Новини Золочівщини
Коли приходить муза
Admin
Кожна людина по-своєму неповторна. Вона приходить у цей світ, щоб творити своє життя, знайти себе: хтось здібний до музики, образотворчого мистецтва, художньої праці, хтось до математики, а хтось пише вірші, оповідання.
Ірина Болюбаш, учениця 11 класу Ремезівцівського НВК, пише вірші з 9 років. Перша поезія – «Рідна мова – Божий дар». Пробудились творчі рядки самі собою, спонтанно і так само з’явились на папері.
Зовсім юна поетеса багато пише. Вірші немов самі народжуються з її схвильованої душі.
Поезія надихає Ірину на приємні думки, спогади. Найчастіше муза приходить до неї тоді, коли є настрій, чи слухає гарну музику, або прочитає цікаву книгу. В основному пише для себе, для своєї душі. Найбільше любить писати про природу, а також про свій край, село, про рідну українську мову.
Відчуває постійну підтримку від вчителя української мови та літератури Зоряни Лісової, яка не лише спрямовує дівчину у її творчих починаннях, а й підтримує, допомагає, є її другом і порадником.
Займає призові місця у районних і обласних конкурсах авторської поезії і творчих робіт. Серед досягнень Іринки – І місце у районному конкурсі ім. Б. Грінченка; I місце у районному мовно-літературному конкурсі ім. Тараса Шевченка; участь у обласному мовно-літературному конкурсі ім. Тараса Шевченка; II місце у конкурсі авторських віршів, присвячених творчості Г. Сковороди, Л. Костенко, Лесі Українки; I місце у районному фестивалі-конкурсі «І слово, і пісня, матусю, тобі!» у номінації «Поезія»; II місце у II етапі Міжнародного мовно-літературного конкурсу ім. Тараса Шевченка.
Дорога Іринко, щиро зичимо тобі творчих досягнень, злетів та здійснення мрій. Живи, радій життю і вір у мрію...
Ірина БОЛЮБАШ, учениця 11 класу Ремезівцівського НВК
Ірина Болюбаш, учениця 11 класу Ремезівцівського НВК, пише вірші з 9 років. Перша поезія – «Рідна мова – Божий дар». Пробудились творчі рядки самі собою, спонтанно і так само з’явились на папері.
Зовсім юна поетеса багато пише. Вірші немов самі народжуються з її схвильованої душі.
Поезія надихає Ірину на приємні думки, спогади. Найчастіше муза приходить до неї тоді, коли є настрій, чи слухає гарну музику, або прочитає цікаву книгу. В основному пише для себе, для своєї душі. Найбільше любить писати про природу, а також про свій край, село, про рідну українську мову.
Відчуває постійну підтримку від вчителя української мови та літератури Зоряни Лісової, яка не лише спрямовує дівчину у її творчих починаннях, а й підтримує, допомагає, є її другом і порадником.
Займає призові місця у районних і обласних конкурсах авторської поезії і творчих робіт. Серед досягнень Іринки – І місце у районному конкурсі ім. Б. Грінченка; I місце у районному мовно-літературному конкурсі ім. Тараса Шевченка; участь у обласному мовно-літературному конкурсі ім. Тараса Шевченка; II місце у конкурсі авторських віршів, присвячених творчості Г. Сковороди, Л. Костенко, Лесі Українки; I місце у районному фестивалі-конкурсі «І слово, і пісня, матусю, тобі!» у номінації «Поезія»; II місце у II етапі Міжнародного мовно-літературного конкурсу ім. Тараса Шевченка.
Дорога Іринко, щиро зичимо тобі творчих досягнень, злетів та здійснення мрій. Живи, радій життю і вір у мрію...
БОРИС ГРІНЧЕНКО
Світили зорі над українським краєм,
Огні села позавмирали.
Пливли повільно темним небокраєм,
Одні одних насторожено питали:
Нема? Нема і, може, вже й не буде,
Не буде їх, відважних, відчайдушних.
Герої, – так казали люди.
А де вони у наших душах?
Можете сказати, що забули,
Бо пам’яті людській все не під силу,
А, може, їх там просто і не було,
Сховалось сонце за стару могилу.
Сховалась слава, спомин і подяка
За слово рідне, пісню колосків,
Стоїть над ними вічна мряка
Поміж старих, загублених хрестів.
Вкривались пилом заповіти,
Лежить забутий «Землякам…»
Що ж робите, невдячні діти?
Скажіть «велике дякую» батькам.
Отим батькам, які благословили,
Які створили затишну оселю,
І рідне слово в «Букварях» сповили
Та збудували міцну скелю.
Подякуйте за те , що працювали,
Ба, навіть, більше, ніж жили.
За те, що вічність вартували,
І спати скоро не лягли.
Світили зорі над українським краєм,
Огні села позавмирали.
Пливли повільно темним небокраєм,
Одні одних насторожено питали:
Нема? Нема і, може, вже й не буде,
Не буде їх, відважних, відчайдушних.
Герої, – так казали люди.
А де вони у наших душах?
Можете сказати, що забули,
Бо пам’яті людській все не під силу,
А, може, їх там просто і не було,
Сховалось сонце за стару могилу.
Сховалась слава, спомин і подяка
За слово рідне, пісню колосків,
Стоїть над ними вічна мряка
Поміж старих, загублених хрестів.
Вкривались пилом заповіти,
Лежить забутий «Землякам…»
Що ж робите, невдячні діти?
Скажіть «велике дякую» батькам.
Отим батькам, які благословили,
Які створили затишну оселю,
І рідне слово в «Букварях» сповили
Та збудували міцну скелю.
Подякуйте за те , що працювали,
Ба, навіть, більше, ніж жили.
За те, що вічність вартували,
І спати скоро не лягли.
Ірина БОЛЮБАШ, учениця 11 класу Ремезівцівського НВК
