Їх життя було коротке, як постріл, і яскраве, як спалах зорі
Минулої суботи Золочівщина прощалась із своїми Героями –
Віталієм Бахурем та Ігорем Черняком.
Україно! Мамо! За які тяжкі провини падають в бою наші
соколи, наші воїни, наші однолітки? Хто і коли відповідатиме за наші жертви?
Віталій Бахур та Ігор Черняк свідомо йшли на війну за
Україну. Вони йшли боронити нашу землю від чужинців, що підступно і підло
намагаються розділити, роз‘єднати, поневолити нас. Та встають, піднімаються
супроти ворога-супостата багато тисяч волелюбних, свідомих воїнів, які у
жахливих умовах війни проявляють мужність і самовідданість. А часто ціною
власного життя відстоюють кожну п‘ядь української землі.
Жахливі, нестерпно болючі, невимовно скорботні 42 доби
минуло від тої трагічної ночі з 13 на 14 червня, коли терористи збили український
військово-транспортний літак «ІЛ-76», на борту якого було 9 членів екіпажу та
40 десантників, що летіли змінити українських воїнів в зоні антитерористичної
операції на Луганщині. Усі вони – українці, із різних куточків нашої держави:
Донеччини, Луганська, Дніпропетровщини, Харківщини, Запоріжжя, Одещини,
Львівщини.
Ніхто й ніколи не
зможе словами передати розпач тих безконечних днів трагічного чекання:
десантника, старшого лейтенанта Віталія Бахура поховали у рідному селі Зозулі
на Золочівщині 26 липня. До цього часу останки перебували на ідентифікації.
Останки загиблого військовослужбовця привезли у храм Святих
Володимира і Ольги села Зозулі напередодні увечері, де відслужили Панахиду. Її очолив
владика Венедикт.
Попрощатись із Героєм прийшли рідні, близькі, товариші по
службі, військові Навчального центру Національної гвардії України,
односельчани, учні шкіл, більше тисячі людей з різних куточків не лише
Золочівщини та Львівщини. Ті, хто знав Віталія, і взагалі незнайомі. Всі, хто
усвідомлює великий подвиг Людини, що загинула за наше з вами завтра.
Устелена квітами дорога до рідного храму, дорога, на яку
більше не ступить нога Віталія… Воістину останній дзвінок у стінах рідної
школи, на стіні якої віднедавна – меморіальна дошка із написом: «Тут навчався
Бахур Віталій Володимирович, 2 липня 1989 року народження. Загинув за Україну
14 червня 2014 року». Рветься у небо, ридає тужлива пісня «Плине кача»…
Крається серце від жалю, коли маленька донечка Вікторія притискає до серця
світлину рідного татка, який оберігатиме і опікуватиметься нею, але відтепер… з
Небес.
Цього ж дня у Радивилові похоронили Ігоря Черняка, який
загинув 18 липня у бою з терористами за місто Попасна, що на Луганщині. Ігор брав активну участь на Майдані у Києві
під час Революції гідності, вступив добровольцем у батальйон «Донбас».
Коли невідомі зайшли на сторінку Ігоря в соцмережах і
надіслали інформацію друзям про його смерть, хлопці вирішили, що мамі
повідомляти не будуть. Надіялись на неправдивість такого повідомлення. Однак,
вже через день командир розповів, що Ігор витягував з поля бою пораненого і у
цей момент обох накрило мінометним обстрілом…
Тіло загиблого привезли напередодні увечері у Радивилів
військові батальйону «Донбас».
Прощались з 33-річним Ігорем мама, рідні, близькі,
однокласники, друзі, сусіди, товариші по службі, військовослужбовці Рівненщини
та Львівщини, начальник та військові Навчального центру Національної гвардії
України, що дислокується у Золочеві, городяни…
Похоронили Віталія Бахура та Ігоря Черняка із військовими
почестями, під звуки Державного Гімну України у виконанні військового оркестру
та залпи автоматів.
Вічна пам'ять Героям і щирі співчуття безутішним родинам,
які у невимовній скорботі, бо втрати їхні безмірні. Суспільство зобов‘язане
вшанувати своїх захисників, увіковічнити їх пам‘ять, підтримати і допомогти
родинам.
Ірина ДОМАРЕЦЬКА
