Поезія – улюблена справа

За словами Максима, він пише сучасну українську поезію та мріє, щоб українська мова стала більш вживаною в повсякденному житті. Херсонський поет, прозаїк, публіцист про найперші спроби віршування, про поетичну творчість, про своє ставлення до Інтернету.
– Ну, як завжди, розкажіть спочатку про себе.
– Звати мене Максим. Мені двадцять вісім років. Проживаю на півдні України, в місті Херсон, звідки власне я родом. Закінчив економіко-правовий інститут за спеціальністю правознавство. Наразі працюю за фахом.
– Що значить для Вас поезія?
– Для мене поезія, перш за все, улюблена справа. І, хоча це лише хобі, але хобі, до якого ставлюся серйозно, тому що вважаю, що за допомогою віршів мені є що сказати людям.
– Що стало поштовхом до того, що ви стали поетом та почали писати?
– Насамперед я б не називав себе поетом. Оскільки для мене поет – це неймовірна особистість з безсумнівним талантом римувати думки так, щоб вони читалися наче художня книга. Я ж пишу майже завжди під якусь музику, рідко в тиші. Буває, коли ритм не приходить в голову, то хоча б настукую його олівцем по столі. Не знаю як називати те, що я роблю і як самому називатися. Дехто іменує мене поетом-піснярем. Щодо того, відколи почав займатися віршуванням, є смішна довга історія. Якщо коротко та ближче до суті, то в той час я захоплювався реп-музикою, слухав з великим задоволенням західних виконавців. Пізніше сам почав наспівувати (вірніше начитувати) на диктофон пісні відомих реперів. Згодом пробував писати щось своє, якісь кліпи знімати. Тепер, як згадую, аж смішно, настільки то було примітивно. Але чесно і від душі. Ось так, в принципі, з'явилися мої перші тексти.
– Знаю, що у Вас інше прізвище. Чому Макс Плющ?
– А Ви запитайте себе, чому не Плющ? Якщо серйозно, не буду вигадувати якісь філософські розповіді, просто так захотілося. Моє справжнє прізвище по мамі – Петях, з наголосом на «я». Псевдонім трохи полегшує вимову та швидше запам'ятовується.
–  Ви із Херсона, що там у вас відбувається на поетичній ниві?
– Тішить те, що останнім часом поезії приділяють більше уваги, ніж, скажімо, декілька років тому. Проводяться поетичні вечори, презентації збірок наших місцевих авторів. Нещодавно пройшов перший поетичний фестиваль «ШафаФест».
– Кого б Ви виділили з наших українських поетів сьогодення?
– Мені здається, вийде не дуже об'єктивно, тому що кожен заслуговує на увагу. Звичайно, якщо не рахувати тих, хто пише аби писати. Особливо таких безліч в Інтернеті.
– До речі Інтернет. Ваше ставлення до нього?
– Я добре ставлюся до Інтернету, саме завдяки йому зникають межі та долаються величезні відстані. Якщо б не Інтернет, то багацько людей не дізналися можливо про існування один одного. Особливо він допомагає творчим людям показати свої роботи та заявити про себе. Я сам публікуюся переважно на теренах світової мережі, маю авторську сторінку у Фейсбук.
– А як щодо періодичних видань?
– Хоча рідше, але в періодичній пресі також можна зустріти мої вірші. За що дуже вдячний редакторам, що дають змогу маловідомим авторам, таким як я, щось донести своєю творчістю.
– Дякую за змістовну розмову. На останок Ваші побажання читачам.
– Вам дякую за те, що звертаєте увагу на аматорів із провінції. Побажати хочу словами класика української літератури Т. Г. Шевченка: «Думайте, читайте, і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь!».
Єва ТОЦЬКА


Максим ПЛЮЩ

ТРИ ЛИСТИ
Сонце сховало проміння за хмару.
По вулиці блукаю наче примара.
Що мені робити? Куди далі йти?
За спиною рюкзак, а в ньому три листи.
Вперше написав я ще в школі на парті,
Коли вчитель показував країни на карті.
Перший мій лист був повний надії,
В ньому були мої бажання і мрії.
Я не розумію, чому все так змінилось,
Люди інші стали, на друзів обізлились.
Посмішкою товариш знов мене стрічає,
Та насправді холод у душі ховає.
Вдруге написав у вісімнадцять майже,
Повнолітнім ставши, залишився тим же.
А смуток вже душу рве на шматки,
І на серці моєму самі лиш латки.
Агресія, депресія – це все що маємо.
Ненависть і злість, добра не помічаємо.
Якщо надалі все так і буде
То про нас Господь мабуть точно забуде.
Третього листа написав вже сьогодні.
Зрозумів, що таких як я на планеті сотні.
І правда життя, мов чорно-біле кіно.
Так хочеться інколи розфарбувати його.
Той щось купив, а цей щось продав,
Цей взяв у кредит, а той просто вкрав.
Ось так і живемо – і все пречудово.
Та чомусь себе не почуваєм бадьоро.