Неймовірна туга за Україною
Нещодавно
парафіяни храму Димитрія Солунського УАПЦ села Ремезівці запашним короваєм
стрічали колишнього настоятеля храму отця Михайла Цюмана. Отець Михайло залишив
парафію у далекому 1996 році. Священиче покликання привело отця у Філадельфію,
там його було причислено до парафії Святих Петра і Павла. Згодом з
благословення архієпископа Антонія його призначено на парафію до св.
Покровської Церкви, де служив дев’ять з половиною років. Від Різдвяних свят
2007 р. служив у придбаній хаті, з якої мріяв при перебудові поставити з ласки
Божої Величавий Храм. Це місце, говорив, хоч тимчасове, але побожне і глибоко
молитовне. Написав 2 книги апологетичного змісту на Богословські теми. Як і в
Україні, так і в Америці здійснював паломницькі поїздки святими місцями, а
також намагався відновлювати церкви, де служив. Багато разів виступав на радіо
і телебаченні різних компаній в США.
Тепер
приїхав до своїх колишніх парафіян
поділитись з ними Словом Божим, висловити подяку за їх молитви і підтримку
та уділити благословення. Вітав гостя настоятель храму отець Богдан Януш, який
у співслужінні з отцем Михайлом Цюманом відправив Божественну Літургію. Дуже
багато вірних з парафії пам’ятають о. Михайла, часто згадують його у своїх
молитвах, тому з вдячністю та щирими емоціями стрічали його в неділю, 20
жовтня. Звертаючись до вірних о. Михайло закликав усіх до того, щоби своїм
життям відповідали Богу за Його любов –
адже до любові покликані всі. Окрім проповіді слова Божого, спілкувався
з людьми, котрі до нього приходили та уділяв усім вірним індивідуальне
благословення, згадував спільно прожиті роки на парафії та розповідав про
неймовірну тугу за Україною, закликав любити її та дякувати Господу за кожен
прожитий день у рідному краї.
День зустрічі, як і кожен день нашого життя, пройшов швидко. Але він не минув безслідно. Те світло, яке вело колись до Церкви Христової людей, вкотре нагадало усім про чисту нелукаву віру, щире ставлення до ближнього, жагу пізнання і пізнання нових одкровень Православної віри. Вірні розуміли, що те світло і не згасало. Через життєві турботи воно вело усіх по життю, освітлюючи шлях. Просто ми, як це часто буває, дивимось на дорогу, а не на світильник, який її освітлює.
