Укрaїнa
03:40, 21 лютого 2014
55811
255

Українську мову Забороняли 134 рази!

Українську мову Забороняли 134 рази!
Admin
Фото: НУС

У всіх народів мова – то засіб спілкування, у нас же, з важкої руки імперії – це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм.

А мова – це найцінніший та найбільший скарб, що дав людині Всевишній.

Дослідники вважають українську мову однією з найстаріших мов Європи. У 1880 році в Одесі вийшла книга Михайла Красуського «Древность малороссийского язька». Вона шокувала російський царизм, бо доводила найдавніший вік пригніченої української мови. Автор застерігав царських сатрапів, що українську мову треба не забороняти, не нищити, а навпаки, плекати й охороняти, бо вона є давнішою не тільки від грецької, латинської чи навіть давньоєгипетської, а й від самого санскриту, котрий, власне, походить від праукраїнської мови VI–IV тисячоліть до нашої ери. У словнику санскриту – найдавнішій пам'ятці нашої прамови, є всі прадавні слова, котрі живуть донині в українській мові. Недруги з переляку почали гонитву за книгою, а потім за автором.

Не мала наша мова в минулому умов для свого розвитку і тепер не має. Згадаймо деякі факти.

1720 р. цар Петро І видав указ про заборону в Україні друкувати книги;

1753 р. – указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою;

1768 р. – указ Синоду російської православної церкви про вилучення у населення, українських букварів;

1775 р. – російські війська зруйнували Запорозьку Січ; були закриті українські школи;

У 1830–1840 роках русифікація України посилюється. Навіть саму назву «Україна» перестали вживати. Лівобережну Україну назвали Малоросією, Правобережну – Юго-Западним краєм, а Південну – Новоросією;

1863 р.– заборона друкування українських книжок, циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва: «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может»;

1889 р. – у Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати «всіма мовами, крім української»;

1895 р. – заборона української дитячої літератури;

1914 р. – заборона української преси;

1938 р. – запроваджено обов'язкове вивчення російської мови по всій Україні. І водночас розпочалося масове закриття національних шкіл, престиж української мови знизився;

1926-1939 рр. –  фізичні депортації українських діячів, звинувачених у націоналізмі;

1960 рр. – арешти, винищення молодого покоління української інтелігенції.

134 заборони на українську мову, починаючи з царських і до брежнєвських часів.

Яка ще мова витримала таке переслідування? Її зживали зі світу, плюндрували, зневажали, принижували, відтісняли на другий чи – десь аж на десятий план. Загальновідомо, що мова – то душа нації, її повітря й етнічний код; зникає мова – зникає і народ.

Невже ми не втямили досі, що наша мова, наші моральні чесноти – це наш хребет і надійний рубіж. Народ український довго був бездержавний. Хто тільки не топтався по його душі, а він вистояв, не розчинився між чужинців як етнос, зберіг свою мову, свої звичаї, свій національний характер. Збагнули чому? Та тому, що не зрікся своїх святинь. Не зрікся народ у селі... Як же можна тепер, коли Україна, здобула незалежність, відстоює її на майданах, зрікатися цього. Ніде правди діти ми, українці, змінилися. І не на краще.

І таки українська мова першою державною, можна сказати, ще й не була. А їй вже підсовують «вторую»... Ми забули, хто ми є. Поляк знає, що він поляк. І німець знає, що він німець, латиш знає, і фін знає, а ми – «какая разніца». «Українці, хто вас зазомбував? Нащо нам і вороги? Ми самі вороги» (Іван Драч). Огляньмося навколо і прислухаймося. І Діти України не знають, що робити з її найбільшим дарунком Божим – Волею. І для багатьох це непотрібний дарунок. І ступивши на дорогу випробувань, і застогнали точнісінько так, як стогнали і ті, кого Мойсей вів з єгипетського полону.  Невже рабство таке живуче і солодке?! Але ж ні, прокинулись! Вийшли на вулиці і заговорили про найдорожче: «Ми хочемо жити у українській Україні!».

Читаймо Шевченка! Дух його творів і нині повинен тримати нас. Місце Шевченка сьогодні не стільки на покуті у вишитому рушничку і «Кобзар» на полиці, як у серцях і головах наших. Він Пророк, Великий Патріот! Незрівнянно геніальніший від кожного з нас! Його «Кобзар» для нас, як Євангеліє, як слово Христа до християн.

Прочитаймо уважно такий довгий заголовок лише одного твору і постараймось збагнути суть: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнє посланіє». Помітили, що перед нами апостольське послання до українців, як Павлове до римлян, коринфян, солунян..., що це Об'явлення, в якому застереження нас од катастрофи. Шевченко передбачив, що «гірше ляха» розіпнуть Україну «свої діти». Він підкреслив, що у нашій біді винні, насамперед, ми, ота «братія», що «мовчить собі, витріщивши очі!».

Будьмо гідними «слова Тарасового, долучімо до його любові до України свої серця і пам'ятаймо, «хто ми і чиї ми діти». Робімо все, щоб українська мова була престижною, пишаймося нашим, рідним, українським. Чуже берімо, але своє вознесімо!

 

 Підготувала Леся ГОРГОТА

Ctrl
Enter
Помітили помИлку
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter
Коментувати (255)
Інформація
Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.