Новини Золочівщини
«МАМИ» – вистава, у якій біль із сцени зустрівся з болем у залі
Gazeta
14 вересня у Львівському театрі імені Марії Заньковецької відбулася особлива вистава – «МАМИ́» Рівненського академічного українського музично-драматичного театру. У залі було близько 700 матерів і рідних українських Захисників і Захисниць, які загинули, захищаючи Україну, а також родини зниклих безвісти. Серед них – родини із Золочівської громади. Поїздку до Львова для них організувала Золочівська міська рада. Сам показ вистави відбувався за сприяння Львівської ОВА.
Вистава «МАМИ́» Рівненського академічного українського музично-драматичного театру, на основі новел Марії Матіос із книги «МАМИ», яка побачила світ у 2023 році. Це п’ять жіночих історій. П’ять різних доль. П’ять матерів, кожна зі своїм життям, характером, своїм сином і своєю втратою. Але в цих історіях є те, що об’єднує їх усіх – материнська любов, яка не закінчується разом із життям дитини.
Марія Матіос писала ці новели не просто з уяви. За ними – розмови з людьми, почуті історії, біль родин. І, мабуть, саме тому у виставі немає відчуття вигаданості. Бо за кожною сценою можна уявити справжню маму. Справжнього сина. Справжній дім, у якому його чекали.
І коли ці історії звучали зі сцени перед матерями, які самі знають, що означає чекати, сподіватися, отримати страшну звістку і вчитися жити далі, межа між театром і реальністю майже зникала.
Саме це намагалися передати актори. Вони не просто грали свої ролі. Вони проживали ці історії перед людьми, які знали такий біль не з книжок.
Окремою частиною вистави став живий жіночий спів. Три голоси звучали між сценою і залом, і в цій музиці було щось більше, ніж просто супровід. Здавалося, що це голос матері, яка говорить тоді, коли слів уже не вистачає. Тихий, щемливий, сповнений любові й болю голос, у якому можна було почути і колискову, і молитву, і тугу за дитиною, якої вже немає поруч, і надію тих, хто продовжує чекати. І коли ці голоси лунали над залом, де сиділи матері й рідні загиблих Захисників та родини зниклих безвісти, вони звучали особливо боляче – ніби сама вистава на мить говорила їхніми почуттями.
Постановку здійснила режисерка Анжеліка Чорнойван, родом із Кривого Рогу. Вона взяла дуже складний матеріал і створила виставу, в якій багато болю, але немає зайвої театральності. Анжеліка Чорнойван не просто поставила цю виставу. Вона, здається, сама проживає її щоразу разом з акторами. І це відчувається. Є люди і їхні почуття. Є тиша, погляди, рухи, голоси. Є актори, які щоразу виходять на сцену і знову проживають цю історію разом із героями вистави та глядачами. Серед них – і наша землячка, акторка Надія Полідвор із Золочева.
Марія Матіос особисто супроводжує цей проєкт. Після вистави вона спілкується з людьми, слухає їхні історії. І саме це спілкування стало ще однією важливою частиною «МАМИ́».
Директор Рівненського театру та продюсер проєкту Володимир Петрів говорить, що театр сприймає цю роботу як місійну. Вони хочуть не просто показати виставу в усіх обласних центрах, а почути матерів, які втратили своїх дітей. Після вистави матері можуть залишити листи про своїх синів і доньок – написати, якими вони були, що любили, про що мріяли, що залишилося в пам’яті родини. Театр уже зібрав кілька сотень таких історій. Їх сканують і зберігають, а згодом планують створити електронну та паперову «Книгу пам’яті України». Це мають бути історії не від письменників і не від журналістів. Це мають бути слова самих матерів.
Наприкінці вистави актори, режисерка та керівник театру Володимир Петрів вийшли до залу і стали на коліна перед матерями та рідними загиблих Захисників. У залі сиділи люди, які втратили синів, чоловіків, батьків. Склонив коліна у шані перед рідними Героїв і начальник Львівської обласної військової адміністрації Максим КОЗИЦЬКИЙ. Його слова були насамперед словами вдячності тим, хто сидів у залі. Тим, хто живе з втратою щодня.
