Новини Золочівщини
Ти не зник, ти просто ще не повернувся
Gazeta
Того зимового дня площа ніби дихала одним серцем. Люди сходилися мовчки, тримаючи в руках фотографії найдорожчих, і в кожному кроці відчувалося не просто очікування, а життя, розділене на «до» і «після». Тут не було сторонніх. Тут були ті, хто щодня прокидається з надією і засинає з молитвою, ті, для кого слово «чекати» стало сенсом жити.
14 лютого Спільнота громадської ініціативи «Жити чекаючи» у Золочеві провела мирну акцію нагадування про зниклих безвісти та військовополонених. Люди ставали поруч одне з одним, підтримуючи навіть поглядом, бо інколи мовчання говорить більше, ніж будь-які слова.
Захід розпочався хвилиною мовчання – довга, тиха, болісна. Здавалося, навіть вітер стишився. Коли над площею зазвучав Державний Гімн України, голоси ламалися від сліз, а портрети в руках стискали так міцно, ніби хотіли обійняти рідних крізь відстань. Спільна молитва і серце з червоних троянд, де кожен міг поставити свічку – маленький вогник надії, символ того, що кожна доля важлива.
Міський голова Золочева Ігор ГРИНЬКІВ промовив:
«Україна стоїть, бо мужні чоловіки та жінки взяли в руки зброю і боронять нашу рідну землю. На жаль, трагедія війни не обійшла жодну громаду. У Золочеві 114 загиблих і понад 70 зниклих безвісти. Це страшна статистика, але за кожною цифрою стоїть доля, стоїть життя, стоїть родина. Ми сьогодні тут, щоб сказати: доля кожного нашого Захисника, про якого сьогодні немає звістки, нам не байдужа».
Він поділився історією маленького ангела: «Батько одного з наших воїнів, Михайло Кульба, колись подарував мені табличку, випалену на фанері. Ангел і напис: «Мир вашому дому». Цей ангел у мене вдома, і сьогодні хочу звернутись до вас, дорогі рідні наших Захисників, мир вашому дому, я хотів би, щоб ви якнайшвидше отримали добру звістку. Ми – поряд».
Начальниця управління соціального захисту населення Золочівської РДА Вікторія ШУМАКОВА наголосила:
«Вони досі не вдома… Ми разом із громадською ініціативою «Жити чекаючи» провели цю акцію. Пам’ять про безвісти зниклих та військовополонених – наш моральний обов’язок. Кожен із вас – частина нашої свободи, нашої боротьби, нашої пам’яті.
Хочу сказати, що на цій площі є багато людей, яких я знаю особисто. Ми готові робити кожен крок назустріч вам у межах своїх повноважень. Напевне, користуючись нагодою, хочу вас попросити: якщо є якісь питання – ми завжди на зв’язку. Ми з нашого боку робимо все можливе: надаємо соціальні та психологічні консультації, організовуємо юридичну допомогу, допомагаємо відновлювати документи та контактувати з державними структурами. Ми разом – пам’ятаємо, чекаємо, віримо разом».
Дружина зниклого безвісти Івана Когута, ОКСАНА, промовила:
«Сьогодні День Святого Валентина, день любові, але для мене це ще один день очікування. Уже рік і два місяці, як я чекаю свого чоловіка, рік і два місяці, як я чула його голос. Батько наших дітей, Захисник України, зниклий безвісти. Любов – це чекати, любов – це боротися. І поки б’ються наші серця, ми не дамо світу забути про наших рідних. Ми тут, щоб нагадати: наші рідні не цифра в списку, вони чиїсь чоловіки, тати, сини… Поки ми чекаємо, вони живі в наших серцях, і ми не здамося. Ти не зник, ти просто ще не повернувся. Настане день, коли ти повернешся додому. Ти мусиш знайти дорогу з цієї темряви. Ми віримо, ми молимося, ми шукаємо тебе. Хай кожна доля, яка загублена в темряві, знайде шлях додому, до своєї сім’ї. Слава Україні!»
Мати зниклого безвісти Івана Чернявського, Галина ГАВРИК, сказала:
«Я сьогодні не прийшла сюди просто стояти. Я прийшла як мама, мама безвісти зниклого сина Івана. Для когось наші хлопці просто «галочка», для мене – мій син, якого я носила під серцем, купала, тримала на руках, тулила, співала, молилася. Мій син Іван зник офіційно 10 березня 2024 року під населеним пунктом Вербове на Запорізькому напрямку у складі 14 бригади оперативного призначення НГУ. Ті, хто знають мого сина, знають його як доброго, веселого, товариського. Для когось він – військовий, для когось – рядок у списку, для мене він – мій син, моя дитина, яку я люблю кожною клітинкою серця. Коли нас торкається формальність «безвісти зниклих», це звучить як життя без відповіді. Кожного ранку ти прокидаєшся з думкою: де ти, сину? Є тільки очікування, нема правди. Іване, якщо ти мене чуєш – я тебе чекаю. Я вірю, я люблю тебе більше за страх, більше за біль, більше за невідомість. Я стоятиму тут стільки, скільки буде треба. Не дайте нашим дітям зникнути вдруге. Слава Україні! Слава нашим Героям!»
