Новини Золочівщини
Поки чекають рідні надія не згасає
Gazeta
До Міжнародного дня зниклих безвісти у Золочеві відбулась мирна акція-нагадування про військовослужбовців, які зникли безвісти або перебувають у російському полоні, та про їхні родини, які щодня чекають на повернення найдорожчих людей.
Це була акція не лише про тих, чиї імена й фотографії сьогодні зібрані на прапорі Золочівщини та металевому серці. Передусім – про тих, хто залишився чекати. Про матерів, які досі не чують голосу своїх синів. Про дружин, які щодня живуть із болем невідомості, бережуть любов у серці та продовжують чекати на своїх чоловіків. Про сестер, які щодня вдивляються в телефон. Про дітей, які продовжують чекати татів і тримають у серці надію на той день, коли двері дому відчиняться і найдорожча людина скаже: «Я повернувся».
Захід розпочався хвилиною мовчання. Настала тиша, у якій не хотілося говорити зайвих слів. Тиша, у якій кожен подумки був поруч із тими, кого сьогодні немає вдома, і з родинами, які щодня чекають на звістку.
Після хвилини мовчання священники разом із присутніми молилися за наших Захисників, які зникли безвісти, – за те, щоб Господь оберігав їх, допоміг знайти кожного та повернути додому.
Під час акції звучали історії рідних військовослужбовців, які зникли безвісти. У кожній – біль розлуки, тривога невідомості та щоденне очікування звістки. За кожною історією – рідна людина, яку люблять, пам’ятають і продовжують чекати додому.
Мама безвісти зниклого Героя Олександра Чухліба розповіла, що вже два роки, вісім місяців і дев’ять днів не чує голосу свого сина.
«Я мама безвісти зниклого воїна Чухліб Олександра. Вже два роки, вісім місяців і дев’ять днів, як я не чую голос мого сина, не знаю, де він і що з ним. Кожен день мого життя – це очікування на повернення мого сина, мого Героя, мого «Сармата» додому живим.
Я чекаю. Я вірю. Моя віра така міцна, що вона захистить мого сина, де б він не був.
Сину, де б ти не був, ти борешся тут, де я чекаю. Ми разом, синочку. Повертайся додому».
У цих словах – усе материнське очікування. Дні складаються у місяці, місяці – у роки, а надія не дозволяє поставити крапку. Бо для мами її син не може бути просто «зниклим безвісти». Він – її дитина, її Герой, її «Сармат», якого вона чекає живим.
Сестра безвісти зниклого Героя Юрія Борика говорила про біль, який неможливо описати словами.
«Зниклий безвісти – це біль, який неможливо описати словами. Щодня ми живемо надією. З мамою чекаємо звістки, вдивляємося в телефон і віримо, що одного дня почуємо: «Я живий. Я повертаюся додому».
Юра, ти незабутий. Тебе люблять, тебе чекають і за тебе моляться. Скільки б часу не минуло, у нашому серці завжди житиме віра в твоє повернення.
Брате, повертайся додому. Я тебе дуже чекаю».
А далі її слова стали особистим зверненням до брата – тихим, щемливим покликом, у якому живуть любов, молитва і надія:
Юра, де ти? У відповідь – тиша.
А серце знову кличе: повертайся.
Тебе родина кожен день чекає і вірить.
Ти живий, ти десь зараз є.
Ми не втрачаємо надії ні на мить.
Молимося Богу і молитися будемо.
Нехай Господь тебе від зла хранить,
нехай скоріше шлях додому буде твій.
Твій голос пам’ятаємо донині,
твій погляд, усмішку, слова.
Ти – рідна часточка родини,
ти – біль, надія і любов жива.
Брате, повертайся.
Ми чекаємо, крізь сльози віримо й живемо.
Тебе ніколи не забуваємо
і кожен день додому кличемо.
У цих словах – усе те, чим живе родина зниклого безвісти: очікування, молитва, біль і віра, яка не дозволяє перестати чекати.
Сестра Івана Чернявського говорила про свого старшого брата – і про два роки та шість місяців життя в очікуванні.
