Андрей Шептицький: «Стережімося ненависти, бо ненависть – се чуство не християнське»
У минулому номері газети «Народне слово» була опублікована замітка «Київський вояж та партійний туризм». Можливо за інших обставин не став би тратити час на коментар цієї публікації, навіть, враховуючи те, що автори згадали моє прізвище. Турбує той факт, що у нашому місцевому політикумі виокремилась певна група осіб, котрі свою бездіяльність чи нездатність конструктивно працювати для загального добра громади, маскують за ширму тієї чи іншої політичної партії, принижуючи інших осіб, намагаються отримати підтримку золочів'ян. Нам усім треба пам'ятати, що, принижуючи інших, не здобудеш авторитету та поваги. А посіяне зло, як і добро, повертається.
Але якщо говорити про роль партій у повсякденному нашому житті, то дедалі частіше відчуваємо їх присутність. Розвиваючи громадське суспільство, ми неминуче зіткнулись з проблемою формування органів місцевого самоврядування. І крок за кроком нам нав'язують думку, що головну роль у цьому процесі мають чомусь відігравати саме політичні партії.
З огляду на попередні місцеві вибори нагадаю, що 50 відсотків у депутатських корпусах міських, районних та обласних рад посіли саме представники політичних партій за списками. На сході України – здебільшого комуністи та регіонали, а в наших західних областях України – здебільшого свободівці, б'ютівці. Але в числі партійців за списками, чи то на сході України, чи тут у нас, пройшла значна частина осіб, котрі так і не зрозуміли донині, що їх обрали для служіння громадам, а не своїм партійним лідерчукам. Ми грузнемо у міжпартійних роздорах, розкидаючи взаємні звинувачення. Навіть на рівні таких малих міст, як наш Золочів, дуже відчутне це безглузде протистояння, безперервна боротьба. Хтось добре врахував ментальність українців, а вислів «де два українці, там три гетьмани» сьогодні актуальний, як ніколи. А ще війна на сході та фактор Росії, яка окрім військових та озброєнння, виділяє значні кошти на розпалювання в Україні всілякої ворожнечі: міжпартійної, міжнаціональної, міжконфесійної…
9 лютого близько 12 години до мене в кабінет прийшли представники Правого сектора на чолі із нашим золочів‘янином Ярославом Івановичем Токарем. Загалом було 10–15 осіб. За винятком одного-двох, усі були у балаклавах. Мета приходу мені достеменно невідома. Чому ховають обличчя, теж не пояснили. Питань щодо роботи міської ради також не мали, бо працюємо добре. З хлопцями я вже зустрічаюсь вдруге. Перший раз хлопці звертались до мене із проханням допомогти їхньому військовому формуванню. У бюджеті на це коштів немає, тому розумію, що якщо допомагати, то потрібно звертатись до золочів‘ян. Знаю позицію громади з цього приводу – допомагати перш за все мешканцям міста та району, які зараз перебувають в АТО. Запитую: «Чи є у вашому формуванні золочів‘яни?» – «Немає» – «Чи є жителі Золочівського району?». Теж немає. Те, що хлопці потребують допомоги є очевидним, бо в цей день попросили нагодувати їх у кафе «Равелін». На жаль, я цього зробити не міг, бо у понеділок у кафе вихідний день. У будь-який інший день я обов‘язково попросив би дружину приготувати для хлопців обід.
Під кінець робочого дня історія мала продовження. Люди, які назвали себе Золочівською Самообороною прийшли під стіни Золочівської міської ради із шинами, частково заблокували вихід, створюючи незручності для золочів‘ян, які прийшли у міську раду у тій чи іншій справі. Очевидно, що у такий спосіб вони ставили питання чи маю я право перебувати на посаді міського голови. Нагадаю, що мене обирала не горстка людей, мене обирала громада. Оскільки ці дії відбувались під кінець робочого дня, багато хто повертався із роботи, до міської ради почали підтягуватись золочів‘яни, які були невдоволені діями Самооборони. Мешканці міста звернулись до активістів із словами «Ганьба золочівській Самообороні!» та «Руки геть від мерії!». Врешті ініціатори акції зібрали шини і розійшлись. Тут хочу подякувати працівникам райвідділу міліції, які оперативно спрацювали і не допустили сутичок.
Не час, панове, хапати один одного за чуба. Не гідно піаритись на війні, публічно закликаючи один одного їхати в АТО. Хай за приклад усім буде Тарас Кармазин – депутат Сасівської сільської ради, котрий без зайвого галасу пішов, отримавши повістку, воювати. За приклад візьміть Андрія Піку – єдиний з депутатів Золочівської районної ради, котрий не чекаючи повістки, сам прийшов до військкомату і вже втретє нині на сході України. Не галасують про це військовослужбовці наших військових підрозділів. Саме ці воїни мають моральне право говорити про АТО.
Розумію, що 2015 рік – це час проведення виборів до органів місцевого самоврядування і буде багато бруду. Співчуваю журналістам місцевих засобів масової інформації. В радянський період вони змушені були друкувати про з'їзди КПРС, нещодавно – про так звані соціальні ініціативи В. Януковича, зараз на догоду засновникам – розміщувати в газеті політичні та партійні пасквілі. Я щиро бажаю журналістам місцевих ЗМІ незалежності, лише тоді вони зможуть отримати справжній статус четвертої влади.
Безперечно, мої симпатії на боці газети "Наша українська справа". Колектив редакції цього часопису за рік своєї діяльності вже отримав заслужену повагу читачів. Вони об'єктивні. На сторінках цієї газети багато доброго та позитивного, чого так не стає зараз нам усім. Так, вони пишуть про позитивні зміни у нашому місті – це ж очевидні речі, так воно і є. А про все не дуже добре пише на сторінках «Народного слова» Віктор Коваль, за що я йому вдячний та, по-можливості, намагаюся реагувати, якщо йдеться про об'єктивне. Адже сьогодні керувати містом – це, насамперед, вміння об'єднати ресурс – людський, фінансовий, ба, навіть партійний на вирішення насущних проблем, що турбують мешканців. Якщо зуміємо це зрозуміти та разом будемо працювати, то і результат не забариться. Безперечно, ми не мусимо всі однаково думати. У вмінні почути один одного треба знайти ту золоту середину – істину. І не слід конфліктувати через будь-який дріб'язок. Для прикладу, одним не до вподоби, що кулясті клени в центрі міста червонолисті – тут мов «пахне» комуністами, інші не вподобали сріблястих ялин…, а наші українські берізки обзивають «русскими берьозами» – тут мов проглядається «руский мір», третім взагалі забракували сині гірлянди чи прикраси, бо Партія регіонів цей колір використовувала. На такі речі намагаюся не звертати увагу.
Щодо мене особисто, мушу констатувати – завершується каденція мого перебування на посаді міського голови міста Золочева. І хоча на цей рік заплановано зробити ще багато доброго – мушу поволі підводити підсумки своєї діяльності. Сподіваюсь, у мене буде можливість подякувати золочів'янам за довіру та підтримку. А надалі, з-поміж багатьох достойників, громада міста обере міського голову наступної каденції. Можливо, наступним міським головою Золочева громада обере когось із підписантів вищевказаної публікації: Василя Огоновського чи Станіслава Федину, Володимира Зубара чи Андрія Леськіва. Можливо, представника від Правого сектора Ярослава Токара. На все воля громади. А до того часу закликаю всіх до праці на благо Золочева та золочів'ян.
І наостанок процитую витяг з Пастирського послання Єпископа Андрея (митрополита Андрея Шептицького) до вірних Станиславівської єпархії, датоване 1 серпня 1899 року «О патріотизмі… Хто на своїм становиську, сповняючи совісно свій обов'язок, працює для добра народа, є ліпший патріот, як той, котрий много говорить, а мало творить»:
«Любіть всі своє, свого тримайтеся і про своє дбайте, але стережімося ненависти, бо ненависть – се чуство не християнське. Стережіться і між собою ненависти і роздору, злишної партійности; скупляймо свої сили, бо сили розділені завсіди будуть слабими…».
Ігор ГРИНЬКІВ,
міський голова міста Золочева
9 лютого 2015 року
