Укрaїнa
Вчорашні, ідіть геть!
Admin
Україна вчора – це коли учасник програми «Найрозумніший» сидить у СІЗО як особливо небезпечний екстреміст. А молоді тітушки, чиї обличчя могли б гідно прикрасити стенд «Їх розшукує міліція», під патронатом міліціонерів створюють «фронт» для відбиття атак агресивних «самых умных» на приміщення обласних адміністрацій.
Вчорашня держава розстрілювала найкращих своїх синів і доньок зі снайперської зброї. І готова була робити це й надалі, якби головного клептократа не дотиснули ті, хто, всупереч його сподіванням, не побоявся загинути в подальшій боротьбі.
Вчорашня Україна нікуди не зникла. Вона «перейшла в опозицію», «рішуче засудила і відмежувалася від злочинних дій» чи навіть «перейшла на бік народу». Для вчорашньої України це нормально і природно – переходити на бік народу і засуджувати злочини вчорашніх компаньйонів. І мова йде не лише про верхи. Не варто тішити себе ілюзіями про те, що режим не мав опори в суспільстві. Якби її не було, ця влада посипалася б значно швидше, їй стільки часу не підігрувала б стара добра парламентська опозиція, чиї заклики до «повного перезавантаження країни» були такими ж щирими, як «куля в лоб» чи «рука не здригнеться». А за звільнення від диктатури однієї сім’ї не заплатили б життям і майбутнім сотні інших сімей.
Війна, якою лякала Януковича зі сцени Майдану «реєстрова опозиція», стала справою рук тих, котрі з різних причин (передовсім через наявність такої небезпечної в українських реаліях риси, як самоповага) не змогли зайняти гідне місце в суспільстві. І, відповідно, могли лише прогодувати себе та свої родини, натомість про безпеку, статус, розвиток і тому подібне мали просто забути. Цих людей давно обурювала, як би сказав Добкін, «по-дебільному придумана» система людських взаємовідносин в Україні. Система, при якій знання, фаховість і чесність нічого не гарантують, натомість все вирішує місце в соціальній ієрархії, заснованій на родинних зв’язках та корупційних схемах. У такому суспільстві практично неможливо заробити, якщо тобі цього не дозволять.
Довгий час, доки запаси державної власності пострадянської України здавалися невичерпними, ця система влаштовувала майже всіх: владу (яка займалася приватизацією), опозицію (яка чекала своєї черги), міліціонерів, суддів, прокурорів, лісників, екологічних інспекторів тощо (які обслуговували цей процес), бізнес (який особливо не чіпали, бо приватизація держвласності однозначно виглядала цікавіше), бюджетників (бо від виборів до виборів росли надбавки, ріс відсоток жирів у маслі). Всіх тих, хто особисто не стикався із системою сам на сам. Будьмо відвертими, міліція брала заручників задовго до заворушень на вул. Грушевського. Просто брала їх не масово, а по одному (в різних регіонах України, всюди вона була «з народом», підкидаючи зброю, наркотики чи «шиючи» хуліганку) і вимагала викуп грішми, а не адмінбудівлями. Та й тітушки були раніше, просто терміну такого не було.
За роки перебування при владі міцних донецьких господарників ілюзія про невичерпність багатств нашого краю розвіялася, як із білих яблук дим. І влада повернулася, як то кажуть, обличчям до людей, щоб якось погамувати свої непомірні апетити за їхній рахунок. Більшість цих людей, за старою українською традицією, вважала за краще пересидіти в своїй хаті скраю, поки тривали протести афганців, чорнобильців та підприємців. Спочатку сподівались на опозицію, потім на «якось воно буде», а потім на Європейський Союз, який мав навести лад в країні і приборкати корупцію.
Останні протести в Україні стали безпрецедентними за масштабом, тривалістю та гостротою, центральна влада продемонструвала всій країні і світу, що готова (морально, технічно та кадрово) обмінювати приміщення на власних громадян і розстрілювати тих, хто ризикує не плазувати перед нею. Тим не менше, в нашій країні є велика кількість осіб із правом голосу, для яких події на Євромайданах стали всього лиш загрозою стабільності. Стабільності системи, в якій міністром юстиції (або віце-спікером, але це вже питання до «електорату» іншого штибу) може стати людина з кулінарною освітою, а для того, щоб стати міністром соціальної політики, вища освіта взагалі не потрібна. Де «впливові бізнесмени» означає приблизно те ж саме, що й «авторитетні люди з кримінального світу». Де в підрозділ спецпризначення МВС спеціально набирають таких, що слабо читають, щоб, бува, чогось неблагонадійного не прочитали. І де спортсмени-невдахи завжди зможуть заробити «на політиці» під час мітингів. Ця система влаштовує на диво багатьох людей, інтегрованих у систему, де цінністю є сама посада або навіть робоче місце. Ця посада не обов’язково дуже висока чи надприбуткова. Але вона, здобута всіма правдами і не правдами, дає людині можливість відчути себе кимось. Не просто паспортисткою чи дільничним міліціонером, а володарем людських доль.