«Іванку, я хочу сказати тобі кілька слів. Іванку, мій старший братику, вже 2 роки і 6 місяців ми живемо в очікуванні тебе, в очікуванні звістки, що ти живий, в очікуванні того дня, коли ти повернешся додому.
Ти старший за мене на 19 років і 6 місяців. Для мене ти завжди був не просто братом. Ти був моїм старшим братом, людиною, яка з’явилася в моєму житті задовго до мене і яка завжди була частиною нашої сім’ї.
Я ніколи не могла подумати, що колись мені доведеться говорити про тебе в минулому часі. Я не хочу цього робити. Бо для мене ти не в минулому. Ти тут – у моєму серці, у наших думках, у кожній молитві.
10 березня – цей день назавжди змінив наше життя. Ти зник на Запорізькому напрямку. І саме того дня, коли ми мали вітати маму з Днем ангела, ми отримали найстрашніше – невідомість.
Мамо, напевне, того дня ти найбільше хотіла почути від Іванка: «З Днем ангела, мамо». А ми досі чекаємо, коли він зможе сказати це тобі сам.
Іванку, якщо ти нас чуєш, знай, що вдома тебе люблять, тебе пам’ятають, тебе шукають і тебе чекають.
Ми не знаємо, де ти, ми не знаємо, що з тобою, не знаємо, скільки ще триватиме це страшне очікування. Але тримаємося за найголовніше – за надію.
Я дуже хочу тебе побачити, хочу обійняти тебе так міцно, щоб більше ніколи не відпускати. Хочу почути твій голос. Хочу просто знати, що ти поруч.
Іванку, братику, тримайся за життя. Тримайся за думку про дім. Тримайся за нас. Ми будемо чекати, скільки б не минуло часу – день, місяць, рік. Я все одно тебе чекатиму. Бо ти мій брат, бо ти наш Іванко. Бо вдома є місце, яке чекає саме на тебе.
І я вірю, що одного дня двері відчиняться і ти скажеш: «Ну що, мала, привіт. Я повернувся». А я просто обійму тебе і скажу: «Іванку, я так довго тебе чекала. Я знала, що ти повернешся».
Повертайся, братику. Ми тебе любимо. Ми тебе чекаємо і ніколи тебе не перестанемо шукати».
Ще одна історія прозвучала від доньки безвісти зниклого Героя Богдана Барана. У її словах – не лише біль за татом, а й розповідь про мрію, яка мала стати їхнім спільним майбутнім.
«Але в наші двері постукало повномасштабне вторгнення, якого ніхто не питав. А тато просто сказав: «Ти ж розумієш, що я мушу піти?» – «Розумію».
І тиша.
Тато мав мрію. Казав до мами: «Ось наші дівчата підуть вчитися, а ми з тобою будемо гуляти з візочком по лісі і насолоджуватися життям».
У мене було все. Тому найменше, чого мені хотілося, – це визнання і слави. Мені не хочеться сьогодні стояти тут і відкривати свій біль стороннім людям, бо хто цього не відчував на собі, той цього не зрозуміє.
Я хочу, щоб мій тато повернувся додому. Якщо не заради мене, то заради моєї сестрички Яринки. Їй чотири роки, а вона ніколи не бачила тата наживо.
Наші рідні пішли захищати цю державу, як і всі інші. Тому я не люблю дивитися, коли міряються, хто більший Герой, а хто менший. Нам щодня потрібно доводити всім іншим, що наші рідні – Герої і заслуговують на те, щоб їх пам’ятали, не забували, на них чекали, на їхнє повернення.
Вони не пішли гуляти. Хоча часто ми чуємо і такі фрази у свою сторону.
Тому вкотре звертаюся до людей, які не переживали біль невизначеної втрати, які жодного дня не проживали з цією невідомістю, яка пожирає тебе зсередини, руйнує все навколо тебе, не дає їсти, спати ночами...»
