«Дітвак із сонцем у кишені»

Жовтень… Час, коли природа вишиває барвистими кольорами засмучену зелень дерев… Шурхіт опалого листя… Павутинки «бабиного літа» в повітрі… Мабуть, недаремно 105 років тому поет Богдан-Ігор Антонич обрав цю чарівну пору року, щоби прийти на світ і прожити в ньому лише 27 років.

Не кожна особистість може залишити глибоку борозну у серці. Але Антоничу це вдалося. Мабуть, мало знайдеться людей, які залишаться байдужими до його творчості і долі.

Чим так вражає постать Антонича? Перш за все, усвідомленням того, що він так рано залишив світ, що не встиг намилуватися сонцем, яке так часто згадував у своїх поезіях.  «Бути вічно юним, вічно молодим!» – лунає у «Пісні про вічну молодість». Так, поет залишився для усіх вічно молодим. «Дітвак із сонцем у кишені».

Не менше дивує і заворожує творчість Богдана-Ігоря Антонича. Скільки фантазії, скільки світла несуть у собі його вірші! Кожен із читачів може черпнути собі для душі якийсь рядок. Тут знайдеться щось і для найменших, адже яскраві образи сонця, трав, а також лісових звірят не можуть залишити байдужими діток. Закохана молодь, підлітки, які знаходяться в пошуку істини, зрілі люди – усі здатні знайти відображення своїх сокровенних думок у поезіях Антонича.

У минулі десятиріччя поет був незаслужено забутий. І даремно. Його поезія актуальна за будь-яких обставин. 

Приємним для мене був той факт, що в одній з мистецьких крамничок Львова продаються футболки з цитатами Антонича. Щойно дізнавшись про це, я поїхала у Львів і придбала собі таку. Із задоволенням її носитиму.

А сумний той факт, що у Львові досі нема пам’ятника поетові. І це попри те, що у 2009 році був конкурс на кращий проект.

Багато музичних гуртів надихнулося поезіями Антонича і написало музику до них. Ритмічну і не дуже, похмуру і веселу – залежно від настрою вірша. І майже завжди… зелену. Так, цей колір – один з головних героїв поезій Антонича: «Тече весна, й бадьорі сажотруси, мов щиглі, на дахах, і мла зелена…» звучить у вірші «Весна». «… і піль коловорот зелений довкола сонця закружляв…» – це вже цитата з поезії «Село». Зелень і сонце, лисиці, коні, леви… Розмови з Богом, роздуми про життя і смерть… Такий весь Антонич… Він зібрався від’їхати в «дім за зорею», бо був «тут… тільки принагідним гостем». І здійснив свій від’їзд…

 А нам залишив лійки фіялок, росу на сивих квітах і слова, що пахнуть житом, сіном, сонячними днями… І пам’ять про себе.

Ірина Гирило-Пилявка