Донька зниклого безвісти Героя Богдана Барана ВІКТОРІЯ:
«Я написала тобі тисячі листів, але приходила тільки одна відповідь: «Герой не отримав вашого листа, лист повернувся додому». Перші пів року я писала щодня. Сьогодні я стою тут не тільки як та, яка представляє родини безвісти зниклих, а як донька, яка також чекає, яка вірить і сподівається, що мій тато якнайшвидше повернеться додому заради нас, його доньок, його дружини, його батьків і всіх рідних. Багато з вас, хто стоїть тут, знає його особисто. Ви завжди казали тільки хороші і добрі слова, тому я щиро вірю, що ви також разом з нами молитесь і чекаєте, коли він повернеться. Я щодня роблю купу фотографій, бо хочу, щоб ти бачив, як росте Яринка. Коли ти повернешся, я зроблю альбоми, щоб ти міг побачити кожен її крок, кожне нове слово. Кожного разу, як я бачу пролітаючу пташку, я вірю, що це ти передаєш вісточку додому, щоб ми не опускали руки, щоб не падали на коліна, щоб не втрачали віру. Я знаю, всім нам зараз дуже важко, але я щиро дякую вам, що ви сьогодні долучилися і стоїте поруч з нами. Це справді важливо».
У ці хвилини площа вже не стримувала сліз. Люди дивилися одне на одного і мовчки розуміли – цей біль спільний. Українські родини сьогодні живуть між надією і невідомістю. Вони залишають увімкнене світло, не прибирають зайвий стілець за столом і щоразу здригаються від звуку телефону.
Ця акція стала не лише нагадуванням – вона стала голосом тих, хто чекає. Голосом, який має почути світ. Бо за кожним нашим спокійним днем стоїть чиєсь безсоння, за кожною тихою ніччю – чиїсь сльози й молитви.
І саме тому ми не маємо права мовчати. Ми повинні пам’ятати – щодня, не лише у дати й річниці. Повинні говорити про них уголос, називати їхні імена, підтримувати тих, хто живе очікуванням. Повинні вірити разом із родинами, чекати разом із ними і кричати про це на весь світ, доки кожен полонений і кожен зниклий безвісти не повернеться додому.
Бо поки їх чекають – вони живі у серцях. І наша пам’ять, наша віра і наша єдність сьогодні стають тим світлом, яке веде їх додому.
Марія СМЕРЕКА
Фото Анастасії Домарецької
14 лютого Спільнота громадської ініціативи «Жити чекаючи» у Золочеві провела мирну акцію нагадування про зниклих безвісти та військовополонених. Люди ставали поруч одне з одним, підтримуючи навіть поглядом, бо інколи мовчання говорить більше, ніж будь-які слова.
Захід розпочався хвилиною мовчання – довга, тиха, болісна. Здавалося, навіть вітер стишився. Коли над площею зазвучав Державний Гімн України, голоси ламалися від сліз, а портрети в руках стискали так міцно, ніби хотіли обійняти рідних крізь відстань. Спільна молитва і серце з червоних троянд, де кожен міг поставити свічку – маленький вогник надії, символ того, що кожна доля важлива.
Міський голова Золочева Ігор ГРИНЬКІВ промовив:
«Україна стоїть, бо мужні чоловіки та жінки взяли в руки зброю і боронять нашу рідну землю. На жаль, трагедія війни не обійшла жодну громаду. У Золочеві 114 загиблих і понад 70 зниклих безвісти. Це страшна статистика, але за кожною цифрою стоїть доля, стоїть життя, стоїть родина. Ми сьогодні тут, щоб сказати: доля кожного нашого Захисника, про якого сьогодні немає звістки, нам не байдужа».
Він поділився історією маленького ангела: «Батько одного з наших воїнів, Михайло Кульба, колись подарував мені табличку, випалену на фанері. Ангел і напис: «Мир вашому дому». Цей ангел у мене вдома, і сьогодні хочу звернутись до вас, дорогі рідні наших Захисників, мир вашому дому, я хотів би, щоб ви якнайшвидше отримали добру звістку. Ми – поряд».
Начальниця управління соціального захисту населення Золочівської РДА Вікторія ШУМАКОВА наголосила:
«Вони досі не вдома… Ми разом із громадською ініціативою «Жити чекаючи» провели цю акцію. Пам’ять про безвісти зниклих та військовополонених – наш моральний обов’язок. Кожен із вас – частина нашої свободи, нашої боротьби, нашої пам’яті.