Ці слова особливо важко було слухати, бо за ними – дитинство, у якому мало бути батьківське плече, родинні вечори, спільні прогулянки, звичайне життя. Те життя, яке війна в одну мить поставила на паузу
Під час акції розгорнули прапор Золочівщини, на якому розміщені фотографії наших військовослужбовців, які зникли безвісти або перебувають у полоні. На кожне обличчя дивилися рідні. І за кожним обличчям – своя історія, своя сім’я, свої спогади й своя незгасла надія.
Особливим символом акції стало металеве серце. Спочатку священники його освятили, а потім до нього один за одним почали прикріплювати пам’ятні жетони з іменами та світлинами зниклих безвісти військовослужбовців.
Жетон за жетоном. Ім’я за іменем. Світлина за світлиною.
На металевому серці поступово з’являлися обличчя наших Захисників. Кожен із них – нагадування про людину, яку чекають удома, про родину, яка щодня живе надією на звістку.
За кожним іменем – цілий світ. Чиєсь дитинство, чиїсь обійми, родинні свята, голос у телефоні, улюблене місце за столом, нездійснені плани і мрії, які досі чекають свого продовження.
Для родини зникнення безвісти – це не завершена історія. Це телефон, на який чекають. Це кожен незнайомий дзвінок, від якого завмирає серце. Це молитва перед сном і перша думка після пробудження. Це постійне питання, на яке немає відповіді: «Де він?».
Саме тому важливо бути поруч із такими родинами. Пам’ятати їхніх рідних, говорити про них, підтримувати їх і не дозволяти, щоб час чи невідомість стирали їхні імена.
Бо вони не просто зниклі безвісти. Вони – чиїсь сини, брати, чоловіки, тати. Їхні місця вдома досі чекають. Їхні родини досі вірять. Їхні імена досі звучать у молитвах.
І поки вони не повернулися, ми маємо пам’ятати про тих, хто чекає. Бо іноді найважливіше, що можна зробити, – не відвернутися від чужого болю, не промовчати, не забути.
Нехай кожне очікування завершиться зустріччю. Нехай кожні двері, які сьогодні чекають на повернення, одного дня відчиняться.
Нехай кожен Захисник повернеться додому.
Пам’ятаємо. Віримо. Чекаємо.
Це була акція не лише про тих, чиї імена й фотографії сьогодні зібрані на прапорі Золочівщини та металевому серці. Передусім – про тих, хто залишився чекати. Про матерів, які досі не чують голосу своїх синів. Про дружин, які щодня живуть із болем невідомості, бережуть любов у серці та продовжують чекати на своїх чоловіків. Про сестер, які щодня вдивляються в телефон. Про дітей, які продовжують чекати татів і тримають у серці надію на той день, коли двері дому відчиняться і найдорожча людина скаже: «Я повернувся».
Захід розпочався хвилиною мовчання. Настала тиша, у якій не хотілося говорити зайвих слів. Тиша, у якій кожен подумки був поруч із тими, кого сьогодні немає вдома, і з родинами, які щодня чекають на звістку.
Після хвилини мовчання священники разом із присутніми молилися за наших Захисників, які зникли безвісти, – за те, щоб Господь оберігав їх, допоміг знайти кожного та повернути додому.
Під час акції звучали історії рідних військовослужбовців, які зникли безвісти. У кожній – біль розлуки, тривога невідомості та щоденне очікування звістки. За кожною історією – рідна людина, яку люблять, пам’ятають і продовжують чекати додому.
Мама безвісти зниклого Героя Олександра Чухліба розповіла, що вже два роки, вісім місяців і дев’ять днів не чує голосу свого сина.
«Я мама безвісти зниклого воїна Чухліб Олександра. Вже два роки, вісім місяців і дев’ять днів, як я не чую голос мого сина, не знаю, де він і що з ним. Кожен день мого життя – це очікування на повернення мого сина, мого Героя, мого «Сармата» додому живим.
Я чекаю. Я вірю. Моя віра така міцна, що вона захистить мого сина, де б він не був.
Сину, де б ти не був, ти борешся тут, де я чекаю. Ми разом, синочку. Повертайся додому».
