Поміж Золочівським та Олеським замком – центр чорнодимленої кераміки Гавареччина. У наші дні в селі залишилося лише 5 майстрів.
Поміж
неприступними Золочівським та Олеським замком, посеред густого лісу
заховалося унікальне село з 400-літньою історією – Гавареччина.
Село
належить до тих небагатьох населених пунктів, де споконвіку, від
покоління до покоління, дбайливо, як найбільшу святиню передавали
таємниці одвічного ремесла, де гончарний круг був невід’ємним атрибутом
хатнього інтер’єру, а отвір гончарної печі темнів на кожному
селянському обійсті.
До початку 90-х років автомобільного сполучення з
ним практично не існувало. Зараз ситуація не набагато краща. Автобус
їде лише декілька разів на тиждень. Зате тих, хто подолає декілька
кілометрів бездоріжжя, чекає головний осередок чорнодимленої кераміки в
Україні.
У ХІХ столітті тут працювало більше сотні гончарів. З
приходом радянської влади промисел почав швидко занепадати. Зараз
залишилося лише 5 майстрів, та й самих мешканців заледве назбирається
трохи більше півсотні.
До майстерні Івана Лукавського завітали не
самі. У цей день зацікавленість народним промислом виявила дружина
Надзвичайного і Повноважного Посла Бельгії Енн Якобс.
Майстер радо
прочинив двері майстерні, за якими таїлось диво… В ряд виструнчились
глечики, макітри, горнятка, кухлики, глечики-близнятка… Після частування
гостей молоком із «еко-глечика» Іван ділиться таємницями:
– Наш
посуд є екологічно-чистим. Глину добуваємо у наших лісах… Наші предки
використовували такий посуд у повсякденному житті, готували їжу,
зберігали продукти харчування, у глечиках-близнятках зручно було носити
полуденок в поле. А щоб молоко довше не скисало, його охолоджували,
кинувши у глечик жабу-холодушку.
Крутиться гончарний круг… Іван
вмочує руки в воду, бере шматок глини і кидає його на гончарний круг.
Починає швидко крутити ногою круг і одночасно руками втискати середину
шматка глини. За хвилину обома руками обтирає та вирівнює боки виробу,
ще хвилина – звичайною тонкою палицею наносить візерунок, додає кілька
штрихів і ваза готова.
– Глина потребує надзвичайного чуття, –
продовжує майстер. – Тоді виріб вийде витонченим і гарним. Візерунків не
придумую. Малюю так, як колись мене вчили, тобто такі, які передавались
майстрами з покоління в покоління… У них є щось магічне, щось таке, що
дарує спокій, захист… Обпалюю теж, як і в давнину, в печі, без доступу
повітря. Вироби випалюються не більше 12 годин при температурі 1000
градусів. Головне, щоб не було доступу повітря, інакше не буде відомого
смолянистого кольору. В селі кожен майстер має свою саморобну піч. Вона
викладена камінням та накрита дашком.
Пані Енн Якобс під враженнями від майстер-класу і собі придбала кілька виробів, серед яких і згадувані вже глечики-близнята.
– Буду носити в них обіди чоловікові на роботу, – пожартувала, чи то всерйоз промовила дружина Посла.
Бажаєте
автентичного майстер-класу, вирушайте на Гавареччину. А як не вдасться,
то принаймні поповніть свою колекцію горнятком з чорнодимленої
кераміки. Кажуть, страви, приготовані в керамічному посуді, смакують
особливо смачно.
Леся ГОРГОТА
Фото автора