Хочу сказати, що на цій площі є багато людей, яких я знаю особисто. Ми готові робити кожен крок назустріч вам у межах своїх повноважень. Напевне, користуючись нагодою, хочу вас попросити: якщо є якісь питання – ми завжди на зв’язку. Ми з нашого боку робимо все можливе: надаємо соціальні та психологічні консультації, організовуємо юридичну допомогу, допомагаємо відновлювати документи та контактувати з державними структурами. Ми разом – пам’ятаємо, чекаємо, віримо разом».
Дружина зниклого безвісти Івана Когута, ОКСАНА, промовила:
«Сьогодні День Святого Валентина, день любові, але для мене це ще один день очікування. Уже рік і два місяці, як я чекаю свого чоловіка, рік і два місяці, як я чула його голос. Батько наших дітей, Захисник України, зниклий безвісти. Любов – це чекати, любов – це боротися. І поки б’ються наші серця, ми не дамо світу забути про наших рідних. Ми тут, щоб нагадати: наші рідні не цифра в списку, вони чиїсь чоловіки, тати, сини… Поки ми чекаємо, вони живі в наших серцях, і ми не здамося. Ти не зник, ти просто ще не повернувся. Настане день, коли ти повернешся додому. Ти мусиш знайти дорогу з цієї темряви. Ми віримо, ми молимося, ми шукаємо тебе. Хай кожна доля, яка загублена в темряві, знайде шлях додому, до своєї сім’ї. Слава Україні!»
Мати зниклого безвісти Івана Чернявського, Галина ГАВРИК, сказала:
«Я сьогодні не прийшла сюди просто стояти. Я прийшла як мама, мама безвісти зниклого сина Івана. Для когось наші хлопці просто «галочка», для мене – мій син, якого я носила під серцем, купала, тримала на руках, тулила, співала, молилася. Мій син Іван зник офіційно 10 березня 2024 року під населеним пунктом Вербове на Запорізькому напрямку у складі 14 бригади оперативного призначення НГУ. Ті, хто знають мого сина, знають його як доброго, веселого, товариського. Для когось він – військовий, для когось – рядок у списку, для мене він – мій син, моя дитина, яку я люблю кожною клітинкою серця. Коли нас торкається формальність «безвісти зниклих», це звучить як життя без відповіді. Кожного ранку ти прокидаєшся з думкою: де ти, сину? Є тільки очікування, нема правди. Іване, якщо ти мене чуєш – я тебе чекаю. Я вірю, я люблю тебе більше за страх, більше за біль, більше за невідомість. Я стоятиму тут стільки, скільки буде треба. Не дайте нашим дітям зникнути вдруге. Слава Україні! Слава нашим Героям!»
Донька зниклого безвісти Героя Богдана Барана ВІКТОРІЯ:
«Я написала тобі тисячі листів, але приходила тільки одна відповідь: «Герой не отримав вашого листа, лист повернувся додому». Перші пів року я писала щодня. Сьогодні я стою тут не тільки як та, яка представляє родини безвісти зниклих, а як донька, яка також чекає, яка вірить і сподівається, що мій тато якнайшвидше повернеться додому заради нас, його доньок, його дружини, його батьків і всіх рідних. Багато з вас, хто стоїть тут, знає його особисто. Ви завжди казали тільки хороші і добрі слова, тому я щиро вірю, що ви також разом з нами молитесь і чекаєте, коли він повернеться. Я щодня роблю купу фотографій, бо хочу, щоб ти бачив, як росте Яринка. Коли ти повернешся, я зроблю альбоми, щоб ти міг побачити кожен її крок, кожне нове слово. Кожного разу, як я бачу пролітаючу пташку, я вірю, що це ти передаєш вісточку додому, щоб ми не опускали руки, щоб не падали на коліна, щоб не втрачали віру. Я знаю, всім нам зараз дуже важко, але я щиро дякую вам, що ви сьогодні долучилися і стоїте поруч з нами. Це справді важливо».
У ці хвилини площа вже не стримувала сліз. Люди дивилися одне на одного і мовчки розуміли – цей біль спільний. Українські родини сьогодні живуть між надією і невідомістю. Вони залишають увімкнене світло, не прибирають зайвий стілець за столом і щоразу здригаються від звуку телефону.
Ця акція стала не лише нагадуванням – вона стала голосом тих, хто чекає. Голосом, який має почути світ. Бо за кожним нашим спокійним днем стоїть чиєсь безсоння, за кожною тихою ніччю – чиїсь сльози й молитви.
І саме тому ми не маємо права мовчати. Ми повинні пам’ятати – щодня, не лише у дати й річниці. Повинні говорити про них уголос, називати їхні імена, підтримувати тих, хто живе очікуванням. Повинні вірити разом із родинами, чекати разом із ними і кричати про це на весь світ, доки кожен полонений і кожен зниклий безвісти не повернеться додому.
Бо поки їх чекають – вони живі у серцях. І наша пам’ять, наша віра і наша єдність сьогодні стають тим світлом, яке веде їх додому.
Марія СМЕРЕКА
Фото Анастасії Домарецької
Читайте також:
