Із київського Майдану

nus.in.ua, 15 лютого 2014, 03:59
0
293
Роздрукувати
Із київського Майдану

Український Майдан. Чим він є сьогодні, вже зараз? Чим обернеться Майдан для нашого народу завтра? А у більш віддаленому майбутньому? Як сприймає наш Майдан світ? Ці питання неабияк хвилюють уми і душі українців. Маса публікацій, повідомлень і відгуків у різноманітних засобах інформації – від надриву, що перехоплює подих, аж до холодних аналітичних викладів. Пишуть всі, пишуть різне…

А як виглядає Майдан в українській столиці? Які вони, люди, що стоять на Майдані? Що думають вони про ті процеси, які відбуваються в Україні і у світі? Як оцінюють опозиційних лідерів і українську перспективу?

Про все це можна дізнатися і спробувати зрозуміти, тільки самому побувавши на київському Майдані, поспілкувавшись з учасниками київських подій, вдихнувши на повні груди запах диму, гріючись біля бочок на Грушевського, глянувши в очі «беркутівця» тоді, коли «беркутівець» дивиться тобі в очі – і обидва ви розумієте, що у вас немає дороги назад. А ще треба конче поспілкуватися з молодими, ще зовсім юними, сімнадцятирічними-двадцятирічними хлопцями і дівчатами, україномовними і російськомовними, яким байдужа доля Януковича, а заодно і доля всіх опозиційних лідерів. Вони і в політиці не дуже розуміються, але вони поважають і люблять свою батьківщину Україну і хочуть гідного людини життя у рідній державі. Вони не політики, але вони патріоти, лицарі ідей, які душею, а може на рівні генетичного коду відчувають, хто свій, а хто чужий, за ким можна йти в вогонь і в воду, а хто прийшов на Майдан попіаритись, аби забезпечити собі політичне майбутнє.

Майдан – це явище настільки широке і глибоке, що осмислювати його ми будемо і повинні ще довго. І головне тут – не сфальшивити, бо ті, хто сьогодні за велінням серця стоять на київських Майданах, фальші не прощають!

Зрозуміло, що два дні і дві ночі  на Майданах – це дуже мало часу, щоб зрозуміти і осягнути весь драматизм (аби не трагізм) отих кількох місяців нашої новітньої історії. Та все ж краще один раз самому побачити і почути, аніж подивитися сотню телевізійних передач.

Скажу, що на Майдані є все те, що є в українському суспільстві. Але все це в особливому концентрованому вимірі, коли всіх і все видно зразу. Видно високий героїзм і готовність до самопожертви, і видно пристосуванство і бажання заробити на майдані політичний авторитет. Є на Майдані свої солдати і є командири, є чиновники майдану – «офісний планктон», є інтендатська служба. Майдан неоднорідний ні за національними ознаками, ні за мовними, ні за соціальним статусом учасників. Неоднаковий Майдан ні в часовому, ні в територіальному вимірах. І бачення перспективи розвитку у майданівців теж різне.

Золочівський намет розташований на майдані Незалежності навпроти стелли (чи не на тому самому місці, де в ніч на 30 листопада відбувся силовий розгін студентів-мітингувальників). Нагадаю, що молодь, студенти тоді протестували проти непідписання Президентом України Віктором Януковичем на Вільнюському саміті держав-членів Євросоюзу договору про асоціацію України і Євросоюзу.

Зібрання-протест тоді ще були мирними. Тоді ще мало хто міг передбачити весь драматизм подальшого розвитку подій. Силовий розгін спричинився до безкомпромісного протистояння. А далі ми всі пам’ятаємо спроби силової зачистки майдану, що стали тим моментом, коли обурення громадян перейшло всі межі і на Майдан вийшли сотні тисяч українців. Політики, які до цього досить мляво спостерігали за розвитком подій, стрепенулися і спробували опанувати протестними настроями і очолити акції народної непокори. І тоді Майдан, якось так непомітно, почав перетворюватися на мистецький Майдан. Руслана співала і танцювала, учасники протестів сигналили їй своїми ліхтариками. Лідери опозиції зі сцени Майдану виголошували полум’яні промови із погрозами та вимогами до чинної влади і самого Президента Януковича. Вимоги і погрози ставали дедалі страшнішими. Народ, в тому числі й кияни, чим раз більше і активніше виходив на акції протесту. Люди, прості люди на Майдані  були готові до рішучих дій, до битви за світлі ідеї справжньої української незалежності. Водночас найбільш рішучі, активні і мислячі протестувальники з подивом і гіркотою спостерігали, що діалог лідерів опозиції, влади і Президента все більше стає подібним на відомий діалог казкових мишенят із котом Леопольдом. Коли одні вимагають: «Леопольд, виходь! Виходь, підлий боягуз.» Інші ж поблажливо посміхаються і закликають: «Хлопці, давайте жити дружно!» Внаслідок такого розвитку перемовин, стихійні лідери Майдану, та й самі протестувальники, стали помічати безпосередню загрозу тихого «зливу» Майдану. Тобто Майдан можна було заспівати-затанцювати-заговорити. За спинами трьох лідерів опозиції Яценюка, Кличка і Тягнибока стояв двохсот чи трьохсот тисячний Майдан, стояли люди, які готові були йти на бій до повної перемоги. Коли лідери опозиції після публічних зустрічей із Президентом, приходили на Майдан для звіту і розповідали скільки годин, хвилин і секунд дали Януковичу для того, щоб він прийняв рішення про негайну відставку, – Майдан зустрічав їх свистом і обуреним, грізним, загрозливим гомоном.

