Лоза б'є...
Весняне сонечко тихо опускається за горизонт. Лиш вечорові промені не хочуть прощатись. Мимоволі повертаюсь у минуле. На стежині дитинства, припорошеній забуттям, зеленіють галузки дитячого щастя.. Біле крило спогаду торкає їх. І раптом усе навколо вкривається пишним диво-цвітом, що оживає єдиним словом – Великдень.
Ось дитинство прийшло до сповіді, б‘є поклони і молиться. У вечірньому промені воскресає Вербна неділя. Святкова літургія, а потім: «Лоза б‘є, не я б‘ю…»
… Святково одягнений тато, своєю усмішкою і широкими плечима ніби розтискує вузькі хатні одвірки.
– Ану, мамо, віддайте мені того шибеника. Людські діти в церкві лозу святять, а він з бузьками по болоті ходить. Щоб тебе ті бузьки не вкрали, а ми з тебе толк мали, – звертається вже тато до мого молодшого брата.
Міцна татова рука таки виводить непоштивого сина з-за бабциної спини, і трійця вербових прутиків хрестить його по ногах: «Не я б‘ю, лоза б‘є, не заб‘є. За тиждень – Великдень!» а далі сипляться перли того святкового дня.
Хрещу тебе , сину, лозою,
Аби не знався з бідою.
Б‘ю тебе, хлопче,
Лозовим цвітом,
Абись тримався хати
І не блудив світом,
Хрещу тя, ледащо,
Великоднім зіллям,
Щоби нас потішив
Колись весіллям.
З останніми словами татова постать якось дивно змінюється, стає ніби меншою. Лоза ще раз благословить братові рамена. І тепер вже мама тихо мовить:
– Хрещу тебе лозою на Великодні свята, щоб мав пошану мами й тата.
…Великодня перлина на стежині дитинства спалахнула сяйвом. Одним помахом білого крила спомину я повертаюсь назад. Сонечко вже зовсім заховалось. На небі появляються перші зорі. І я знову поринаю тепер уже у світ сподівань. Завтра знову Вербна неділя. І все буде знову, як з року в рік. А там – Великдень. А там?..
