Справ багато, а серце – одне...

23 травня 2014 року у каплиці Благовіщення Пресвятої Богородиці, що у музеї-заповіднику «Золочівський замок», відбулась поминальна служба пам’яті Героя України, директора Львівської галереї мистецтв, Почесного громадянина міста Золочева – Бориса Григоровича Возницького, котрий трагічно загинув два роки тому. У поминальній службі взяли участь заступник голови Золочівської райдержадміністрації Роман Сухецький, міський голова міста Золочева Ігор Гриньків, працівники музею-заповідника, городяни.

Лауреат Шевченківської премії, заслужений працівник культури України і Польщі, лауреат премії імені Я. Кохановського, президент Українського національного Комітету Міжнародної Ради музеїв… Список його нагород та відзнак можна продовжувати та продовжувати. Він одинаково спілкувався з Президентами України та простими пересічними людьми – невтомний трудівник і великий будівничий України.

Яким Ви пам’ятаєте Возницького? – запитала у нашого міського голови Ігоря Гриньківа.

– Я знав про нього давно, але ми близько познайомилися у 2002 році, коли за дорученням тодішнього народного депутата України Петра Писарчука обговорювали невідкладні потреби у реставрації будівель Золочівського замку. Ще тоді мене вразила його надзвичайна скромність і фанатичне бажання якомога більше зробити практичних дій для збереження наших унікальних пам’яток місцевого та національного значення.

Як людина діла, він не терпів бюрократів. Часом на нарадах в обласній адміністрації, з приводу реставрації того чи іншого об’єкта, він вступав у жорстку дискусію з представниками проектних організацій, чиновниками різних рівнів. Казав мені, що вони хочуть всі гроші стратити на проекти, а будівлі тим часом руйнуються. Через те проекти відставали в часі від його думок, а ще більше від конкретних справ.

Пригадую, коли ми за дорученням П. Писарчука будували дерев’яний пішохідний міст у замок, автор цього проекту, заслужений архітектор України Ганна Новаківська, усно скаржилася Возницькому, що будівельники одну деталь цього моста заокруглили, а по проекту вона має бути квадратною. На це Возницький їй відповів: «Ганно Максимівно, але ж подивіться, з якою любов’ю вони це зробили», і конфлікт був вичерпаний.

Часом у мене складалось враження, що плануючи кожну нову справу, він вже чітко бачив кінцевий результат, розпочинав роботу не маючи на це коштів, а на шляху до своєї мети, завдяки своїй наполегливості, знаходив все необхідне.

Прикладом цього є будівництво джерельного комплексу «Христос і Самарянка» у підніжжі Золочівського замку. Борис Григорович зателефонував до мене і повідомив, що нам потрібно терміново зустрітися і він вже чекає мене разом із архітектором В. Камінщиком в приміщенні Равеліну. «Ігоре, Василь намалював ескізний проект, я маю дві скульптури, ми разом маємо виконати будівельні роботи, чи ви погодитесь нам допомогти? Я вже розмовляв з Петром Писарчуком, він підтримає фінансово», – сказав Борис Григорович. І відразу задав наступне питання: «А звідки ми будемо брати камінь?». Ми прийняли рішення, що камінь возитимемо з Надвірної, бо там є кар’єр, що належав одному з народних депутатів. «Ви переконайте його, Ігоре, щоб безкоштовно відпустив нам камінь для потреб замку», – казав Возницький, підписуючи листа-прохання, «Бо у випадку відмови, буду просити Ющенка, щоб вплинув на нього». З ініціативи саме Возницького нам вдалося впорядкувати джерело у підніжжі замку, а як ця місцина виглядала багато років до того, ми всі пам’ятаємо. Власне з огляду на це розумію, що у нашому повсякденному житті так бракує таких людей, як Возницький, котрі своєю вірою та ініціативою об’єднують здається різних людей для досягнення загального добра.

Коли разом із Володимиром Новосадом ми перевезли та встановили у підніжжі замку великі брили каменю, Возницький був дуже вражений і в подальшому, жартома, називав мене людиною, що поклоняється каменям.

Пригадую, як часто бачив його з лопатою в руках на бастіонах замку, на площі біля замку, де планується відновити італійський парк. Його скрізь було багато. Він вміло керував Львівською галереєю мистецтв, у структурі якої є не лише Золочівський замок. Поміж тим проводив окремі екскурсії, відвідував Європейські та світові музеї, брав участь як відомий та визнаний фахівець у професійних заходах. Його постать щоразу я шукаю очима, коли завершуючи загальноміську Хресну дорогу, підходимо до каплиці біля замку – за життя він завжди знаходив час бути у Золочеві в цей день.

Якось святкуючи свій день народження, він ділився планами на майбутнє з Петром Писарчуком, котрий як і я прикипів до нього всім серцем. «Борисе Григоровичу, трохи завантажуйте тих молодших, ви маєте вже поважний вік», – сказав Писарчук. На що Возницький відповів: «Треба спішити, справ дуже багато, і хочеться все зробити».

Того трагічного дня, 23 травня 2012 року, Возницький знову спішив до Золочева, бо справ багато, а серце – одне…

На стіні мого робочого кабінету є дорога мені світлина, де я з Возницьким розпочинаємо будівництво нинішнього мистецького салону «Вернісаж». У моїй передвиборчій кампанії на посаду міського голови міста Золочева Возницький публічно підтримував мене в надії на те, що я зможу багато корисного зробити для міста. Він казав: «Ми з Ігорем – однодумці». Ця світлина дуже мотивує мене до праці.

Сьогодні його немає з нами, але світла пам'ять про нього житиме в наших серцях. Він – правдивий Герой України, а герої, як відомо, не вмирають!

Наталія ГУРСЬКА