Майдан відчув свою силу і вимагав рішучих дій. Напевне такої потужної, організованої, озброєної єдиною ідеєю сили не мав ні Президент В. Ющенко у 2004 році, ні жоден інший лідер в жодній іншій державі світу. Це була сила, яка в той  історичний момент була здатна  змести на своєму шляху всі перешкоди. Печально, але жоден із трійки лідерів опозиції не захотів, чи не зміг взяти на себе всієї повноти відповідальності і стати на чолі повсталого народу. Знову вічна проблема провідної верстви і єдиного національного Провідника… Здавалося б, ще трохи і Майдан, так нічого не добившись, розійдеться…

Та люди, прості бійці Майдану, в черговий раз порятували честь і гідність України. Коли, вже здавалося, нема перспективи, коли, здавалося, і сама ідея Майдану посоромлена і залишається лише мирно чи не мирно роз’їхатись по домівках, тоді стихійно, дійсно із глибини українського національного духу виник «Майдан на Грушевського».

Не треба бути ханжою, бо небезпечно замовчувати правду, бо цю правду і так рознесли по всій Україні сотні тисяч мітингувальників, які були і зараз ще є в Києві. Лозунг, чи гасло, називайте як хочете, повстанців, які стоять на «Майдані на Грушевського» такий: «Тут стоять не базіки, а справжні чоловіки». І на жодному іншому Майдані, тільки на Грушевського, не чули справжнього свисту кулі, яка не твоя. Бо свисту своєї не почуєш. Як не почули її Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. До них не їздять лідери опозиції, бо їм немає чого сказати справжнім чоловікам. Вони не вірять владі. Не надіються й на Європу, ні на Росію. У них Україна – в серці і вони розуміють, що їхня боротьба ще попереду.

«На Грушевського» чоловіки тривожно насторожені! Відчувається їхня впевненість у справедливості української справи, чесність і мужність. Вони неохоче йдуть на контакт, вони недовірливі, бо пам’ятають нанесені їм образи, коли від них всі намагалися відхреститися і ту неправдиву перекручену інформацію, яку рознесли Україною і цілим світом ЗМІ. Їхні погляди пронизують наскрізь… З ними можна бути тільки чесним, або не бути ніяк. Стоять там чоловіки зі всіх регіонів України. Із Івано-Франківщини і Львівщини, із Волині та Київщини, із Харківщини й Луганщини. Повірте, я не відчув себе достойним їсти з одного казана, чи грітися біля бочки разом з ними, бо я не був тоді з ними, коли над їхніми головами свистіли кулі. Але вони великодушні і, що важливо, їхніми устами говорить вся Україна.

Ось що вони кажуть.

Вадим (Біла Церква): «Я служив у Золочеві 20 літ тому назад у в/ч 3007. Красивий город. Я українець і хочу жити в українській Україні, а не в якомусь інтернаціональному світі. Чи боюся? Ні, не боюся. Якщо боятися, то треба відмовитися від своєї мови, культури, традицій, національності. І сидіти вдома, і ставати «общечеловеком» без роду-племені. Тому і стою тут.»

Василь (Богородчани): «Єдина наша правда – це боротьба. Я залишив дома ґаздівство на жінку і дітей. Наші опозиціонери вже зараз не знають, що з нами робити. Ми їм ще потрібні, щоб сказати Януковичу, що за ними Майдан. Але вони нас і бояться. Чого вони такі страхополохи? Ми тільки хотіли допомогти відправити Януковича у відставку і розпустити Верховну Раду.»