І тут раптом люди, які навіть родичів в обласній адміністрації не мають, без посвідчень, без «блату», починають заявляти про свої права і бажання жити за нормальними правилами в нормальній країні. Такого електорат (чи це чиновник шахтарського містечка на Донбасі, чи топ-працівник «Епіцентру» на львівській кільцевій дорозі) допустити не може. А якщо раптом справді зміняться «правила гри», якщо кваліфіковані думаючі люди почнуть працювати на себе, а не на «дядю»? Такого електорат допустити не може! Це ж валяться всі «устої». Соціальні ліфти, кваліфікаційні вимоги, екзамени, прозорі процедури. Так можна і без роботи залишитися, хіба вантажником на складі великогабаритної техніки. Електорат вірить в особливий шлях для України, де кожен, не обтяжений знаннями і мораллю, може стати міліціонером, начальником ЖЕКу чи районним лідером партійної організації і власником продуктового кіоску.
Трагедія останніх місяців продемонструвала, наскільки глибокою є прірва між Україною вчорашньою і тими людьми, які хочуть жити в ній завтра. Вчорашні не збираються віддавати владу. Вони створюють нову більшість, значна частина якої сьогодні таврує те, чому аплодувала вчора. Вчорашні опозиціонери збираються рулити, танцюючи на кістках тих, кого вчора називали радикалами і від кого всіляко відмежовувалися. Вчорашні «силовики-опозиціонери», які не захистили людей від куль, сьогодні публікують записи перемов, звільняють Юлю і планують своє повернення в нереформовані бандоохоронні органи, які «перейшли на бік народу», попередньо розстрілявши і покалічивши людей. «Не здригнулася рука» причепити пластир на вгодоване лице і в того, хто вчора штовхав людей під кулі, засівши в тилу. Вчорашні вважають Майдан непотрібним, оскільки для них він завжди був мікрофоном із безкоштовною масовкою, який сьогодні замінила зала Верховної Ради.
Що ж залишається робити тим, хто не бачить себе в цій системі? По-перше, перестати передавати «естафету» професійним патріотам, крикунам і вічно молодим лідерам. Контролю за ними не досить! Всі ініціативи, яких торкається рука «колишніх», рано чи пізно перетворюються на чергову «Нашу Україну». Перипетії із львівським осередком ВО «Майдан» є лише зайвим підтвердженням цього. Люстрації потребує не лише державна система, але й опозиційне середовище, де рідко який політик не змінив за своє життя 4-5 партій, рухів і «платформ». Саме так званий креативний клас (ті, хто справді може запропонувати якусь модель розвитку) має визначитися нарешті, що далі. Яку Україну ми хочемо бачити через 10 років? І за чий рахунок робити ці перетворення? Бо якщо питати в «політиків» або в «народу», можна отримати чергову порцію побажань і маніфестів про побудову соціалізму з людським обличчям, «багаті поділяться з бідними» та інші розмови на користь бідних. А в процесі таких «дебатів» суспільство знову проґавить мить, коли в уряді залишаться лише «знайомі всі обличчя».
Перша ластівка «креативу» від учорашніх – перетворити Межигір’я на дитячу лікарню. Це економічно безглуздо (бо на утримання території потрібні колосальні суми), шкода дітей (бо в такому інтер’єрі і здорова людина може захворіти), та й було вже таке у нашій історії. За кошти від продажу, оренди чи концесії можна справді збудувати хорошу лікарню, пристосовану саме для лікування. Це логічно, але вчорашнім такий варіант не підходить.
