ЩО ДЛЯ МЕНЕ – НЕЗАЛЕЖНІСТЬ?

Леся ГОРГОТА,
редакторка, депутатка
Золочівської міської ради



Що для мене означає Незалежність? Незалежність для мене – це насамперед спогад із дитинства. Я не пам’ятаю, щоб тоді багато говорили саме про Незалежність. Але пам’ятаю дивне відчуття, яке було в повітрі. Наче щось велике відбувалося. Довкола все майоріло синьо-жовтими стрічками. Здавалося, навіть квіти інших кольорів не росли. Дорослі стиха говорили про сусідку бабу Ганьку, яку чомусь по-вуличному називали Боґданкою – з літерою «ґ» і наголосом на «о». Говорили, що вона брала участь у живому ланцюгу. Я не зовсім розуміла, що це означає. Але відчувала – це щось важливе.

Моя баба Ксеня. Вона вчила мене:

Пам’ятаю її розповіді про церкву в підпіллі. Про хрещення дітей «в Поморінах на хаті»… І те, як вона розкрилась з відродженням Української греко-католицької церкви.
Далека родичка баба Маринка (Костичка). Вона подарувала мені вервичку, яку я бережу донині. Не сильно її пам’ятаю, бо була малою дуже. Уривками пригадую розповідь, про те, що вервичка зроблена в сибіру. Але добре пам’ятаю її руки, голос і що вона плакала, коли говорила про цю вервичку… Вона віддала її мені – і разом із нею ніби передала частинку тієї молитви, яку не можна було ні забути, ні загубити…
Перший номер газети «За вільну Україну», який тато приніс додому. Чомусь саме мені – з усіх чотирьох дітей. Там був надрукований текст «Ще не вмерла Україна». Мені 9 років… А потім… я побачила, як баба Маруська її забирає і ховає від мене… І вперше відчула страх, якого не могла пояснити. Сьогодні я розумію, чого баба так зробила. Газета вийшла 1 липня 1990 року – у час, коли Україна лише робила свої перші кроки до Незалежності. Радянська система ще існувала, і страх перед нею був не вигаданий.
З проголошенням Незалежності у моє життя почали приходити перші діаспорні книжки, газети, тексти українських авторів, які раніше були десь далеко, за недосяжним кордоном.
І поступово сталося те, що для мене сьогодні і є одним із найсильніших спогадів про Незалежність. Почали говорити вголос про те, про що раніше говорили пошепки. Про те, що знали «тільки свої». Про свою історію, церкву, про Україну.
Досі мурашки, коли згадую концерт у сільському клубі, коли весь зал піднявся під «Ой у лузі червона калина». Пам’ятаю, як у школі замість ранкової політінформації почалися шкільні лінійки, які проводила світлої пам’яті Ганна Йосипівна Жуковська, де ми співали «Боже великий, єдиний», «О, Мати Божа, о райський цвіте», «Боже, послухай благання». На уроках музики ми вчили «Не пора, не пора…», «О, Україно, о люба ненько». Уроки історії України за оранжевою книжечкою в тонкій політурці Крип’якевича (не пригадаю видавництва), бо підручників не було…
Пізніше у моєму житті був фільм «Страчені світанки» – стрічка Григорія Кохана 1995 року про трагічні повоєнні роки визвольної боротьби на Галичині. В тій історії були імена моєї родини. Татові вуйки Горготи, які загинули за Україну…
Ще один яскравий спогад відбудова та посвячення каплички Івана Хрестителя у Ремезівцях неподалік мого дому. І рядки вірша, який ми з сестрою розповідали на її посвяченні: «Святая капличко, церквице маленька, пригорни нас до себе, як діточок ненька…»
Сьогодні багато хто, коли згадує про ті перші роки Незалежності, зауважує, що це були роки дефіциту, невизначеності й економічних труднощів. Так, усе це було. Але для мене малої це був час творення. Час, коли повертали собі те, що в нас намагалися забрати – мову, пам’ять, пісню, віру, імена і право називати свою землю – своєю.
Для мене Незалежність – це не щось, що одного разу нам подарували. Її не можна поставити на полицю й сказати: «Маємо». Бо сьогодні Україна знову у вогні. Сьогодні знову за Незалежність воюють наші рідні, друзі, знайомі – кожен там, де його потребує військо і де визначили його завдання. Сьогодні ми знову живемо між «все буде добре» і «аби тільки був живий».
Війна забрала у багатьох дім, спокій, звичне життя, життя... Але вона показала і те, наскільки багато в нас людей, готових бути поруч. І в цьому теж для мене є Незалежність. У тому, що попри все ми продовжуємо жити своїм життям. Лікарі лікують, учителі навчають, діти йдуть до школи, хтось садить квіти, хтось відкриває свою справу, хтось збирає допомогу для військових, а хтось просто знаходить сили ще на один день. У тому, що ми не забуваємо своїх. Молимось за тих, хто віддав життя. Підтримуємо тих, хто сьогодні захищає. Допомагаємо тим, хто був змушений залишити свій дім. У тому, що бабусині пісні і молитви не залишилися тільки спогадом. Що українська звучить у наших домівках, на вулицях, у школах, на наших святах. У тому, що пам’ять не переривається. І, мабуть, саме це сьогодні для мене особливо важливо – ми продовжуємо передавати далі те, що колись передали нам.