«Пам’ять про кожного нашого Героя не може залишатися лише особистим болем і пам’яттю однієї родини. Вона має стати пам’яттю всього суспільства, пам’яттю нашої нації. Нашим спільним обов’язком є пам’ятати кожне ім’я, кожну історію і ціну, яку українські родини платять за нашу державу», – наголосив Максим Козицький.
Максим Зіновійович подякував Марії Матіос та команді театру за цю роботу і вручив їм почесні подяки.
У залі цього вечора було багато сліз. Але, мабуть, було і щось інше – відчуття, що тебе побачили. Що про твою дитину хочуть знати. Що її ім’я і її життя не залишаться тільки у твоїй родині.
Оксана КОСТЮК, головний спеціаліст відділу соціального захисту населення Золочівської міської ради, яка супроводжувала родини із Золочівської громади, каже:
«Ми розуміли, що для наших родин це буде непроста зустріч із виставою. Але водночас – дуже потрібна. Бо там були люди, які пережили те саме. Там не потрібно було багато пояснювати чи щось говорити. Просто бути поруч. Дуже важко було дивитися на сцену і бачити матерів у цих історіях, а потім озирнутися в зал і розуміти, скільки тут людей із таким самим болем. Думаю, кожна родина повернулася додому зі своїми думками. Але головне – вони відчули, що їхній біль бачать і пам’ятають. І що історії їхніх рідних мають залишатися не тільки в сімейних альбомах і спогадах, а й у пам’яті всієї України».
Можливо, саме тому після вистави не хотілося одразу говорити. Хотілося просто мовчати й ще трохи залишитися в цій тиші. Бо зі сцени звучали історії про матерів, синів, родини, про любов, яка не зникає навіть після найстрашнішої втрати. Чоловічі й жіночі голоси, акторська гра, пісні, погляди й тиша між словами – усе це складалося в одну історію, у якій кожен у залі міг побачити частинку власного болю. І, мабуть, найважливішим було те, що цього вечора ніхто не залишився зі своїм болем наодинці.
«МАМИ́» – це не просто вистава про матерів. Це спроба почути тих, хто залишився жити після найбільшої втрати. І зберегти те, що не можна втратити вдруге – пам’ять про людей, яких вони любили.
Вистава «МАМИ́» Рівненського академічного українського музично-драматичного театру, на основі новел Марії Матіос із книги «МАМИ», яка побачила світ у 2023 році. Це п’ять жіночих історій. П’ять різних доль. П’ять матерів, кожна зі своїм життям, характером, своїм сином і своєю втратою. Але в цих історіях є те, що об’єднує їх усіх – материнська любов, яка не закінчується разом із життям дитини.
Марія Матіос писала ці новели не просто з уяви. За ними – розмови з людьми, почуті історії, біль родин. І, мабуть, саме тому у виставі немає відчуття вигаданості. Бо за кожною сценою можна уявити справжню маму. Справжнього сина. Справжній дім, у якому його чекали.
І коли ці історії звучали зі сцени перед матерями, які самі знають, що означає чекати, сподіватися, отримати страшну звістку і вчитися жити далі, межа між театром і реальністю майже зникала.
Саме це намагалися передати актори. Вони не просто грали свої ролі. Вони проживали ці історії перед людьми, які знали такий біль не з книжок.
Окремою частиною вистави став живий жіночий спів. Три голоси звучали між сценою і залом, і в цій музиці було щось більше, ніж просто супровід. Здавалося, що це голос матері, яка говорить тоді, коли слів уже не вистачає. Тихий, щемливий, сповнений любові й болю голос, у якому можна було почути і колискову, і молитву, і тугу за дитиною, якої вже немає поруч, і надію тих, хто продовжує чекати. І коли ці голоси лунали над залом, де сиділи матері й рідні загиблих Захисників та родини зниклих безвісти, вони звучали особливо боляче – ніби сама вистава на мить говорила їхніми почуттями.