По-друге, покарання винних має бути не показово-ефектним, а системним, всеохопним і невідворотним. За приклад можна взяти досвід виловлювання нацистських злочинців після Другої світової війни і діяльність фонду Симона Візенталя. Не лише верхівку потрібно покарати, але й худобу, яка в Черкасах поливала людей в мороз водою з пожежного гідранта та кидала вазоном з четвертого поверху, яка в Хмельницькому стріляла з автомата з будівлі СБУ, яка возила тітушок влаштовувати терор. Сісти повинні всі: від Януковича до останньої тітушки у погонах чи без. При цьому відмовки типу «я виконував наказ» чи «діяв за законом» апріорі не можуть служити виправданням. Це так само, як «говорив правду», коли нацисти запитували, чи твої сусіди не євреї. І ніякі символічні «переходи на бік народу» не можуть стати замінником тюремного терміну. Такою самою системною і ефективною, але не ефектною, має бути і допомога сім’ям загиблих та скалічених. Ейфорія мине, а потреба в допомозі залишиться.
По-третє, вимагати виборів до Верховної Ради одразу ж після президентських. Верховна Рада має бути обрана за відкритими партійними списками. Провести реформу судочинства, місцевого самоврядування для зменшення кількості репресивного апарату. Ніякі зойки про загрозу федералізації, розколу та дестабілізації від «учорашніх» не слід брати до уваги. Лише сильне місцеве самоврядування зможе гарантувати, що більше ніколи одна людина не зможе сконцентрувати стільки влади у своїх руках. Люди не просто проти призначення губернатором якогось нового Сала, люди в принципі проти призначення когось головним в області внаслідок кулуарних домовленостей і хабарів.
Перед Майданом, перед живими героями, яких Бог вберіг від куль, перед усіма активними та відповідальними людьми зараз стоїть непростий вибір: або стати справжнім суб’єктом політичного життя, відкинувши зайву скромність разом із риторикою про «позапартійність», або приготуватися до ролі політичного трампліну для «балакаючих голів» – вічних демократів-опозиціонерів. Залишитися поза політикою не вдасться і не потрібно. Та й пізно вже. А для цього треба вимагати від ще вчора опозиційних політиків взяти на себе публічні зобов’язання сформувати відкриті списки на всіх наступних виборах усіх рівнів. А також перетворити свої закриті акціонерні товариства (які в мініатюрі повторюють державну, «по-дебільному» придуману схему) на справжні політичні партії із виборами партійного керівництва на місцях. В іншому разі повториться ганебна практика кулуарних домовленостей та передачі партійних осередків місцевому бізнесу на правах оренди. В сучасній ситуації, коли немає реальної можливості змінити виборче законодавство через брак часу і політичної волі «вчорашніх», це єдиний спосіб допустити до активної участі у майбутніх виборах справжні гідних людей. Вчорашні, ідіть геть!
Вчорашня держава розстрілювала найкращих своїх синів і доньок зі снайперської зброї. І готова була робити це й надалі, якби головного клептократа не дотиснули ті, хто, всупереч його сподіванням, не побоявся загинути в подальшій боротьбі.
Вчорашня Україна нікуди не зникла. Вона «перейшла в опозицію», «рішуче засудила і відмежувалася від злочинних дій» чи навіть «перейшла на бік народу». Для вчорашньої України це нормально і природно – переходити на бік народу і засуджувати злочини вчорашніх компаньйонів. І мова йде не лише про верхи. Не варто тішити себе ілюзіями про те, що режим не мав опори в суспільстві. Якби її не було, ця влада посипалася б значно швидше, їй стільки часу не підігрувала б стара добра парламентська опозиція, чиї заклики до «повного перезавантаження країни» були такими ж щирими, як «куля в лоб» чи «рука не здригнеться». А за звільнення від диктатури однієї сім’ї не заплатили б життям і майбутнім сотні інших сімей.
Війна, якою лякала Януковича зі сцени Майдану «реєстрова опозиція», стала справою рук тих, котрі з різних причин (передовсім через наявність такої небезпечної в українських реаліях риси, як самоповага) не змогли зайняти гідне місце в суспільстві. І, відповідно, могли лише прогодувати себе та свої родини, натомість про безпеку, статус, розвиток і тому подібне мали просто забути. Цих людей давно обурювала, як би сказав Добкін, «по-дебільному придумана» система людських взаємовідносин в Україні. Система, при якій знання, фаховість і чесність нічого не гарантують, натомість все вирішує місце в соціальній ієрархії, заснованій на родинних зв’язках та корупційних схемах. У такому суспільстві практично неможливо заробити, якщо тобі цього не дозволять.
