Велич Різдва

Святий вечір напередодні Різдва — особливий, незабутній момент у житті кожної людини, коли душа мимоволі припадає спраглими вустами до єдиного джерела різдвяно-новорічної радості, наповненого духом батьківського і материнського тепла, ароматом ялинкових голочок чи солом’яного дідуха, пахощами і смаком правічної куті.

Здавна в Україні серцем різдвяного духа була Галичина, зокрема і на Золочівщині. Саме тут панувала незвичайна атмосфера, тут найбільше шанувалися звичаї й традиції наших предків, звідусіль лунали різноманітні колядки і щедрівки. Ще донедавна тут панувало чудо…

Проте сьогодні усе змінюється і, на жаль, не на краще. На початку ХХІ ст. більшість матерів – носіїв справжніх традицій – виїхали за кордон шукати кращої долі, залишивши дітей на своїх же батьків.  Матері постаріли, діти народили вже своїх дітей – онуків. Показати усю красу і неповторність наших звичаїв та обрядів було нікому. А розповіді про зовсім інше життя там далеко, на чужині, про їхнє святкування тих чи інших свят, перевернуло світогляд нашої молоді. Наявність чималих коштів і прагнення по-європейськи святкувати Різдво спрацювало проти нас самих же. В останні роки все більше замічаю як на Різдво  багато сімей куштують італійську паску, віншують і посівають вже й дівчата, а хлопці – почали вже й щедрувати. Та й на Великдень молоді мами з діточками святять у пасхальних кошиках зайчики, шоколадки, яблука, на Спаса – банани, ананаси, апельсини тощо. Усе  наперекір нашим традиціям. І все це для того аби якомога більше і швидше назбирати грошей на модні телефони й планшети.

Проте молодь не повинна перетворювати цю чудову релігійну традицію на бізнес. На  першому місці має бути відповідність старовинному обряду, рівень виконання пісень, що має радувати людей і допомагати зберігати старовинну українську культуру. І саме батьки мають вчити своїх дітей звичаям і традиціям саме нашого краю, тим неповторним обрядовим пісням, які так глибоко пронизують до коріння наших предків.

Сподіваюсь, наше молоде покоління сьогодні, як ніколи, по-справжньому оцінить усю велич українського Різдва. А суть цього свята до них донесуть близькі їм люди, незалежно скільки їм років 30, 40 чи 70, і яким небайдужа подальша доля тих чи інших свят..

Свят-вечір тихо землю огорта,

З  усіх доріг ми спішимо до хати,

Де на столі вечеронька свята,

 Де, слава Богу, є кому чекати… 

Різдво – зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення. 

Різдвяні свята починаються Святим вечором (6 січня за н. ст.). У хаті повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. На покуті, дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп («Дідух» або «Рай-Дідух») і «кубельце» – гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала  появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року).

Ще до світанку палили сім полін, які відкладали сім тижнів. На цьому вогні готували дванадцять пісних страв, серед яких обов`язково кутю і борщ з вушками. Святкова трапеза повинна була об'єднувати всіх членів сім'ї, в тому числі й померлих.

Важливу роль під час урочистої вечері відігравала свічка, яка в цю ніч горіла на святковому столі. Подекуди на Свят-вечір запалювали свічки і на могилах своїх родичів. Ця традиція прийшла до нас разом з християнством. Хоч у давнину робили ще інакше — спалювали на подвір'ї в'язку соломи. Все ж у культі вогню відображено турботу живих про своїх покійних предків. Чим більшою і щирішою була ця турбота, тим швидше родина могла сподіватися кращого врожаю пшениці, більшого приплоду худоби, щасливого заміжжя молодих, надіятися на міцне здоров'я всіх членів родини.

Свята Вечеря — це спільна вечеря всього роду. Навіть мертві родичі і безвісти загинулі — всі мають у цей вечір зібратися разом, щоб трапезувати цілим родом. Живі, пам’ятаючи своїх мертвих родичів, ставили для них кутю та узвар на вікнах, розкидали варений біб по кутках, залишали немитими ложки та миски після вечері, — «щоб душі могли їх лизати для поживи». Сідаючи на стілець чи на лавку, продували місце, — «щоб не привалити собою мертвої душі», бо в цей вечір «мертвих душ з’являється сила-силенна! І скрізь вони є: на лавках, на вікнах, на столі та під столом...»

Під час родинної трапези всі мусили зберігати урочистий спокій: не галасувати, не човгати під столом ногами, щоб не дратувати невидимі душі присутніх на вечері покійних предків. Для них спеціально набирали в миску по ложці кожної страви і ставили її на підвіконня.

Діти носили «вечерю» своїм близьким – хрещеним, бабусям і дідусям.

Несучи вечерю, люди ніби намагаються приєднати живих членів роду до спільної, святвечірньої трапези.

У цей вечір колядники не ходять! Лишень батьки могли повторити з дітками коляду, щоб не соромно було їх відпустити із гуртом.

7 січня починалися колядки. Продовжувались вони і ввечері 8 й 9 січня.  Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили по селу. Часто це було справжнє дійство – з рядженими, співцями, музикантами, танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять – вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами.

Крім колядок і вертепів, на Львівщині зберігся й досі звичай: зранку 8 січня виголошувати вірші про Різдво Христове – віншувати. Віншували лише хлопці. Вони, як і на Старий-Новий рік,  приносили до хати щастя. За народнім віруванням дівчата щастя не приносять – тільки хлопці, а тому віншувати й посівати дівчатам не годиться!

Проте щедрували після Голодної вечері 18 січня (а не 19 січня) лише дівчата. По вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати і паліччям б’ють знадвору в причільний примовляючи:

Тікай, кутя, із покуття,

А узвар — іди на базар,

 Паляниці, лишайтеся  на полиці,

А «дідух» — на теплий дух,

Щоб покинути кожух.

Вода, освячена в навечір’ї Богоявлення — «вечірня вода» — вважається святішою, ніж з Водохрищів, і вона «зглидлива на всяке лихо».

 Сподіваюсь, що завдяки глибшому пізнанні різдвяно-новорічних свят діти нашого міста почнуть усвідомлювати, що знання про рідний народ – це пізнавання себе, свого родоводу, його культури, історії, і тим самим глибоко усвідомлюють нерозривну єдність із попередніми поколіннями, усім народом, його духовним світом.

Ольга ЧЕПЕЛЮК,

керівник фольклорного

гуртка ЦДЮТ