Прапор надії – для тих, кого чекають

24 квітня у Золочеві підняли Прапор надії. Цього дня громада міста разом із родинами зниклих безвісти зібралася, щоб бути поруч – не лише фізично, а передусім серцем. Це була зустріч людей, об’єднаних спільним болем, очікуванням і вірою. Тут не звучало гучних слів – вони й не були потрібні. У поглядах, у мовчанні, у стриманих обіймах було більше, ніж можна висловити.

Прапор надії – це не просто символ. Це знак того, що пошук триває, що пам’ять жива, що любов сильніша за невідомість. Для родин, які роками чекають звістки про своїх найдорожчих, ця надія – єдине, що допомагає триматися і не втрачати сили.
Поруч із родинами був військовий капелан Юрій Галабуда. Його слова підтримки та спільна молитва стали тим тихим опертям, якого так бракує у щоденній боротьбі з тривогою і болем. У такі миті особливо відчувається, наскільки важливо не залишатися наодинці.

Особливо зворушливо звучала історія Вікторії Баран. Уже 3 роки і 11 місяців вона живе в очікуванні – чекає на батька, який зник безвісти. Саме цього дня у неї був день народження. І її найбільше бажання – не святкування і не подарунки, а лише одне: почути його голос. У цих словах – біль тисяч українських родин, які щодня живуть між вірою і невідомістю.

Прапор надії підняла Галина Гаврик, син якої зник безвісти поблизу село Вербове. У цьому простому, але глибокому жесті – материнська любов, сила духу і віра, яка не згасає навіть тоді, коли час минає, а відповідей немає.

Цей день не про відчай. Він про єдність. Про підтримку, яку люди дають одне одному. Про пам’ять, що не стирається. І про надію, яка, попри все, живе.

Прапор надії у Золочеві – це нагадування: тих, кого чекають, не забувають. Їх шукають. У них вірять. І їх обов’язково дочекаються.
Ми пам’ятаємо. Ми чекаємо. І віримо.