ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! ДАЙ, БОЖЕ, ДОБРИЙ ВЕЧІР!

Зимовий вечір догорає, на засніжену землю опускаються сутінки. Чиїсь спізнілі кроки по дорозі, іржання коней, хриплий гавкіт собаки. Рип намерзлих дверей. До світлиці повагом входить господар. У руках – в’язанка сіна і сніп пшениці. Тільки не звичайний сніп, а дідух – символ хліборобської душі українця. Тому то й місце для нього на покутті, під образами.

Крізь замерзлі вікна – маленькі уста, сплющені носики і зірки-оченята... «Мамо! Вже зійшла зірка на небо!». І знов же не звичайна зірка, що кожної ночі світить, а Святвечірня – початок великої таїни. І починається дійство. Білим обрусом стіл застеляють, калачі кладуть, свічку ставлять. На столі – кутя, маком і медом приправлена. Першу ложку господар підкидає до стелі, щоб добрий медозбір був. Господиня ж не забуває ніколи і завжди залишає на столі трохи куті для покійників. Вони і відвідують  своїх рідних у пізню годину, коли сон примкне їхні стомлені очі, хоч би й на хвилинку. А на справжній сон немає сьогодні часу. Ось ідуть колядники із звіздою, шопкою... «Радуйтеся всі люди!..» «Радуйтеся...», – гримлять парубоцькі груди. І так всю ніч. Аж у досвітню пору загомонить великий дзвін на церковній дзвіниці. Під ударом важкого залізного серця здригається важкий метал, оживає і голосить цілому світові радісну новину – Син Божий народився. Христос рождається! Славімо Його!