Василь (Старий Самбір): «Трохи образливо, що Європа нас здала, не підтримала. А українці стільки раз рятували ту Європу і від монголів, і від татарів, і від большевиків. Та я сам вісім років гарую в Європі нелегалом. Вони б вже мали знати, що ми для них приятелі, а не Путін. А вони Путіна злякалися. Не шкодую ні каплі, що стою вже два місяці. Західні українці мають боротися за Україну в Києві, Донецьку, Харкові, Одесі, бо в Старому Самборі вона і так українська.»

Сергій (Лутугіно): «Не маю ненависті до «Беркуту». Але, якщо мене будуть бити чи намагатися вбити, то я знаю що маю робити. Ми не хочемо крові, ми не кровожадні, але хай Янукович і його чиновники (тут було вжите інше слово) думають про народ, а не грабують нас. Кому вірю? Своїм хлопцям. Тим, з ким воюємо пліч-о-пліч. Я ще не розмовляю по-українськи, але моя рідна мова – українська. І я не хочу в жоден союз, оновлений, чи не оновлений, і як би він не називався.»

Олег (Харків): «Нас дістали! На нашому харківському наметі, що на майдані Незалежності висить такий, великими буквами написаний лозунг «Поймите – вы нас задолбали!» У нас в Харкові «рулять» Гепа і Доба (Кернес – голова міста і Добкін голова ОДА). Ми зобов’язані перемогти, бо вже не сила терпіти знущання продажних ментів, хабарників-прокурорів. Про суди я вже мовчу. Знаю, що вже і на Львівщині така ж картина. Хабарництво, корупція, несправедливість, беззаконня. Вже і не розрізниш де мент, а де бандит. Все це людей діс-та-ло! Ось ми і повстали! Не від доброго життя. Нам нема куди вертатися. Вже краще боротися до кінця на наших барикадах, аніж бути замученими вдома. Ми не віримо Януковичу. В нього було достатньо часу, щоб навести в країні порядок. Попередники, може були і не кращі, але покращення не наступило, і ця влада мусить піти геть!».

Олександр (Харків): «Із самого початку незалежності України в Україні руйнували все українське. Нас жорстоко обманювали, брехали, а під шумок за безцінь приватизовували наші фабрики, заводи, пароходства. Всі наші гроші зараз в руках олігархів, фабрики-заводи в руках олігархів, українських банків нема. Чиновники просто знущаються з нас. Хіба це нормально, що чи не половина працездатного населення на заробітках в Росії, Європі чи ще десь дальше? Тим, хто прийде на зміну Януковичу, треба «зарубати собі на носі», що народ – це велика сила. Ну, подивіться, які ми екстремісти, які радикали? Ми нормальні люди і хочемо жити по-людськи.»

Іван (Львів): «Ми – непереможні! Навіть, якщо ми розійдемося з Майдану, то кожен з нас понесе додому в своєму серці ідею незалежності. Мільйон, а може більше українців пройшли через Майдан, і кожен поніс додому ідею незалежності, ідею побудови України в Україні. Хіба може бути інакше? Нас зрадила Європа. Прикро і боляче. Але хіба це вперше? Сите спокійне життя і російський газ для європейців виявилися важливішими, ніж доля великої європейської нації. Але ми не маємо права падати духом, не маємо права розчаровуватися. Мільйони людей пройшли через Майдан, і кожен з нас мусить в себе вдома, в рідному місті чи селі організувати свій маленький майдан. Не заради інтересів політичних партій чи політиків, які й самі настрашилися сили народного гніву, а заради України. Хай нас зараз не чує влада, хай нас настрашилися політики, але ми мусимо самоорганізуватися і не чекати милості із їхніх рук. Бо ні теперішня, ні майбутня влада не посміє знущатися над народом. Український Майдан засвідчив силу української ідеї. І Європа, яка від нас відмовилася, і Росія, яка хоче встановити над нами свій протекторат, мусять це пам’ятати. Але головне, щоб не забули того ми! І наш народ, заради якого ми тут готові стояти до перемоги.»

Такі ось думки і настрої панують на Майдані на Грушевського.

Дещо інші настрої на Євромайдані, чи політичному Майдані, як його називають, на майдані Незалежності. Основна тема розмов – це зрада Євросоюзу, зазіхання Росії і переговори, які опозиційні лідери ведуть із Президентом В. Януковичем. І події у Верховній Раді України. Простим людям незрозуміло, яку користь принесе Україні повернення до Конституції 2004 року, якщо Верховна Рада стане автоматично нелегітимною, а Президент залишиться легітимним. Та й далеко не всі депутати Верховної Ради, до якої фракції вони б не належали, хочуть повернення до партійних списків і депутатського рабства – імперативного мандату. Депутати, які пройшли по одномандатних округах, зі страхом згадують минулі вибори і розуміють, що навіть матеріально вони не подужають майбутніх виборів, тому ніхто добровільно на розпуск Верховної ради не піде. Майбутні Президенти (із тих, які мають хоч якісь шанси), хоча й прагнуть обмеження повноважень Януковича, але дуже не хотіли б в майбутньому обмежень своїх повноважень. Бо для чого ж тоді Президентом ставати?