У цих словах – усе материнське очікування. Дні складаються у місяці, місяці – у роки, а надія не дозволяє поставити крапку. Бо для мами її син не може бути просто «зниклим безвісти». Він – її дитина, її Герой, її «Сармат», якого вона чекає живим.
Сестра безвісти зниклого Героя Юрія Борика говорила про біль, який неможливо описати словами.
«Зниклий безвісти – це біль, який неможливо описати словами. Щодня ми живемо надією. З мамою чекаємо звістки, вдивляємося в телефон і віримо, що одного дня почуємо: «Я живий. Я повертаюся додому».
Юра, ти незабутий. Тебе люблять, тебе чекають і за тебе моляться. Скільки б часу не минуло, у нашому серці завжди житиме віра в твоє повернення.
Брате, повертайся додому. Я тебе дуже чекаю».
А далі її слова стали особистим зверненням до брата – тихим, щемливим покликом, у якому живуть любов, молитва і надія:
Юра, де ти? У відповідь – тиша.
А серце знову кличе: повертайся.
Тебе родина кожен день чекає і вірить.
Ти живий, ти десь зараз є.
Ми не втрачаємо надії ні на мить.
Молимося Богу і молитися будемо.
Нехай Господь тебе від зла хранить,
нехай скоріше шлях додому буде твій.
Твій голос пам’ятаємо донині,
твій погляд, усмішку, слова.
Ти – рідна часточка родини,
ти – біль, надія і любов жива.
Брате, повертайся.
Ми чекаємо, крізь сльози віримо й живемо.
Тебе ніколи не забуваємо
і кожен день додому кличемо.
У цих словах – усе те, чим живе родина зниклого безвісти: очікування, молитва, біль і віра, яка не дозволяє перестати чекати.
Сестра Івана Чернявського говорила про свого старшого брата – і про два роки та шість місяців життя в очікуванні.
«Іванку, я хочу сказати тобі кілька слів. Іванку, мій старший братику, вже 2 роки і 6 місяців ми живемо в очікуванні тебе, в очікуванні звістки, що ти живий, в очікуванні того дня, коли ти повернешся додому.
Ти старший за мене на 19 років і 6 місяців. Для мене ти завжди був не просто братом. Ти був моїм старшим братом, людиною, яка з’явилася в моєму житті задовго до мене і яка завжди була частиною нашої сім’ї.
Я ніколи не могла подумати, що колись мені доведеться говорити про тебе в минулому часі. Я не хочу цього робити. Бо для мене ти не в минулому. Ти тут – у моєму серці, у наших думках, у кожній молитві.
10 березня – цей день назавжди змінив наше життя. Ти зник на Запорізькому напрямку. І саме того дня, коли ми мали вітати маму з Днем ангела, ми отримали найстрашніше – невідомість.
Мамо, напевне, того дня ти найбільше хотіла почути від Іванка: «З Днем ангела, мамо». А ми досі чекаємо, коли він зможе сказати це тобі сам.
Іванку, якщо ти нас чуєш, знай, що вдома тебе люблять, тебе пам’ятають, тебе шукають і тебе чекають.
Ми не знаємо, де ти, ми не знаємо, що з тобою, не знаємо, скільки ще триватиме це страшне очікування. Але тримаємося за найголовніше – за надію.
Я дуже хочу тебе побачити, хочу обійняти тебе так міцно, щоб більше ніколи не відпускати. Хочу почути твій голос. Хочу просто знати, що ти поруч.
Іванку, братику, тримайся за життя. Тримайся за думку про дім. Тримайся за нас. Ми будемо чекати, скільки б не минуло часу – день, місяць, рік. Я все одно тебе чекатиму. Бо ти мій брат, бо ти наш Іванко. Бо вдома є місце, яке чекає саме на тебе.
І я вірю, що одного дня двері відчиняться і ти скажеш: «Ну що, мала, привіт. Я повернувся». А я просто обійму тебе і скажу: «Іванку, я так довго тебе чекала. Я знала, що ти повернешся».