Петро КУХАРСЬКИЙ,
фермер



Для мене Незалежність – це українська земля, на якій має рости хліб, а не горіти поле від ворожого вогню. Мені болить, коли бачу спалені українські поля, знищені врожаї, понівечену землю. Бо за кожним колоском – чиясь праця, чиїсь надії, чиєсь життя. Тому сьогодні я не можу залишатися осторонь. Поки наші воїни захищають Україну на фронті, я роблю те, що можу, тут – працюю, допомагаю війську, підтримую тих, хто бореться за нашу землю. Для мене Незалежність – це не просто право жити на своїй землі. Це відповідальність за неї. І віра в те, що після всього, що переживає Україна, на нашій землі знову буде мир, хліб і життя.

Вікторія Шумакова,
начальниця відділу
соціального захисту
населення Золочівської РВА



Незалежність – це не просто дата в календарі чи рядок у Конституції. Це наше право бути собою у власній країні, домівці, це коли ти господар на своїй землі й у власному житті.
Окрім того – важливо мати впевнене внутрішнє відчуття свободи, ідентичності та захищеності за межами країни.
Це можливість вільно говорити рідною мовою, обирати свій шлях і будувати майбутнє без чужих вказівок. Це свобода, помножена на відповідальність за кожен свій крок, це глибока любов до рідної держави, яка йде від серця і закладена на генетичному рівні.
Маєм такий час, що Незалежність потрібно захищати, тож моя вдячність тим, хто цю свободу виборює щодня.

Орест ДУЖИЙ,
староста:



Я думаю про Незалежність не як про дату в календарі. Я думаю про свою землю. Про Плугів, Підлипці, Тростянець, Новоселище, Кам’янисте. Про людей, які тут жили, працювали, молилися, народжували дітей і в різні часи боролися за те, щоб Україна була Україною. Мені особливо відчувається ця тяглість поколінь. У Підлипцях народився Юліан Кедринський – діяч ОУН, провідник підпілля, лицар Срібного хреста заслуги УПА. У Плугові жив Юрій Горліс-Горський – старшина Армії УНР, український військовий і громадський діяч, письменник, людина, яка своїм життям і словом залишила свідчення боротьби українців за свободу. Поруч із ними в історії нашого краю – Степан Галамай, юрист, журналіст, громадський діяч, член ОУН та її проводу. Це не просто імена з історичних довідок. Це люди, які жили тут, ходили цими дорогами, дивилися на ці самі поля й ліси. І кожен із них по-своєму робив те, що вважав своїм обов’язком перед Україною.
А тепер цей обов’язок знову випав на наше покоління.
На мою каденцію старости припала війна. І я дуже добре розумію, що староста сьогодні – це не лише дороги, освітлення чи благоустрій села. Це ще й люди, їхня безпека, підтримка родин військових, допомога армії, зустрічі з родинами загиблих, пам’ять про наших Героїв.
Наші села мають своїх Героїв минулого. І мають своїх Героїв сьогодні. Тих, хто зараз у війську. Тих, хто захищає Україну на передовій. Тих, хто вже ніколи не повернеться додому. Їхні імена стають частиною історії наших сіл – тієї історії, яку ми зобов’язані пам’ятати і передати далі.
Тому для мене Незалежність – це коли ми пам’ятаємо тих, хто стояв за Україну сто років тому, і розуміємо тих, хто сьогодні бере до рук зброю. Коли громада не питає: «А що я можу зробити?» – а просто робить те, що може. Допомагає війську, підтримує своїх, збирає необхідне, бореться... Бо українська Незалежність ніколи не була тільки про право мати власну державу. Вона завжди була про відповідальність за свою землю і своїх людей.
І я хочу, щоб через багато років хтось знову міг сказати: тут жили люди, які у свій час не відступили. Так, як не відступили ті, чиї імена ми сьогодні згадуємо. Так, як не відступають наші Герої зараз.
Бо Незалежність починається там, де людина говорить: це – моя земля. Це – моє село. Це – мої люди. І я за них відповідаю.

Світлана КАРМАЗИН,
депутатка
Золочівської міської ради:



Сьогодні для мене це дуже особисте. Мій син народився вже під час російсько-української війни. Сьогодні він – школяр. І найбільше я хочу, щоб його дитинство не було про війну. Щоб він жив у мирній, вільній і незалежній Україні.
У громаді працюю у напрямках економічного розвитку, міжнародних відносин та європейської інтеграції. Для мене це теж про Незалежність – створювати можливості для людей, розвивати громаду, будувати партнерства з Європою і робити Україну сильнішою. І, звичайно, підтримувати тих, завдяки кому ми сьогодні можемо це робити. Бо Незалежність для мене – це не лише те, що ми маємо сьогодні. Це те, яку Україну ми залишимо своїм дітям.
Я хочу залишити своєму синові країну, в якій можна просто жити, любити, мріяти, працювати. Країну – мирну, вільну, сильну, незалежну.

Вікторія ТОКАР,
студентка



Незалежність відчувається у дрібницях, які ми часто навіть не помічаємо: у шумному київському метро, у затишній львівській кав’ярні чи в літньому вечорі десь у селі під вишнею. Незалежність – це свобода просто бути собою, не боячись завтрашнього дня, і будувати плани на майбутнє разом із тими, кого любиш.
А ще це про нашу неймовірну здатність триматися разом і допомагати одне одному, коли стає справді важко. Це коли абсолютно чужі люди стають рідними за одну секунду, бо мають спільний дім і спільну любов до нього. Наша незалежність – це не якісь складні книжкові терміни, а любов до своєї Держави, свободи та людей, які поруч.