Новини Золочівщини
Чотири роки щоденної праці: жінки з Підгороднього плетуть сітки для війська
Gazeta
У селі Підгороднє Золочівської громади при храмі Архистратига Михаїла вже чотири роки поспіль щодня збираються жінки. У невеликому приміщенні «Карітасу» вони плетуть маскувальні сітки для українських військових. Без гучних слів, без вихідних і без зайвої уваги.
Їх тут більше десятка. Хтось приходить після роботи, ледве встигнувши переодягнутися. Хтось уже на пенсії й віддає цій справі свій вільний час. У кожної – свої турботи, родини, переживання. Але щодня вони знаходять кілька годин, щоб зробити ще одну сітку.
Започаткував цю справу військовослужбовець і волонтер Ярослав Коропецький. Зараз гуртує жінок Марія Михайлівна Руда – військовослужбовиця Навчального центру Національної гвардії України, мама двох синів-захисників. Вона з перших днів повномасштабного вторгнення взялася за справу.
«Практично в перші дні ми організувалися, – згадує Марія РУДА. – Спочатку готували їжу для військових, плели сітки з того, що мали вдома. Різали старий одяг, використовували залишки тканин. Не думали, чи вистачить, просто робили».
Згодом почали допомагати люди. Хтось приносив одяг, який уже не носили. Частину тканин відбирали з гуманітарної допомоги. На початках суттєво підтримав підприємець Роман Бойко. Пізніше вдалося домовитися про залишки тканини у швейному цеху, де шиють одяг для військових.
«За ці роки нас підтримало багато людей. Усіх і не перелічиш, – каже Марія Михайлівна. – Останнім часом нам допомогла народна депутатка Софія Федина. Вона скерувала нас до Богдана Юрківа, який придбав для нас 400 метрів основи для маскувальних сіток. Для нас це велика підтримка, бо матеріали – це основа нашої роботи».
Жінки співпрацюють із різними військовими підрозділами. Серед них – 169-й навчальний центр Сухопутних військ імені князя Ярослава Мудрого, військовий підрозділ імені Анни Київської, 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила, 155-та окрема механізована бригада, 40-ва окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта та інші. У приміщенні зберігають прапори й подяки від військових як нагадування, що їхня праця потрібна.
Окрема роль у цій роботі – у закрійниць. Пані Люба і пані Філя готують тканину до плетіння.
«Ми просто робимо те, що можемо, – говорить пані Люба. – Хтось на фронті зі зброєю, а ми тут із ножицями та тканиною. Але ж це теж потрібно. Якщо можемо допомогти – мусимо працювати».
У кімнаті постійно чути спокійні розмови. Тут діляться новинами, підтримують одна одну, інколи мовчать і просто працюють. У кожної – свої переживання за рідних, знайомих, односельців, які служать.
«Нам не треба гучних слів, – тихо додає пані Філя. – Поки триває війна, будемо плести. Бо там всі – наші діти. І ми хочемо, щоб вони повернулися додому живими».
Так минає день за днем. Уже чотири роки. Простими руками, з простих матеріалів, із простим, але дуже важливим бажанням – підтримати своїх.
Їх тут більше десятка. Хтось приходить після роботи, ледве встигнувши переодягнутися. Хтось уже на пенсії й віддає цій справі свій вільний час. У кожної – свої турботи, родини, переживання. Але щодня вони знаходять кілька годин, щоб зробити ще одну сітку.
Започаткував цю справу військовослужбовець і волонтер Ярослав Коропецький. Зараз гуртує жінок Марія Михайлівна Руда – військовослужбовиця Навчального центру Національної гвардії України, мама двох синів-захисників. Вона з перших днів повномасштабного вторгнення взялася за справу.
«Практично в перші дні ми організувалися, – згадує Марія РУДА. – Спочатку готували їжу для військових, плели сітки з того, що мали вдома. Різали старий одяг, використовували залишки тканин. Не думали, чи вистачить, просто робили».
Згодом почали допомагати люди. Хтось приносив одяг, який уже не носили. Частину тканин відбирали з гуманітарної допомоги. На початках суттєво підтримав підприємець Роман Бойко. Пізніше вдалося домовитися про залишки тканини у швейному цеху, де шиють одяг для військових.
«За ці роки нас підтримало багато людей. Усіх і не перелічиш, – каже Марія Михайлівна. – Останнім часом нам допомогла народна депутатка Софія Федина. Вона скерувала нас до Богдана Юрківа, який придбав для нас 400 метрів основи для маскувальних сіток. Для нас це велика підтримка, бо матеріали – це основа нашої роботи».
Жінки співпрацюють із різними військовими підрозділами. Серед них – 169-й навчальний центр Сухопутних військ імені князя Ярослава Мудрого, військовий підрозділ імені Анни Київської, 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила, 155-та окрема механізована бригада, 40-ва окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта та інші. У приміщенні зберігають прапори й подяки від військових як нагадування, що їхня праця потрібна.
Окрема роль у цій роботі – у закрійниць. Пані Люба і пані Філя готують тканину до плетіння.
«Ми просто робимо те, що можемо, – говорить пані Люба. – Хтось на фронті зі зброєю, а ми тут із ножицями та тканиною. Але ж це теж потрібно. Якщо можемо допомогти – мусимо працювати».
У кімнаті постійно чути спокійні розмови. Тут діляться новинами, підтримують одна одну, інколи мовчать і просто працюють. У кожної – свої переживання за рідних, знайомих, односельців, які служать.
«Нам не треба гучних слів, – тихо додає пані Філя. – Поки триває війна, будемо плести. Бо там всі – наші діти. І ми хочемо, щоб вони повернулися додому живими».
Так минає день за днем. Уже чотири роки. Простими руками, з простих матеріалів, із простим, але дуже важливим бажанням – підтримати своїх.