Повертайся, братику. Ми тебе любимо. Ми тебе чекаємо і ніколи тебе не перестанемо шукати».
Ще одна історія прозвучала від доньки безвісти зниклого Героя Богдана Барана. У її словах – не лише біль за татом, а й розповідь про мрію, яка мала стати їхнім спільним майбутнім.
«Але в наші двері постукало повномасштабне вторгнення, якого ніхто не питав. А тато просто сказав: «Ти ж розумієш, що я мушу піти?» – «Розумію».
І тиша.
Тато мав мрію. Казав до мами: «Ось наші дівчата підуть вчитися, а ми з тобою будемо гуляти з візочком по лісі і насолоджуватися життям».
У мене було все. Тому найменше, чого мені хотілося, – це визнання і слави. Мені не хочеться сьогодні стояти тут і відкривати свій біль стороннім людям, бо хто цього не відчував на собі, той цього не зрозуміє.
Я хочу, щоб мій тато повернувся додому. Якщо не заради мене, то заради моєї сестрички Яринки. Їй чотири роки, а вона ніколи не бачила тата наживо.
Наші рідні пішли захищати цю державу, як і всі інші. Тому я не люблю дивитися, коли міряються, хто більший Герой, а хто менший. Нам щодня потрібно доводити всім іншим, що наші рідні – Герої і заслуговують на те, щоб їх пам’ятали, не забували, на них чекали, на їхнє повернення.
Вони не пішли гуляти. Хоча часто ми чуємо і такі фрази у свою сторону.
Тому вкотре звертаюся до людей, які не переживали біль невизначеної втрати, які жодного дня не проживали з цією невідомістю, яка пожирає тебе зсередини, руйнує все навколо тебе, не дає їсти, спати ночами...»
Ці слова особливо важко було слухати, бо за ними – дитинство, у якому мало бути батьківське плече, родинні вечори, спільні прогулянки, звичайне життя. Те життя, яке війна в одну мить поставила на паузу
Під час акції розгорнули прапор Золочівщини, на якому розміщені фотографії наших військовослужбовців, які зникли безвісти або перебувають у полоні. На кожне обличчя дивилися рідні. І за кожним обличчям – своя історія, своя сім’я, свої спогади й своя незгасла надія.
Особливим символом акції стало металеве серце. Спочатку священники його освятили, а потім до нього один за одним почали прикріплювати пам’ятні жетони з іменами та світлинами зниклих безвісти військовослужбовців.
Жетон за жетоном. Ім’я за іменем. Світлина за світлиною.
На металевому серці поступово з’являлися обличчя наших Захисників. Кожен із них – нагадування про людину, яку чекають удома, про родину, яка щодня живе надією на звістку.
За кожним іменем – цілий світ. Чиєсь дитинство, чиїсь обійми, родинні свята, голос у телефоні, улюблене місце за столом, нездійснені плани і мрії, які досі чекають свого продовження.
Для родини зникнення безвісти – це не завершена історія. Це телефон, на який чекають. Це кожен незнайомий дзвінок, від якого завмирає серце. Це молитва перед сном і перша думка після пробудження. Це постійне питання, на яке немає відповіді: «Де він?».
Саме тому важливо бути поруч із такими родинами. Пам’ятати їхніх рідних, говорити про них, підтримувати їх і не дозволяти, щоб час чи невідомість стирали їхні імена.
Бо вони не просто зниклі безвісти. Вони – чиїсь сини, брати, чоловіки, тати. Їхні місця вдома досі чекають. Їхні родини досі вірять. Їхні імена досі звучать у молитвах.
І поки вони не повернулися, ми маємо пам’ятати про тих, хто чекає. Бо іноді найважливіше, що можна зробити, – не відвернутися від чужого болю, не промовчати, не забути.
Нехай кожне очікування завершиться зустріччю. Нехай кожні двері, які сьогодні чекають на повернення, одного дня відчиняться.
Нехай кожен Захисник повернеться додому.
Пам’ятаємо. Віримо. Чекаємо.
Марія Смерека
Фото авторки
Фото авторки
