. Та й при кожному колективі є закріплений ансамбль народних музик. Адже вони знають, що старенькі бабусі не вічні і від них треба якомога швидше навчитись і почерпнути все, що ще є у їхній пам’яті: легенда, повір’я, неповторна пісня. Адже одна і та ж пісня у кожному селі може виконуватися по-різному: чи то розбіжності в словах, чи в мелодії, а то і в звукоутворенні.
Значна частина української народної пісенної та музичної традиції пов’язана з життям на селі, толокою. Нині більшість українців — міські жителі. Чи зацікавлені вони бути носіями народної пісенної та музичної традиції і передавати її далі?
Саме у цих регіонах молодь гордиться, що знають чимало старовинних автентичних пісень, відроджують наші свята та обряди, веселяться та забавляються так, як це робили колись наші предки. Прикладом можуть слугувати фольклорні колективи Києва фольклорний гурт «Древо» (керівник – Є. Єфремов).  Вже  понад 30 років цей колектив проводить збирацько-дослідницьку роботу в районах Київського Полісся, Полтавщини, Поділля, Волині. Коли слухаємо цей колектив, стає зрозумілим, що тут не тільки відмінні співаки, але й науковці, які сумлінно  працюють  над  манерою  виконання, діалектом. А також фольклорні ансамблі – «Володар», «Божичі», «Кралиця». До  цього ряду належать також колективи «Муравський шлях» (м. Харків), «Веснянка», «Горина», «Джерело»  (м. Рівне), «Перлинка» (Рівненська обл.). Всі ці гурти ставлять перед собою мету досконалого вивчення регіональних співочих стилів, манер. Адже в українській мові налічується велика кількість мовних діалектів (говірок): гуцульський, бойківський, лемківський, слобожанський, різновидності поліського тощо. І для кожної з цих територій яскраво виступає властива саме цій місцевості особлива  манера співу.
– Чому у вашому складі немає хлопців? Чи не бракує вам чоловічих голосів?
–  Хлопці в ансамблі інколи є. Їх було шість, проте зараз відвідує гурток лише один хлопець, Владислав. Інколи бере участь і мій син, особливо там, де треба декламувати вірші тощо. А на гаївках беруть участь і маленькі брати учасників ансамблю. Біда в тому, що нові технології, планшети, комп’ютери заполонили увагу молоді.
Тому я вдячна усім дітям, які, незважаючи на спокусу пограти у комп’ютерні ігри, все ж хочуть навчатися співати та пізнавати ті невидимі нитки наших предків, що так манять у вир народної творчості.  
– Скільки років уже берете участь в конкурсі «Зимові канікули»? Як проходив цьогорічний конкурс?
– Участь у цьому конкурсі почали брати з 2006 р. Тоді здобули і свою першу перемогу – третє місце.
25-27 грудня 2016 року у Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини (м. Львів) відбувся XVIII обласний фестиваль «Різдвяні канікули», в якому взяло участь близько 700 учасників з Львівської області: з Яворівського, Мостиського, Радехівського, Сокальського, Стрийського, Перемишлянського, Миколаївського, Жидачівського, Старосамбірського районів і з міст Дрогобич, Червоноград, Золочів, Трускавець, Самбір та Львів. Традиційно, творчий доробок учасники різного віку показують у 7 номінаціях: хореографія сучасна та народна, художнє читання, класичний вокал, фольклорно-етнографічні колективи, «Вертепи», солісти, вокальні ансамблі. Серед них і ансамбль «Древо». Умовами конкурсу було виконання двох різнохарактерних творів. Доброю традицією колективу є виконання хоча б одного твору на різдвяно-новорічну тематику. Тож цього року колектив виконав колядку «Добрий вечір, люди» та лемківську народну пісню «Ой летіли гусоньки» і став лауреатом ІІ премії. А тому 16 січня 2017 року наше «Древо» взяло участь у гала-концерті переможців (лише І і ІІ премій) фестивалю «Різдвяні канікули», що відбувся у Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини.

Розмовляла
Мар'яна БОЙКО
Ctrl
Enter
Помітили помИлку
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter
Коментувати (0)