«Дітвак із сонцем у кишені»
Жовтень…
Час, коли природа вишиває барвистими кольорами засмучену зелень дерев… Шурхіт
опалого листя… Павутинки «бабиного літа» в повітрі… Мабуть, недаремно 105 років
тому поет Богдан-Ігор Антонич обрав цю чарівну пору року, щоби прийти на світ і
прожити в ньому лише 27 років.
Не
кожна особистість може залишити глибоку борозну у серці. Але Антоничу це
вдалося. Мабуть, мало знайдеться людей, які залишаться байдужими до його творчості
і долі.
Чим
так вражає постать Антонича? Перш за все, усвідомленням того, що він так рано
залишив світ, що не встиг намилуватися сонцем, яке так часто згадував у своїх
поезіях. «Бути вічно юним, вічно
молодим!» – лунає у «Пісні про вічну молодість». Так, поет залишився для усіх
вічно молодим. «Дітвак із сонцем у кишені».
Не
менше дивує і заворожує творчість Богдана-Ігоря Антонича. Скільки фантазії,
скільки світла несуть у собі його вірші! Кожен із читачів може черпнути собі
для душі якийсь рядок. Тут знайдеться щось і для найменших, адже яскраві образи
сонця, трав, а також лісових звірят не можуть залишити байдужими діток.
Закохана молодь, підлітки, які знаходяться в пошуку істини, зрілі люди – усі
здатні знайти відображення своїх сокровенних думок у поезіях Антонича.
У
минулі десятиріччя поет був незаслужено забутий. І даремно. Його поезія
актуальна за будь-яких обставин.
Приємним
для мене був той факт, що в одній з мистецьких крамничок Львова продаються
футболки з цитатами Антонича. Щойно дізнавшись про це, я поїхала у Львів і
придбала собі таку. Із задоволенням її носитиму.
А
сумний той факт, що у Львові досі нема пам’ятника поетові. І це попри те, що у
2009 році був конкурс на кращий проект.
Багато
музичних гуртів надихнулося поезіями Антонича і написало музику до них.
Ритмічну і не дуже, похмуру і веселу – залежно від настрою вірша. І майже
завжди… зелену. Так, цей колір – один з головних героїв поезій Антонича: «Тече
весна, й бадьорі сажотруси, мов щиглі, на дахах, і мла зелена…» звучить у вірші
«Весна». «… і піль коловорот зелений довкола сонця закружляв…» – це вже цитата
з поезії «Село». Зелень і сонце, лисиці, коні, леви… Розмови з Богом, роздуми
про життя і смерть… Такий весь Антонич… Він зібрався від’їхати в «дім за
зорею», бо був «тут… тільки принагідним гостем». І здійснив свій від’їзд…
А нам залишив лійки фіялок, росу на сивих квітах і слова, що пахнуть житом, сіном, сонячними днями… І пам’ять про себе.
Ірина Гирило-Пилявка
