«Я дуже люблю Україну»
Минуло сто днів діяльності тимчасового уряду, на плечі якого лягло взяття під державний контроль розвитку подій в Україні, виконання основних вимог, висунутих Майданом, врегулювання збройного протистояння у східних та південно-східних областях, забезпечення проведення виборів Президента України.
Вже маємо нового, всенародно обраного Президента, якому залишилося пройти інавгурацію і негайно приступити до своїх прямих обов’язків:
гаранта дотримання Конституції України, захист територіальної цілісності України, захист прав та свобод громадян України;
головнокомандуючого Збройними силами України, котрий забезпечить негайне і професійне розв’язання збройного протистояння на Сході України. Це протистояння триває вже третій місяць. Ллється кров, гинуть люди (як солдати, так і мирні жителі), продовжується розгул бандитизму та терору. Життя в цих областях давно вже стало неможливим для людей. Тому потягнулися до більш спокійних, мирних областей України біженці.
Доля України стала найважливішою турботою всіх і кожного. «Майдан» назавжди закарбувався у нашій свідомості, як символ нескореності, єдності, пробудження, гідності й героїзму. Майдан увійде в новітню історію України, як зима, що змінила нас. А чи насправді змінила? І наскільки змінила? Чи залишиться Майдан у пам‘яті поколінь просто як історична подія, що сколихнула увесь світ? Чи стане керівництвом до дії, як подвиг герої в Крут, як повстання гайдамак, як незламна воля і залізний козацький дух? Ми маємо не лише вічно пам’ятати полеглих героїв Небесної Сотні, віддавати шану людям, які мерзли на майданах у Києві та інших містах, щоб здолати «режим», військовим, які присягали на вірність Україні і у скруту та небезпеку для життя залишаються їй вірними, простим українцям (як в Україні, так і за кордоном), котрі, як можуть, долучаються до останніх подій, допомагають армії, рятують і приймають біженців з Криму та сходу. Ми мусимо діяти, кожної миті активно наближати перемогу миру і злагоди в Україні.
Байдужих немає. Правда, ми ще й нині не усвідомили, що лише від нас, українців залежить наше майбутнє, майбутнє України, майбутнє наших дітей. Саме вони, маленькі й беззахисні, будуть творити майбутню Україну.
Неабияке зворушення викликав лист маленького українського патріота з італійського міста Неаполя – шестирічного Данилка. На конверті листа дитячим почерком, з розвернутою літерою «Я» червоним олівцем намальоване серце і написані теплі, щирі слова «Я ЛЮБЛЮ УКРАЇНУ». Підпис «ДАНЯ». Цей лист ми отримали від Зіновія Шеремети, який повертався в Україну і до нього звернувся Данилко: «Дядечку, Ви їдете в Україну, у Золочів? Тоді візьміть, будь ласка, цього листа і передайте моїм бабусі і дідусеві. Я знаю, що у нас там війна. А я хочу, щоб був мир. Бо Я ДУЖЕ ЛЮБЛЮ УКРАЇНУ!» Пан Зіновій взяв листа і пообіцяв, що бабця і дідусь обов’язково отримають його.
Шановні бабуся і дідусь, які проживають у Золочеві на вулиці Львівській та є батьками Олі, мами Данилка, і тещею та тестем тата Юри із Запоріжжя. Ви можете отримати листа від вашого онука Данилка з Неаполя у редакції газети «Наша українська справа».
Юрій Хоміцький
