Новини Золочівщини, Укрaїнa
Галичани – найбільш ритуальна субкультура з усіх, що коли-небудь існували
Gazeta
Індуси, ацтеки, полінезійці нервово курять в сторонці, коли мова заходить про мешканців Тернопільщини, Франківщини та Львівщини. Безліч дрібних і не дуже забобонів, звичаїв, порядків, почерговостей, укладів, навіть законів переслідують галичанина усе життя і, зрештою, стають його частиною.
Старий рік для автохтонного галичанина завершується не 31 грудня, а жнивами і городніми роботами.
Копання бараболь – культурно та емоційно подія світового масштабу, повірте, не менша за бразильські карнавали, баварські октоберфести чи паломницькі хаджі.
До цієї події готуються заздалегідь , латаючи мішки, любовно перескладуючи ґралі та перераховуючи потенційних копальщиків і збиральщиків. Напруга зростає ближче до середини серпня і під вересень атмосфера у галицькому селі стає схожа на нервове заціпенніня у салуні Дикого Заходу, коли всі схопились за свої кольти і чекають першого пострілу.
І постріл лунає. Усереднена «цьотка Галька» виходить з відром і рискалем на город, шифруючись, ніби просто щоб накопати пів-відра собі до борщу, але примружені підозріло-оцінюючі погляди сусідів через паркан миттєво січуть ситуацію і все вибухає.
«Галька вже копає, а ми ше нє!!!!!»
В старих і малих починає нестерпно пекти в сраці і ціла армада висипає на городи, з відрами, рискалями і мішками.
Джек Лондон описував у своїх творах, як на Алясці картоплею лікували цингу, але на Галичині бараболя стає справжньою панацеєю. Вона лікує артрити, варикоз, гарячку, тиски і гіпертонічні кризи і нівелює геронтологію як явище. Старі і немічні встають з ліжок і шкандибають з відром на город, шоб підзбирувати, бо не пасує лежати і вмирати, коли всі на городі.
В першу годину копання чітко розподіляються всі ролі – хто, шо і як. Терміново набираються на мобільний всі сини та дочки в місті, котрі покидають свої ноутбуки і офісні роботи та линуть в село, реалізовуючи свої ще в дитинстві намертво привиті комплекси вини перед батьками. Ніби за покликом професійного гіпнотизера, котрий дає умовний знак.
Walking Dead.
Тільки коли все викопане, посортоване, зсипане і накрите – буремна галицька душа вспокоюється ніби після катарсису і вертається до буденних справ.
І вже коли пограбані бадилля горять на городах, пускаючи красивезні вертикальні стовпи диму у небо, як ритуальні вогнища племен сіу та команчів – стає невимовно легко. Галичанин стоїть, спершись на граблі, і дивиться на той дим. Бо в тому димі повністю згорів він минулорічний і тепер обновився як немовлятко. А в його очах, як на інформаційних табло Термінатора пролітають цифри тільки йому зрозумілої статистики – ціна на бараболю цього року, кількість викопаних мішків, кількість зламаних держаків і днів, виграних в сусідів в змаганні за фінал.
Рік закінчився, дякувати Богу.
Старий рік для автохтонного галичанина завершується не 31 грудня, а жнивами і городніми роботами.
Копання бараболь – культурно та емоційно подія світового масштабу, повірте, не менша за бразильські карнавали, баварські октоберфести чи паломницькі хаджі.
До цієї події готуються заздалегідь , латаючи мішки, любовно перескладуючи ґралі та перераховуючи потенційних копальщиків і збиральщиків. Напруга зростає ближче до середини серпня і під вересень атмосфера у галицькому селі стає схожа на нервове заціпенніня у салуні Дикого Заходу, коли всі схопились за свої кольти і чекають першого пострілу.
І постріл лунає. Усереднена «цьотка Галька» виходить з відром і рискалем на город, шифруючись, ніби просто щоб накопати пів-відра собі до борщу, але примружені підозріло-оцінюючі погляди сусідів через паркан миттєво січуть ситуацію і все вибухає.
«Галька вже копає, а ми ше нє!!!!!»
В старих і малих починає нестерпно пекти в сраці і ціла армада висипає на городи, з відрами, рискалями і мішками.
Джек Лондон описував у своїх творах, як на Алясці картоплею лікували цингу, але на Галичині бараболя стає справжньою панацеєю. Вона лікує артрити, варикоз, гарячку, тиски і гіпертонічні кризи і нівелює геронтологію як явище. Старі і немічні встають з ліжок і шкандибають з відром на город, шоб підзбирувати, бо не пасує лежати і вмирати, коли всі на городі.
В першу годину копання чітко розподіляються всі ролі – хто, шо і як. Терміново набираються на мобільний всі сини та дочки в місті, котрі покидають свої ноутбуки і офісні роботи та линуть в село, реалізовуючи свої ще в дитинстві намертво привиті комплекси вини перед батьками. Ніби за покликом професійного гіпнотизера, котрий дає умовний знак.
Walking Dead.
Тільки коли все викопане, посортоване, зсипане і накрите – буремна галицька душа вспокоюється ніби після катарсису і вертається до буденних справ.
І вже коли пограбані бадилля горять на городах, пускаючи красивезні вертикальні стовпи диму у небо, як ритуальні вогнища племен сіу та команчів – стає невимовно легко. Галичанин стоїть, спершись на граблі, і дивиться на той дим. Бо в тому димі повністю згорів він минулорічний і тепер обновився як немовлятко. А в його очах, як на інформаційних табло Термінатора пролітають цифри тільки йому зрозумілої статистики – ціна на бараболю цього року, кількість викопаних мішків, кількість зламаних держаків і днів, виграних в сусідів в змаганні за фінал.
Рік закінчився, дякувати Богу.
Володимир ГЕВКО