Довгий час, доки запаси державної власності пострадянської України здавалися невичерпними, ця система влаштовувала майже всіх: владу (яка займалася приватизацією), опозицію (яка чекала своєї черги), міліціонерів, суддів, прокурорів, лісників, екологічних інспекторів тощо (які обслуговували цей процес), бізнес (який особливо не чіпали, бо приватизація держвласності однозначно виглядала цікавіше), бюджетників (бо від виборів до виборів росли надбавки, ріс відсоток жирів у маслі). Всіх тих, хто особисто не стикався із системою сам на сам. Будьмо відвертими, міліція брала заручників задовго до заворушень на вул. Грушевського. Просто брала їх не масово, а по одному (в різних регіонах України, всюди вона була «з народом», підкидаючи зброю, наркотики чи «шиючи» хуліганку) і вимагала викуп грішми, а не адмінбудівлями. Та й тітушки були раніше, просто терміну такого не було.
За роки перебування при владі міцних донецьких господарників ілюзія про невичерпність багатств нашого краю розвіялася, як із білих яблук дим. І влада повернулася, як то кажуть, обличчям до людей, щоб якось погамувати свої непомірні апетити за їхній рахунок. Більшість цих людей, за старою українською традицією, вважала за краще пересидіти в своїй хаті скраю, поки тривали протести афганців, чорнобильців та підприємців. Спочатку сподівались на опозицію, потім на «якось воно буде», а потім на Європейський Союз, який мав навести лад в країні і приборкати корупцію.
Останні протести в Україні стали безпрецедентними за масштабом, тривалістю та гостротою, центральна влада продемонструвала всій країні і світу, що готова (морально, технічно та кадрово) обмінювати приміщення на власних громадян і розстрілювати тих, хто ризикує не плазувати перед нею. Тим не менше, в нашій країні є велика кількість осіб із правом голосу, для яких події на Євромайданах стали всього лиш загрозою стабільності. Стабільності системи, в якій міністром юстиції (або віце-спікером, але це вже питання до «електорату» іншого штибу) може стати людина з кулінарною освітою, а для того, щоб стати міністром соціальної політики, вища освіта взагалі не потрібна. Де «впливові бізнесмени» означає приблизно те ж саме, що й «авторитетні люди з кримінального світу». Де в підрозділ спецпризначення МВС спеціально набирають таких, що слабо читають, щоб, бува, чогось неблагонадійного не прочитали. І де спортсмени-невдахи завжди зможуть заробити «на політиці» під час мітингів. Ця система влаштовує на диво багатьох людей, інтегрованих у систему, де цінністю є сама посада або навіть робоче місце. Ця посада не обов’язково дуже висока чи надприбуткова. Але вона, здобута всіма правдами і не правдами, дає людині можливість відчути себе кимось. Не просто паспортисткою чи дільничним міліціонером, а володарем людських доль.
І тут раптом люди, які навіть родичів в обласній адміністрації не мають, без посвідчень, без «блату», починають заявляти про свої права і бажання жити за нормальними правилами в нормальній країні. Такого електорат (чи це чиновник шахтарського містечка на Донбасі, чи топ-працівник «Епіцентру» на львівській кільцевій дорозі) допустити не може. А якщо раптом справді зміняться «правила гри», якщо кваліфіковані думаючі люди почнуть працювати на себе, а не на «дядю»? Такого електорат допустити не може! Це ж валяться всі «устої». Соціальні ліфти, кваліфікаційні вимоги, екзамени, прозорі процедури. Так можна і без роботи залишитися, хіба вантажником на складі великогабаритної техніки. Електорат вірить в особливий шлях для України, де кожен, не обтяжений знаннями і мораллю, може стати міліціонером, начальником ЖЕКу чи районним лідером партійної організації і власником продуктового кіоску.
Трагедія останніх місяців продемонструвала, наскільки глибокою є прірва між Україною вчорашньою і тими людьми, які хочуть жити в ній завтра. Вчорашні не збираються віддавати владу. Вони створюють нову більшість, значна частина якої сьогодні таврує те, чому аплодувала вчора. Вчорашні опозиціонери збираються рулити, танцюючи на кістках тих, кого вчора називали радикалами і від кого всіляко відмежовувалися. Вчорашні «силовики-опозиціонери», які не захистили людей від куль, сьогодні публікують записи перемов, звільняють Юлю і планують своє повернення в нереформовані бандоохоронні органи, які «перейшли на бік народу», попередньо розстрілявши і покалічивши людей. «Не здригнулася рука» причепити пластир на вгодоване лице і в того, хто вчора штовхав людей під кулі, засівши в тилу. Вчорашні вважають Майдан непотрібним, оскільки для них він завжди був мікрофоном із безкоштовною масовкою, який сьогодні замінила зала Верховної Ради.