Комуніст П. Симоненко пропонує взагалі скасувати посаду Президента, а саму Україну поділити на губернії чи автономні республіки, тобто зробити федерацією.

А. Яценюк хоче обмежити повноваження Президента до представницьких, а всю владу віддати Прем’єр-міністру, якого призначатиме колективно безвідповідальний парламент. Зразу видно, кажуть майданівці, що Президентом Арсеній бути не хоче, або боїться. І вся ця політична каша кипить, вирує, вариться в українському парламенті. Євромайдан не знає як діяти, Євромайдан чекає домовленостей. І над всіма цими процесами тяжіють фактори Заходу, Януковича і Росії. Заходу, на жаль, чим раз менше, Росії, на жаль, чим раз більше. Як поведе себе В. Янукович, як завжди, важко передбачити. Чи зрозуміє він свої помилки, чи зможе їх виправити? Хтозна. Хоча як людина, не як Президент, мав би зрозуміти, чому народ повстав.

Попасти на Майдан у Маріїнському парку мені не вдалося. Там порядок і дисципліна. Вхід і вихід тільки по пропусках і посвідченнях. Але поспілкуватися із антимайданівцями, як їх називають, вдалося за його межами. Як не дивно настрої простих людей на антимайдані нічим не відрізняються від настроїв простих людей на Майданах. Ті ж проблеми! Те ж незадоволення діями правоохоронних органів (міліція, суди, прокуратура), та ж корупція, і те ж хабарництво. Тут теж хочуть порядку. Різниця в тому, що ці люди вірять Януковичу і тяжіють більше до Росії. Вони у більшості своїй не хочуть розколу України, і не хочуть революції. Спілкуються спокійно і навіть ввічливо. Розмовляючи з ними, я в якийсь момент подумав: «Ось би і Путін «викинув» щось подібне до того, що сказали Барозо і Ван-Руперт, щоб і східні українці зрозуміли, що опертися в розбудові незалежної України можна тільки на власні сили. Тоді ні на Росію, ні на Захід  не потрібно було б надіятися чи просити допомоги.»

Справедливості ради скажу, що мені вдалося пройти на територію захоплених протестувальниками адміністративних будівель, як ось КМДА, Будинок профспілок чи Українського Дому. Але проникнути у святая святих – на поверхи і приміщення, які охороняються, я не зумів та й не дуже намагався. В основному там «працюють» молоді сімнадцятирічні-двадцятирічні хлопці і дівчата, які охоче підкоряються зверхникам зі свого середовища, а зверхники керовані цілком дорослими особами. Ця молодь – романтики. Ідеї незалежності вони сприйняли всім серцем і всією душею своєю, без сумнівів і роздумувань. Вони беззастережно готові на подвиг і, дай Боже, щоб гірке розчарування не отруїло їхні душі, або, не дай Боже, щоб тією їхньою юначою беззастережною готовністю до подвигу не скористалися якісь пройдисвіти, як це вже не раз бувало в історії нашого народу.

Окремо хотілося б сказати про рух «Правий сектор» і «Спільну справу». Але про це вже наступного разу.

Іван ГОНТАР

ТЕГИ: газета, №11, майдан, революція
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Читайте також

0 Коментарів
Увійдіть, щоб залишити коментар.

Залишаючи коментар, будь ласка, пам'ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, що безпосередньо чи опосередковано мають відношення до даної новини. Виявляйте також повагу та толерантність до своїх співрозмовників навіть у тому випадку, якщо Ви не поділяєте їхню думку. Ваша поведінка за умов свободи висловлювань та анонімності, наданих інтернетом, змінює не тільки віртуальний, але й реальний світ.

Користувачі, які порушують ці правила грубо або систематично, будуть заблоковані.

Ваше Ім'я:
Ваш E-Mail:
Введіть код:

ПОПУЛЯРНІ

Читані Коментовані Соціальні

Ми в соцмережах

ОПИТУВАННЯ

Чи готові ви платити більше податків заради порятунку України від кризи?
так, готовий затягнути пасок
ні, тільки не за мій рахунок

 
Реклама