Постановку здійснила режисерка Анжеліка Чорнойван, родом із Кривого Рогу. Вона взяла дуже складний матеріал і створила виставу, в якій багато болю, але немає зайвої театральності. Анжеліка Чорнойван не просто поставила цю виставу. Вона, здається, сама проживає її щоразу разом з акторами. І це відчувається. Є люди і їхні почуття. Є тиша, погляди, рухи, голоси. Є актори, які щоразу виходять на сцену і знову проживають цю історію разом із героями вистави та глядачами. Серед них – і наша землячка, акторка Надія Полідвор із Золочева.
Марія Матіос особисто супроводжує цей проєкт. Після вистави вона спілкується з людьми, слухає їхні історії. І саме це спілкування стало ще однією важливою частиною «МАМИ́».
Директор Рівненського театру та продюсер проєкту Володимир Петрів говорить, що театр сприймає цю роботу як місійну. Вони хочуть не просто показати виставу в усіх обласних центрах, а почути матерів, які втратили своїх дітей. Після вистави матері можуть залишити листи про своїх синів і доньок – написати, якими вони були, що любили, про що мріяли, що залишилося в пам’яті родини. Театр уже зібрав кілька сотень таких історій. Їх сканують і зберігають, а згодом планують створити електронну та паперову «Книгу пам’яті України». Це мають бути історії не від письменників і не від журналістів. Це мають бути слова самих матерів.
Наприкінці вистави актори, режисерка та керівник театру Володимир Петрів вийшли до залу і стали на коліна перед матерями та рідними загиблих Захисників. У залі сиділи люди, які втратили синів, чоловіків, батьків. Склонив коліна у шані перед рідними Героїв і начальник Львівської обласної військової адміністрації Максим КОЗИЦЬКИЙ. Його слова були насамперед словами вдячності тим, хто сидів у залі. Тим, хто живе з втратою щодня.
«Пам’ять про кожного нашого Героя не може залишатися лише особистим болем і пам’яттю однієї родини. Вона має стати пам’яттю всього суспільства, пам’яттю нашої нації. Нашим спільним обов’язком є пам’ятати кожне ім’я, кожну історію і ціну, яку українські родини платять за нашу державу», – наголосив Максим Козицький.
Максим Зіновійович подякував Марії Матіос та команді театру за цю роботу і вручив їм почесні подяки.
У залі цього вечора було багато сліз. Але, мабуть, було і щось інше – відчуття, що тебе побачили. Що про твою дитину хочуть знати. Що її ім’я і її життя не залишаться тільки у твоїй родині.
Оксана КОСТЮК, головний спеціаліст відділу соціального захисту населення Золочівської міської ради, яка супроводжувала родини із Золочівської громади, каже:
«Ми розуміли, що для наших родин це буде непроста зустріч із виставою. Але водночас – дуже потрібна. Бо там були люди, які пережили те саме. Там не потрібно було багато пояснювати чи щось говорити. Просто бути поруч. Дуже важко було дивитися на сцену і бачити матерів у цих історіях, а потім озирнутися в зал і розуміти, скільки тут людей із таким самим болем. Думаю, кожна родина повернулася додому зі своїми думками. Але головне – вони відчули, що їхній біль бачать і пам’ятають. І що історії їхніх рідних мають залишатися не тільки в сімейних альбомах і спогадах, а й у пам’яті всієї України».
Можливо, саме тому після вистави не хотілося одразу говорити. Хотілося просто мовчати й ще трохи залишитися в цій тиші. Бо зі сцени звучали історії про матерів, синів, родини, про любов, яка не зникає навіть після найстрашнішої втрати. Чоловічі й жіночі голоси, акторська гра, пісні, погляди й тиша між словами – усе це складалося в одну історію, у якій кожен у залі міг побачити частинку власного болю. І, мабуть, найважливішим було те, що цього вечора ніхто не залишився зі своїм болем наодинці.
«МАМИ́» – це не просто вистава про матерів. Це спроба почути тих, хто залишився жити після найбільшої втрати. І зберегти те, що не можна втратити вдруге – пам’ять про людей, яких вони любили.