Що ж залишається робити тим, хто не бачить себе в цій системі? По-перше, перестати передавати «естафету» професійним патріотам, крикунам і вічно молодим лідерам. Контролю за ними не досить! Всі ініціативи, яких торкається рука «колишніх», рано чи пізно перетворюються на чергову «Нашу Україну». Перипетії із львівським осередком ВО «Майдан» є лише зайвим підтвердженням цього. Люстрації потребує не лише державна система, але й опозиційне середовище, де рідко який політик не змінив за своє життя 4-5 партій, рухів і «платформ». Саме так званий креативний клас (ті, хто справді може запропонувати якусь модель розвитку) має визначитися нарешті, що далі. Яку Україну ми хочемо бачити через 10 років? І за чий рахунок робити ці перетворення? Бо якщо питати в «політиків» або в «народу», можна отримати чергову порцію побажань і маніфестів про побудову соціалізму з людським обличчям, «багаті поділяться з бідними» та інші розмови на користь бідних. А в процесі таких «дебатів» суспільство знову проґавить мить, коли в уряді залишаться лише «знайомі всі обличчя».
Перша ластівка «креативу» від учорашніх – перетворити Межигір’я на дитячу лікарню. Це економічно безглуздо (бо на утримання території потрібні колосальні суми), шкода дітей (бо в такому інтер’єрі і здорова людина може захворіти), та й було вже таке у нашій історії. За кошти від продажу, оренди чи концесії можна справді збудувати хорошу лікарню, пристосовану саме для лікування. Це логічно, але вчорашнім такий варіант не підходить.
По-друге, покарання винних має бути не показово-ефектним, а системним, всеохопним і невідворотним. За приклад можна взяти досвід виловлювання нацистських злочинців після Другої світової війни і діяльність фонду Симона Візенталя. Не лише верхівку потрібно покарати, але й худобу, яка в Черкасах поливала людей в мороз водою з пожежного гідранта та кидала вазоном з четвертого поверху, яка в Хмельницькому стріляла з автомата з будівлі СБУ, яка возила тітушок влаштовувати терор. Сісти повинні всі: від Януковича до останньої тітушки у погонах чи без. При цьому відмовки типу «я виконував наказ» чи «діяв за законом» апріорі не можуть служити виправданням. Це так само, як «говорив правду», коли нацисти запитували, чи твої сусіди не євреї. І ніякі символічні «переходи на бік народу» не можуть стати замінником тюремного терміну. Такою самою системною і ефективною, але не ефектною, має бути і допомога сім’ям загиблих та скалічених. Ейфорія мине, а потреба в допомозі залишиться.
По-третє, вимагати виборів до Верховної Ради одразу ж після президентських. Верховна Рада має бути обрана за відкритими партійними списками. Провести реформу судочинства, місцевого самоврядування для зменшення кількості репресивного апарату. Ніякі зойки про загрозу федералізації, розколу та дестабілізації від «учорашніх» не слід брати до уваги. Лише сильне місцеве самоврядування зможе гарантувати, що більше ніколи одна людина не зможе сконцентрувати стільки влади у своїх руках. Люди не просто проти призначення губернатором якогось нового Сала, люди в принципі проти призначення когось головним в області внаслідок кулуарних домовленостей і хабарів.
Перед Майданом, перед живими героями, яких Бог вберіг від куль, перед усіма активними та відповідальними людьми зараз стоїть непростий вибір: або стати справжнім суб’єктом політичного життя, відкинувши зайву скромність разом із риторикою про «позапартійність», або приготуватися до ролі політичного трампліну для «балакаючих голів» – вічних демократів-опозиціонерів. Залишитися поза політикою не вдасться і не потрібно. Та й пізно вже. А для цього треба вимагати від ще вчора опозиційних політиків взяти на себе публічні зобов’язання сформувати відкриті списки на всіх наступних виборах усіх рівнів. А також перетворити свої закриті акціонерні товариства (які в мініатюрі повторюють державну, «по-дебільному» придуману схему) на справжні політичні партії із виборами партійного керівництва на місцях. В іншому разі повториться ганебна практика кулуарних домовленостей та передачі партійних осередків місцевому бізнесу на правах оренди. В сучасній ситуації, коли немає реальної можливості змінити виборче законодавство через брак часу і політичної волі «вчорашніх», це єдиний спосіб допустити до активної участі у майбутніх виборах справжні гідних людей. Вчорашні, ідіть геть!
Автор: Теодор Спітюк
